Контрольні питання:

1. Чим усне професійне мовлення відрізняється від писемного?

2. Охарактеризуйте невербальні засоби спілкування.

3. Які типові формули ввічливості в українській мові Вам відомі?

4. Ділова бесіда як вид усного професійного спілкування.

5. Які вимоги висуваються до телефонної розмови?

6. Назвіть жанри публічних виступів.

Практичні завдання:

1. Складіть і оформіть відповідно до вимог свою візитну картку.

2. Проаналізуйте зміст лекції з вашого фаху, сформулюйте ключові тези (5-10), складіть перелік умовних скорочень.

3. Складіть план виступу на тему: “Роль мови у професійному становленні людини”.

4. Доберіть і впорядкуйте аргументи “за” і “проти” двомовності в Україні.

Тема7. Українська орфографія, її роль у мові професійного спрямування

7.1. Поняття орфографії.

7.2. Писемне мовлення. Сучасні правописні норми.

Ключові слова: орфографія, правописні норми, писемне мовлення, апостроф, м’який знак, власні та загальні назви, дефіс, складні слова.

7.1. Поняття орфографії. Принципи побудови

Орфографія (від гр. оrthos – правильний і grapho - пишу) – система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі. Синонімом до терміна орфографія вживається термін правопис, який, проте, має ширше значення, оскільки включає в себе й пунктуацію. Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літе­рами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; окрім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його більш дієвим, ефективнішим і сприяє підне­сенню мовної культури народу.

В основі орфографії лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною і граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. У жодній мові орфографія не базується виключно на одному принципі, можна говорити лише про переважальний принцип, провідний. Сучасна українська орфографія побудована на трьох принципах — фонетичному, морфологічному та історичному (або традиційному), де основними є фонетичний та морфологічний.

Крім того, для української орфографії важливі також так звані смислові, або диференційні написання. Йдеться про вживання великої (прописної) й малої (рядкової) літери залежно від значення слова : земля – (грунт) – Земля (планета), Примор 'я — (регіон) і примор 'я — (місцина біля моря); написання слів разом, окремо й через дефіс, наприклад: проте — сполучник і про те — прийм. із займ., по-вашому — присл. і по вашому — прийм. із займ. тощо.

7.2. Писемне мовлення. Сучасні правописні норми

Писемне мовлення — це різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є не лише сучасниками того, хто пише, а й житимуть піс­ля нього; це різновид монологічного мовлення, яке здійснюєть­ся як писання чи читання написаного у вигляді знаків (слів). Історично писемне мовлення виникло пізніше, ніж усне, і на його ґрунті.

Писемне мовлення має свою специфіку: правописні норми (орфографічні і пунктуаційні), оформлення ділової документа­ції. Розглянемо правописні норми, подані в Українському правописі, останнє, четверте видання якого вийшло у 1999 році. Його підготували старші наукові співробітники Інституту укра­їнської мови НАН України А.А.Бурячок, С.І.Головащук, Г.М.Колесник та ін.

Міжнародний конгрес україністів 1991 року прийняв ух­валу про необхідність виробити єдині для всіх українців (ма­терикових і діаспорних) правописні норми. Тому постановою № 309 від 8 червня 1992 року Кабінет Міністрів України ство­рив національну комісію з питань правопису.

Робота над уніфікацією правописних норм ще триває. Це видання є правописом перехідного періоду.

Орфографічні норми - ці норми регулюють правильність написання слів. Прига­даймо деякі правила за четвертим виданням Українського пра­вопису:

1) М’який знак ставиться у суфіксах -зьк(ий), -ськ(ий), -цьк(ий): вінницький, запорізький, львівський; в особових формах дієслів дійсного та наказового спосо­бів: запрошуються, відвідують, підпишіть. Але м'який знак не пишеться після р у кінці чи середині складу: Харків, сек­ретар, кобзар; після н перед шиплячими та перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о): менший, кінчик, волинський, уманський.

2) Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї: а) після губних б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає при­голосного (крім р), що належать до кореня: п'ятий, сім'я, п’ятниця; після частини складного слова, що закінчується на при­ голосний: транс'європейський, Мін'юст, кон’юктура. У словах іншомовного походження апостроф пишеться: після губних (б, п, в, м, ф), шиплячих (ж, ш, ч), зад­ньоязикових (г, к, х) при роздільній вимові: п'єдестал, к'ят (дрібна монета Бірми), б'єф, Х'юстон, Руж'є, миш'як; після твердого р: бар'єр, кар'єра, кур'єр. Але апостроф не ставиться у словах іншомовного походження за відсутності розді­льної вимови: бюро, фюзеляж, бюст.

3) Подвоєння та подовження приголосних в українській мові пишемо: якщо є збіг однакових приголосних різних морфем: інновація, законний, законний; для позначення довготи звука: у деяких іменниках І відміни: Ілля, стаття; в іменниках середнього роду на -а (я) II відміни: відкриття, дослідження. В іншомовних словах подвоєння зберігається у власних наз­вах, якщо воно було у тій мові, з якої запозичене слово: Гол­ландія (а також у похідних — голландський, голландець), Діккенс, Мекка, Мюллер] і не зберігається у загальних назвах: атестат, бароко, група, каса, алея, інтермецо (винятки: ан­нали, бонна, булла, брутто, ванна, вілла, дурра, мадонна, мулла, мірра, нетто).

4) Зміни приголосних при формо- і словотворенні мо­жуть відбуватися при чергуванні приголосних г, к, х із з, ц, с в даваль­ному і місцевому відмінках іменників жіночого роду І відміни та лише у місцевому — іменники чоловічого і середнього роду II відміни: рука — руці — у руці; вухо — у вусі; Магдебург — у Магдебурзі; Острог — в Острозі; г, ж, з перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) у прикметниках та іменниках змінюються на -зьк(ий), -зтв(о): Прага — празький; Запоріжжя —запорізький; к, ч, ц перед суфіксами -ськ(ий) змінюються на -цьк(ий), читач—читацький ви­кладач — викладацький, козак — козацький; х, ш, с перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) змінюються на -ськ(ий), -ств(о): чех — чеський; птах — птаство; товариш — товариський, товариство; Полісся — поліський Сиваш — сиваський. Винятки: казахський, иью-йоркський, цюрихський.

Проект найновішої редакції Українського правопису (К., 1999) пропонує до винятків зарахувати: бангкокський, гельсинкський, даккський, інкський, меккський, монакський, сакський, констанцький, ошський, кембріджський.

­ 5) Спрощення відбувається у групах приголосних -ждн-, -здн-, -стн-, -стл- : тиждень — тижневий, проїзд — проїзний, область - обласний але: шістнадцять, зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк. Не відбувається спрощення у словах іншомовного походжен­ня: агентство, контрастний, аванпостний, форпостний, гі­гантський, парламентський, баластний.

6) Правопис слів іншомовного походження: у географічних назвах після дж, ж, ч, ш, щ і ц пишеться и: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Йокшир, Лейпциг, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок; у географічних назвах із звукосполученням ри-: Крит Мадрид, Рига, Рим, Цюрих, але: Австрія, Ріо-де-Жанейро; у ряді географічних назв після д, т і в деяких випадках, згідно з традиційною вимовою: Сардинія, Ватикан, Кордильєри, Єгипет, Пакистан, Сирія, Сицилія, Тибет і похідних від них: тибетський, аргентинець; у географічних назвах на -ида, -ика: Антарктида, Арк тика, Балтика, Мексика; у словах, запозичених зі східних мов, після інших приголосних: кинджал, башкир, кисет, кишлак;­ у ряді слів іншомовного походження, що давно засвоїли­ся українською мовою: кишмиш, лимон, спирт, миля.

Буква "і" пишеться: у таких власних назвах: Замбезі, Лісабон, Міссісіпі, Севілья, Овідій, Россіні, Грімм; після приголосних у кінці невідмінюваних слів: журі, таксі; після приголосного перед голосними: а, о, у, а також й: тріо, радіус, радій, артеріальний.

Проект Українського правопису пропонує таке написання наведених слів: артеріяльний, геніальний, діялектика, матеріял, соціялізм, фіялка, авдієнція, але: радіус, аксіома, тріумф, чемпіон тощо.

4. Відтворення слов'янських власних назв українською мовою: передача іншомовних слов'янських прізвищ, особливо ро­сійських, українською мовою викликає неабиякі труднощі у правильному веденні ділових документів. Найбільш проблем­ним є відтворення прізвищ у паспортах. Адже усім відомо, що нерідко одна літера може позбавити людину спадку або розір­вати родинні зв'язки. Донедавна записи здійснювалися на ос­нові довільного відтворення прізвищ, без урахування правил українського правопису. Щоб уникнути "хронічно" неграмот­них записів, слід звертатися до правописного кодексу українсь­кої мови, де зазначено:

1. Через е передаються слов'янські імена та прізвища, які мали його у своїй мові: Чапек, Друмев, Мельников, Мечислав, Светлан, Надежда.

2. Літеру є уживаємо в таких випадках:

а) на початку слова: Євтушенко, Єрмак, Єгор, Єфим;

б) після голосного та при роздільній вимові: Буєраков, Ісаєв, Григор'єв;

в) у суфіксах -єв, -єев, якщо їм не передують шиплячі або ц та р: Гордєєв, Рилєєв, (але: Андреєв, Аракчеєв, Мацеєв);

г) у кореневій частині російських прізвищ, в яких російському е в українській мові мало б відповідати і: Лєсков (бо ліс), Вєтров (бо вітер), Пєсков (бо пісок), Звєрев (бо звір).

3. Російське и передається через українське и:

а) у суфіксах -ич, -ович, -ик, -иц: Войнич, Бжозович, Засу лич, Рудич, М'ясников, Коперник, Шафарик, Конопницька;

б) після шиплячих перед приголосними: Чичиков, Шишкін, Рощин, Караджич;

в) у прізвищах, утворених від людських імен, спільних для української та російської мов: Сидоров (Сидір), Борисов (Борис), Васильєв (Василь); винятки: Ніколаєв, Нікітін, Філіппов;

г) у прізвищах, утворених від коренів, спільних для україн­ської і російської мов: Тихонов (тихий), Виноградов (виноград), Одинцов (один);

д) у префіксі при-: Привалов, Пришвін.

4. Російське и передається через і:

а) на початку слова: Івашкевич, Ігнатьєв, Ісаєв;

б) у суфіксі -ін: Пушкін, Прєснухіна, Гагарін але після шиплячих та ц ин: Гущин, Голицин;

в) після приголосних перед наступними голосними чи при­голосними: Зволінський, Лінда, Мілош, Міцкевич, Станіслав, Маріуш, Бірюков]

г) у прізвищах Малінін, Калінін, Леонідов тощо.

5. Російське ьі передається через и: Циганков, Чернишов, Масарик.

6. Російське е передається через:

а) йо на початку та після б, п, в, м, ф: Йолкін, Воробйов, Пйотровський, Мйодович;

б) ьо, коли воно позначає сполучення м'якого приголосного з о: Будьонний, Корольов, Огарьов, Парфьонов (хоч: Семенов, Федоров);

в) через о під наголосом після шиплячих ж, ч, ш: Грибачов, Горбачов, Борщов, Хрущов.

7. Прикметникові закінчення прізвищ передаються через -ий, -ой:

Горький, Полєвой, Толстой.