kyak_pidrucjnyk

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

іноземних мов швидше, ніж вони встигнуть перевчитися. Тому ефек- тивним залишається лише один єдиний підхід: постійна співпраця пе- рекладача з професіоналами науково-технічної та ділової сфер (і на- впаки), щоб досягти адекватного термінологічного перекладу.

Не зовсім подібною є ситуація у галузі публіцистичного функціона- льного стилю. Якщо нові терміни у стилях науки, техніки, офіційно- ділової комунікації зрозуміти можна тільки через їх денотати, зна- йомство з якими, як вже вказувалось, дозволяють відповідні словни- ки та особисте спілкування у вказаних сферах, то новоутворення пу- бліцистичного стилю стають зрозумілими скоріше через контекст і до словників (за винятком спеціальних, малого накладу і тому малоприс- тупних видань) потрапляють лише тоді, коли перестають вживатись і, отже, втрачають перекладацьку вагомість.

Але названий контекст левовою пайкою виступає у публіцистиці як широкий, а не вузький, тобто рідко бувають випадки, коли конкретне новоутворення (особливо скорочення, усталений епітет тощо) у своєму повторному використанні стає зрозумілим перекладачу лише через своє текстове оточення. Найчастіше тут будуть потрібні фонові знан- ня перекладача, які він отримав раніше, під час постійного читання й перекладу публіцистичних висловлювань. Це – як у професійному спорті: досить декілька днів не тренуватися – і вже випадаєш із спор- тивних нормативів настільки, що наздогнати пануючі вимоги змо- жеш нешвидко й нелегко.

Крім того, публіцистичний функціональний стиль має ще одну зна- чущу перекладацьку рису: експресивне забарвлення, яке у кожного народу виказує власний кількісний і якісний рівень. Так, українській пресі притаманна в цілому нейтральність оповідального тону (за ви- нятком, на жаль, занадто поширених сьогодні бульварних видань), що виявляє себе, перш за все, у нечастому вживанні пейоративної ("поганої") лексики, а також знижених, просторічних лінгвальних оди- ниць, тоді як у німецькій або російській пресі це робиться значно ча- стіше. Отже, при перекладі з німецької треба нейтралізувати вказану експресивність, а з української – навпаки, підвищувати її.

Побутовий функціональний стиль характеризується насамперед сленгом (від англ. slang – "грубе, фамільярне мовлення"), тобто мов-

ленням, навмисно зневажливим фонетично, лексично, морфологічно та синтаксично і переповненим евфемізмами, скороченнями, неологі- змами тощо. І все це є швидкоплинним, мінливим, так що, як і у ви- падку із пресою, перекладачу треба бути у постійному контакті з від- повідними джерелами. Але на відміну від публіцистичного перекладу,

381

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

де головне полягає у лінгвальних відповідниках, побутовий вже по- требує оцінювати оригінал перш за все як ситуацію, і перекладати не вербальність оригіналу, а його фреймовість: наприклад, "Auf Wiederhören!" та "Auf Wiedersehen!" як "До побачення!" у будь-якій си-

туації і, навпаки, "До побачення!" як "Auf Wiedersehen!" у візуальній розмові і як "Auf Wiederhören!" у розмові телефонній.

Перекладацьки найбільш складним виступає белетристичний фун- кціональний стиль, бо тут діють усі вказані чинники: національно за- барвлені ситуації побутового стилю, лексичні новоутворення науково- технічного, ділового і публіцистичного тощо. І хай в ньому не панують терміни, публіцизми або просторіччя; хай він виступає лоном поетиз- мів, але вони теж не зафіксовані у словниках у тому розумінні, що, будучи звичайними лексемами, придбають у конкретного автора кон- текстуальну неповторність. Крім того, художній переклад має і власні особливості: збереження звукопису і ритму (не тільки у ліричному текс- ті), а також рими і кількості рядків у поезії і т.ін. Більш за те, трохи на- гадуючи стиль публіцистики (його широкий контекст), художній пере- клад повинен враховувати головний принцип красного письменства: так зване приховане (інколи пряме) цитування у формі суб'єктивних, запланованих, від автора залежних натяків на минулі речі, особистос- ті, вислови, події і т.ін. та у формі натяків об'єктивних, від автора не- залежних, і випадкових, виникаючих після створення оригіналу.

Ці натяки проявляються на різних рівнях: сюжету (наприклад, ро- ман Дж.Джойса "Улісс" як паралель до "Одіссеї" Гомера), власних імен (наприклад, назва п'єси Ф.Дюрренматта "Ахтерлоо" як паралель до славнозвісного наполеонівського Ватерлоо), парафрази (наприклад,

перший рядок вірша Е.Кестнера "Kennst du das Land, wo die Kanonen blühen?" як переробка першого рядка гетевського вірша "Mignon" – "Kennst du das Land, wo die Zitronen blühen?"), ритму, рими, жанру тощо. Сказане означає, що художній переклад потребує такої кількос- ті та системності фонових знань, яка пересилює не тільки всі останні функціональні стилі разом узяті, а й взагалі психологічні та енцикло- педичні можливості навіть непересічної людини. Позитивним вихо- дом з цього становища є лише постійне професійне і філологічне са- мовдосконалення перекладача за рахунок експериментального пере- кладу (для себе, у довгу шухляду) світових шедеврів та копіткого ана- лізу пам'яток усього світового письменства (і не тільки красного).

З цього боку є сенс зупинитися більш детально на одній складності художнього перекладу, про яку тільки що йшлося: на збереженні реміні- сценції (явного або прихованого, але запланованого цитування). Прин-

382

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

ципово вона є перекладною за будь-яким зі своїх параметрів (зміст, фо- рма, стилістика, звукопис тощо) і – часто-густо – навіть за їх єдністю. Це

–з погляду лише однієї іпостасі в особливості перекладача: власне пере- кладача. Але у цій особистості є ще одна перекладацьки вагома іпостась: адресат. І той, не знючи оригіналу, повинен одразу відчути й впізнати ремінісценцію у тексті перекладу, а зробити це він в змозі лише тоді, якщо її першоджерело було вже перекладено його мовою. Добре, коли один раз. А якщо декількома перекладачами і всі переклади різні за лек- сичним, граматичним та інтонаційним наповненням?!

Тоді який варіант повинен вибрати перекладач ремінісценції, щоб її майбутній читач відразу впізнав її? Як перекладачу встановити адре- сатну популярність перекладу першоджерела ремінісценції? Провести соціальне опитування? Зробити статистичні підрахунки використання оригіналу у бібліотеках країни чи приватних бібліотеках? Звичайно, нічого такого він робити не буде, хоч іншого шляху донести ремінісце- нцію до адресата, шляху, адекватного автору оригіналу, у нього немає. Зрозуміло, що він може використати інший засіб: прокоментувати ре- мінісценцію у самому тексті перекладу або після нього, але у першому випадку це буде руйнуванням стильової манери оригіналу, а у другому

–психологічно і хронологічно зайвим для сприймаючого.

Дійсно, як перекласти українською наведену вище ремінісценцію із Гете у Е.Кестнера, якщо східнослов'янські переклади її першоджере- ла, зрозумілі вітчизняному читачу, нараховують більше десяти варіа- нтів і всі вони різні за лексикою (навіть початковими словами), по- етичним розміром та ритмом, довжиною рядків (кількістю складів)

тощо?! Так, М.Рильський дає "Ти знаєш край, де цитриновий цвіт...", П.Тимочка – "Чи знаєш ти той край, де снять сади...", а В.А. Жуковс-

кий, хронологічно перший і найпоширеніший серед східнослов'янсь-

ких читачів, запропонував: "Я знаю край! Там негой дышит лес..."

Чи не через це перекладачі часто-густо взагалі відмовляються від збереження такої комплексної ремінісценції (словникового складу, ін- тонаційного оформлення тощо)? Так, сучасний український перекла- дач П.В.Рихло, перетворюючи у 2002-ому році поезію буковинського німецькомовного поета Е.Зінгера "Циркові ведмеді", яка є повним на- слідуванням поезії Р.М.Рільке "Пантера", не мав можливості натякну- ти на австрійське джерело (хіба що інтонацією, але ж її рількевського втілення пересічний український читач не знає), бо, по-перше, не іс- нує вітчизняного перекладу Рільке, а по-друге, як встановити, на кот- рий з російських перекладів краще спиратись.

383

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

Сказане потребує більш детальнішого розгляду семантичних шарів лексики у будь-якому функціональному стилі, а також специфіки бе- летристичного тексту як основи художнього перекладу.

9.2.5 Семантичні пласти класичного та новітнього тексту

Широко відомо практично (особливо, хоч і помилково, після літера- турознавчого структуралізму з його інтертекстуальністю), що кожна людина будує свої висловлювання не з нового словесного матеріалу, а з того, що вже існував до неї, вже був у мовленнєвій роботі інших ад- ресантів. Тому новими у кожного творця можуть бути лише зміст та, як наслідок, архітектоніка висловлювання, а слова будуть вже вико- ристаними до нього і нести в собі контекст його попередників. При цьому, як тільки що вказувалось, не треба змішувати контекст попе- редників як адресатну випадковість (тобто суб'єктивне сприйняття читачем) або адресанту плановість (як задум автора оригіналу) із структуралістською категорією "інтертекстуальність" (як об'єктив- ної, на хибну думку структуралістів, риси будь-якого словесного тво- ру, про що йдеться далі).

Можна залишити зараз осторонь проблему неологізмів, бо і так зро- зуміло, що з них одних тексту не створиш. Ось чому кожна лексема будь-якого типу висловлювання (від побутового через науковий до поетичного), крім денотативного змісту (тобто загальнонаціонального, конвенціонального, зафіксованого в словнику) і конотативного (теж словникового, загальнонаціонального, конвенціонального), має ще один – контекстуальний (оказіональний, конкретний, тобто виникаю- чий тільки через випадкове сусідство з іншими словами, які або скла- дають висловлювання, або натякають на його співвідношення з ін- шим текстом) і лише наприкінці свого мовленнєвого буття (наприкін- ці в логічному, аксіологічному, а не часовому значенні цього слова) лексема виказує четвертий зміст – авторський (індивідуальний, тобто підтекстний, який ледве проростає, та й то не завжди, через особисті асоціації адресанта).

Отже, вказані чотири семантичні шари слова породжують чотири компоненти структури тексту: денотативний і конотативний будують прототекст, що виникає як наслідок гри словом (тобто його зв'язку з іншими словами за законами загальнонаціональної логіки, договірно- го значення), контекстуальний породжує контекст як наслідок гри використовуванням слова (тобто зв'язку слів за законами валентного значення), авторський створює підтекст як наслідок гри словоформа- ми (тобто зв'язку слів за законами граматичного значення).

384

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

Без урахування цієї чотирьохшарової семантики слова і через це також і тексту (прототекстна, контекстна, підтекстна) не буде зрозу- мілою референтна (тобто філософська) специфіка висловлювання вза- галі (його віднесеність до реальної дійсності). На останній треба зупи- нитися, бо вона є фундаментальним камінням методології будь-якого перекладознавчого дослідження.

Еволюція красного письменства (і будь-якої словесності взагалі) йшла від прототексту (основне, денотативне-конотативне, словникове значення слова) через контекст (додаткове, випадкове, але зрозуміле значення слова) до підтексту (авторське, зашифроване значення лек- семи). Інакше кажучи, першу категорію (прототекст) треба визначити наслідком колективної гри словом як одиницею загальнонародного словника (тобто визначити результатом зв'язку слів за законами кон- венційного значення), другу (контекст) – наслідком фракційної гри сло- вовживанням, під час якої зв'язок між словами реалізується за закона- ми випадкового сусідства, валентного, але не герметичного значення, третю (підтекст) – підсумком волюнтаристської гри словоформами, коли ті зв'язуються між собою за законами мовних категорій, граматичного значення і тому залишаються непрозорими у своїй семантиці.

В цілому ця еволюція означала накопичення в тексті змістової по- рожнечі та автономності форми, руйнування його договірної (конве- нційної) семантики і плекання нової, егоцентричної моделі висловлю- вання. Витоки й мотиви такої моделі (самовираження) сягають тем- ряви тисячоліть, хоча помилково приписуються багатьма сучасними дослідниками лише постмодернізму, про що детально буде сказано у підрозділі про художній текст. Але у висловлюваннях давно минулих часів зміст є ще наслідком контексту, і лише в ХХ ст. (футуризм, сюр- реалізм, конкретна поезія, концептуалізм, новітні гілки багатьох наук і перш за все когнітивних, а серед них – постсоссюрівської структур- ної лінгвістики) прототекст та контекст врешті-решт поступляться мі- сцем зашифрованій нісенітниці підтексту, який почне міцно вплива- ти не лише на повних адептів постмодернізму.

Отже, якщо в науковому мовленні традиційного типу завжди па- нував (і нерідко панує і зараз) перший, денотативний шар семантики, а у побутовому та класичному художньому – перший (денотативний), другий (конотативний) і третій (контекстний), то у постмодерністсь- кому самовираженні владу захопив четвертий шар (підтекстний), не- зрозумілий навіть самому адресанту.

Поділити сучасні тексти на класичний та самовираження і зверну- ти увагу студента перш за все на останній треба було вкрай для плід-

385

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

ного існування сучасного перекладу, бо, на жаль, принцип самови- раження почав панувати вже два десятиріччя в усіх функціональних стилях. Він спричинює безліч перепон не тільки в галузі поезії (лама- ний ритм, відсутність рими, розділових знаків тощо), а й далеко за її межами (непрозорі лексика, морфологія, синтаксис, коли що нелінгві- стична одиниця – то неможливість її адекватного і навіть хоч би ана- логового перекладу).

Аналізуючи перекладознавчо такі тексти, не можна не ставити пе- ред собою питання про те, чи є вони текстами у багатотисячолітньому розумінні цього терміна, бо увагу в них звертаєш перш за все на те, що всі вони, різні за зовнішньою формою та першопоглядним зміс- том, є насправді суттєво спорідненими своєю пустопорожнечею, створені за принципом алогізму й асоціації та суб'єктивної рецепції читача, а не об'єктивного наповнення думкою автора; в них що не слово – то нісенітниця, або безглуздя, або ребус, який ніколи не мож- на розгадати. Більш за те: неважко побачити у головному стильовому принципі писемного самовираження (у будь-якому функціональному стилі) відмову від логіки думки, що було і залишається суттю тради- ційної, класичної писемності протягом її майже п'ятитисячолітнього існування, і перехід до "логіки" граматики, тобто, як відзначалось ви- ще, до зв'язку вже не слів за їхньою денотативною й конотативною се- мантикою, що породжувало об'єктивний зміст твору і через це його іс- тинне, об'єктивне сприйняття читачем і дослідником, а лише слово- форм за їхніми морфологічними й синтаксичними категоріями, що по- роджує тільки незліченні й необмежені натяки на можливий зміст і че- рез це його помилкове сприйняття адресатом. Тут допомогти може лише функціональний переклад, про який йдеться далі, та й то частково.

Зовсім невипадково на зміну термінознавчій школі Д.С. Лотте (те- рмін як однозначне, точне, стисле, системне, особливе слово, що про- тистоїть за своєю семантичною і граматичною структурою загально- вживаному слову) приходить нова теорія терміну (В.А. Гак, Б.М. Голо- він та інші), прихильники якої вбачають у терміні не семантику, а функцію, тобто тип вживання лексичної одиниці. Відтепер (і це посі- дає головне місце у новітніх філологів) будь-яке слово може набути термінологічного статусу, але лише у межах конкретного тексту, пере- творюючись, якщо використовувати справжню наукову точність, з терміна на поетизм.

Вказана формалізація як наслідок й сутність точних наук, до кот- рих, як і взагалі до науки, філологію майже ніколи ніхто не відносив, розпочалася й без успіху завершилась значно раніше постсоссюрівсь-

386

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

кої лінгвістики. Віра у силу науки запанувала вже у ХVIII столітті, у добу всеохоплюючих раціоналізму, редукціонізму та детермінізму, ко- ли німецький математик Карл Фрідріх Гаус запрокламував афоризм, помилково названий на довгі сторіччя сенсом наукового життя євро- пейської цивілізації: "Математика – це королева наук." Альберт Ейнш- тейн, батько теорії відносності, однієї з найточніших наук, любив ка- зати, що з того часу, як за його теорію відносності взялися математи- ки, він вже і сам нічого в ній не розуміє. Але тоді, у ХVIII столітті, як і

унаступні доби, саме віра у всесилля точних наук призвела до того, що філологія як універсальна поезія античності перетворилася через схоластику Середньовіччя на вузько термінологічну дисципліну Про- світительства. Найнаочніше про це свідчить історія однієї з філологі- чних гілок – філософії, котра у вченні Гегеля знайшла свій вінець до- сягнень, бо стала використовувати слово як однозначний термін.

Але вже філософи-романтики Фіхте, Шеллінг, Фейєрбах зневірилися

уточності терміна і застосували новий його структурний компонент – багатозначність, яка відбрунькувала образність і, переродивши тер- мін на поетизм, знову перетворила філософію на універсальну поезію. Так, наприклад, любов у Фейєрбаха є невизначеною, безмежною, уні- версальною категорією, хоча й головною в його філософському кредо. Наступні уми, яких ми за звичаєм продовжуємо називати філософа- ми, такими насправді ніколи не були: Шопенгауер, Кьєркегор, Ніцше та інші – це вже поети-мислителі навіть за формою своїх думок, а не традиційні філософи-вчені. А останні перейшли до нефілологічної на- уки – соціології: Прудон, Фур'є, Маркс, Плеханов, Ленін, Адорно, Мар- кузе, Сартр та ін.

Сьогодні вже немає справжніх філософів, для котрих підвалини буття мають чітко розмежовані назви; сьогодні людство має або без- доказових поетів-мислителів, які впливають на наші уявлення силою слова, або окремих прагматиків – соціологів, футурологів, етнографів тощо, котрі беруть нас у полон часткою наочних фактів, які видають- ся за глобальну систему.

Аналогічною є і ситуація у мовознавстві: ми маємо тут або класичних, традиційних, універсальних філологів, або вузько прагматичних новіт- ніх дескриптивістів у точному смислі цього слова – описувачів конкрет- ного мовного факту: наприклад, функцій окремого відмінку (або ще гі- рше: великого фахівця з малої кількості всіх підфункцій однієї функції одного відмінка), або, наприклад, дослідника всіх мовних втілень носія дії та сприймаючого її (агенса, пацієнса, бенефіціанта тощо).

387

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

Інерція наукового пошуку у сфері формалізації постійно призво- дить до того, що відкриваються (хоч і рідко, а частіше просто деталь- ніше описуються) нові нюанси старих законів; при цьому нюанси отримують нові терміни, які вже не вказують на свою спорідненість з назвою головного закону. Так виникають сумарні, а не синтетичні тер- міносистеми, котрим бракує реальної, дійсної бази.

Головний недолік усіх постструктуралістських філологів полягає в їхній методології: прокламуючи мовлення об'єктом свого вивчення, вони насправді досліджують лише мову, через що наділяють лінгвіс- тичні одиниці (фонеми, лексеми, морфеми, синтагми) непритаман- ними їм особливостями – неіснуючими в мовленні семами, функція- ми, значеннями, структурами тощо і – навпаки – не фіксують ті особ- ливості, котрі для цих одиниць мовленнєво суттєві. Як наслідок – те- рміни й терміносистеми накопичуються, а наукового сенсу не дода- ється, навіть зменшується.

Наприклад, традиційна граматика знала три типи мовленнєвого зв'язку між словами: узгодження, керування, прилягання. Новітні лінг-

вісти побачили, що у кожному з цих зв'язків суто теоретично (тобто у мові, а не мовленнєвому потоці) можна виділити два структурних ком- поненти – лексичний і граматичний. Відкинувши три традиційних те- рміни, вони ввели два нових: колокацію для лексичних відношень та колігацію для граматичних. І хоча в латині, звідки взяті ці терміни, во- ни значать теж саме, що й традиційні, постструктуралістські лінгвісти наполягають на використанні саме нових і непрозорих для розуміння лексем замість яскравих і зрозумілих традиційних термінів.

Та хіба ж тільки наполягають?! Кожен з них обов'язково потребує застосовувати саме його неологізм, а не тільки що народжену, на жаль, не ним колокацію та колігацію. Так, для заміни першої лексеми вже напридумано: дистрибуція, компатібілітація, конкомітанція,

коокуренція, селекція і ще цілий легіон! Ну і що дійсно наукового принесла ця буцімто наукова заміна? Хіба узгодження не є семантич- ним зв'язком, тобто новоспеченою колокацією, а керування не є хіба граматичним зв'язком, себто колігацією?!

Так навіщо було замінювати?

Відповідь зрозуміла: заради інерції формалізування. А про те, що породжується нова терміносистема і вже не мікро-, а скоріш макро-, тобто метамова без усякого наукового змісту, ніхто не дбає. Навіть не здогадується подумати. І як логічний висновок і наслідок – поява на Заході в останнє десятиріччя нової філологічної науки, назву якої важко перекласти українською мовою: якщо йти модним шляхом за-

388

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

позичень, то це буде "трансфернетика", або "трансферознавство",

коли ж пристосувати традиційний термін, то це має бути "наука про прагматичний переклад", якщо ж використати змістовний підхід, то цю найновітнішу гілку філологічного дерева треба назвати "змісто- знавством", тобто наукою про тлумачення будь-якого висловлювання для його легшого сприйняття неосвіченим адресатом.

Виходить, справа зі спілкуванням у європейській цивілізації зайш- ла зараз у такі гущавини безглуздя, що вже між співрозмовниками повинен знаходитися товмач, як колись віщун-жрець між богами та людством. Тут можна послатися на збірку наукових праць, яка вийш- ла у Німеччині у 2001 році під занадто значущою назвою "Передача змісту від знавців до профанів" і у якій йдеться про те, як європейські лінгвісти започатковують науку "змістознавство", щоб за її допомо- гою будь-яке вузько наукове знання зробити якомога швидше й лег- ше знанням загально колективним.

9.3.Науково-технічний стиль

9.3.1.Практичні орієнтири науково-технічного перекладу

Вже перші труднощі в процесі науково-технічного перекладу вини- кають при відтворенні безеквівалентної лексики. Для цього можливі та- кі способи: а) транслітерація (Diesel, Lampe); б) калькування (Atombombe

– атомна бомба); в) наближений переклад (Der Heilige Nikolaus – Дід Мороз, хоча все частіше останнім часом тут застосовується калька);

г) описовий переклад (das Mitbestimmungsrecht – право громадянина на участь в управлінні підприємством, der Anlernberuf – професія,

яка здобувається в процесі нетривалого навчання безпосередньо за місцем праці); д) елімінація національно-культурної специфіки (Radezky-Marsch – військовий марш); е) перерозподіл значення (Bundesrat – верхня палата); є) передача одного поняття за допомо-

гою кількох понять (механізм управління автомобілем – Lenkung und Bremsanlage des Wagens); ж) наближена передача слів-реалій (швей-

царська лексема "Stimmbürger" як "громадянин з правом голосу"); з) пе-

редача випадкових безеквівалентних одиниць (Tag und Nacht – доба); и) переклад структурних екзотизмів (wegloben – позбутися поганого працівника, давши йому схвальну рекомендацію для іншої праці).

Чимало проблем постає перед перекладачем, який намагається до- сягнути відповідного рівня адекватності перекладу, для чого пропо- нується ряд методів: 1) конкретизація (замість "Holz" –"дерев'яні бру-

389

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

си"); 2) генералізація (замість "Elektromobil" – "ein Fahrzeug"; 3) смис-

ловий розвиток ("100 Jahre Zugverkehr" – "історія становлення і розвитку залізничного транспорту"); 4) антонімічний переклад

("Der Gelehrte machte vor keinen Hindernissen halt" – "вчений долав усі перепони"); 5) синтаксичні трансформації ("die getroffenen Maßnahmen erlauben die Einrichtung im Labor eines großen Gerätes" – "вжиті заходи дозволяють розташувати в лабораторії вели-

кий прилад"; 6) перерозподіл змісту, за якого відбувається неспівпа- діння як у плані лексики, так і в плані граматики ("die Schwerverletzten wurden aus dem Wraks mit Brechwerkzeugen geborgen"

– "важко поранених визволили з понівечених кузовів, застосу- вавши спеціальні інструменти").

Німецька мова науково-технічних текстів відзначається наявністю складних розгорнутих речень з інфінітивними зворотами, поширеними означеннями та ввідними конструкціями. Бурхливо зростає кількість нових понять та відповідних термінів, які не встигає у словниках закрі- пити термінографія. При цьому не слід плутати "точний" та "букваль- ний" переклад. Точність передбачає короткість, виразність, логічну по- слідовність, повноту викладу матеріалу та відповідність нормам мови.

Поетапність процедури науково-технічного перекладу:

1)спершу слід прочитати текст повністю або його головні фра- гменти й лише потім звернути увагу на ключові речення;

2)після перекладу заголовку тексту слід зробити граматичний аналіз речень;

3)перший варіант перекладу речення може бути наближеним до буквального;

4)даний етап передбачає редагування перекладеного речення;

5)після перекладу всього тексту слід внести необхідні стиліс- тичні поправки.

6)тепер текст можна вважати перекладеним.

Етапи № 1 та № 3 вимагають знання необхідної лексики даної фа- хової мови та її словотвірних особливостей. Не останню роль при цьо- му грає вміння впізнавати значення терміну за контекстом та його словотворчими формами, спроможність користуватися різними слов- никами. Етап № 2 передбачає знання граматичних особливостей обох мов. Тут маються на увазі вміння пізнавати та перекладати грамати- чні форми та конструкції, способи вираження модальності, порядок слів у реченнях, утворення та застосування часів дієслів, вміння ана- лізувати й перекладати складні речення, досконале знання морфоло- гічних, стилістичних і семантичних розбіжностей між вихідною мо-

390