Копия 978-966-02-4918-9

ЄфіменкоГ.Г.ВзаємовідносиниКремлятарадянськоїУкраїни: економічнийаспект(1917-1919 рр.):Київ:ІнститутісторіїУкраїни, 2008. - 230 с.

ISBN 978-966-02-4918-9

В монографії політика більшовицького керівництва щодо України розглядається під кутом зору економічних інтересів Кремля. Застосований автором модернізаційний підхід допомагає збагнути причини виникнення радянської України та зрозуміти обмеженість більшовицьких поступок українському національно-визвольному рухові. Особливу увагу приділено аналізу діяльності керівництва радянської України, яке у дослідженні розглядаються не лише як об’єкт, але і як суб’єкт політичної влади на території України.

Автор наголошує, що саме економічні інтереси стали тим основним чинником, який зумовив більшовицьку політику щодо України як у 1917-1919 рр., так і в наступні десятиріччя. Керівництво РКП(б) не уявляло можливим подальший розвиток Росії без українських продовольчих, промислових та людських ресурсів. Це, поряд із потребами стрімкої модернізації, і зумовило сувору підпорядкованість української економіки Кремлю з одночасним наданням Україні значної автономії в культурно-освітній сфері.

Відповідальний редактор: д.і.н. Кульчицький С.В.

Рецензенти: д.і.н. Верстюк В.Ф., д.і.н. Даниленко В.М., к.і.н. Юркова О.В.

Затверджено до друку рішенням Вченої ради Інституту історії України НАН України

10 червня 2008 року

Г. Єфіменко. Взаємовідносини Кремля та радянської України

централізаторським програмним засадам більшовицької партії. Варто підкреслити, що наявність розбіжностей або поліваріантність у поглядах та поточні взаємини з Кремлем (і в першу чергу – в економічній та управлінській сфері) поряд з існуванням

укомпартійно-радянському керівництві УСРР різних підходів до бачення шляхів подальшого розвитку були характерними для радянської України аж до 1933 р. Непевність становища, за якого було можливе подальше поглиблення подібних розбіжностей, могло призвести до втрати контролю над Україною, а відтак – до розпаду СРСР. Спроба запобігти цій небезпеці стала однією з основних причин влаштування Кремлем голодного мору в українському селі, нищення компартійно-радянської верхівки УСРР та навіть прорадянської української інтелігенції

у1930-тих роках. Неподолані наслідки цього донині негативно впливають на розвиток України. У свою чергу, існування такої «небезпеки відокремлення» спонукає дослідника до більш ретельного аналізу часів формування радянської влади в Україні, а відтак – до вивчення джерел суперечностей і різнобачень тих років та їх впливу на подальші події. Неабиякого значення у дослідженні взаємовідносин між більшовицьким центром та радянською Україною у перші роки існування радянської влади в Україні набувають економічні чинники, що є вирішальними для будь-якої влади у добу переходу від аграрного до індустріального суспільства.

Особливої актуальності аналіз економічних чинників у стосунках між радянською Україною та ленінським Раднаркомом набуває при вивченні перших двох спроб встановлення більшовицької влади в Україні. На відміну від подальших років, на відносини між радянською Україною та Кремлем посилений вплив мали зовнішньополітичні чинники та неусталеність радянської форми влади в самій УСРР, що зумовлювало й різні підходи більшовицького центру до зовнішньої оболонки та внутрішнього наповнення радянської влади в Україні. Саме в цей час були започатковані ті поступки «національній стихії» та, зокрема, українському компартійно-радянському керівництву, які Кремль у такій жорстокій формі ліквідував у 1930-х рр.

Тому хронологічні межі дослідження охоплюють період 19171919 рр.Нижнямежа,грудень1917 р.,пояснюєтьсядатоюстворення першої форми української радянської державності – радянської Української народної республіки (УНР), що претендувала на ті ж території, що й УНР Центральної Ради. Верхня межа (серпень 1919 р.) визначається закінченням другого етапу існування більшовицько-радянської влади в Україні. Дати до жовтня1917 р.подаютьсязачиннимутогочаснійРосіїюліанським календарем, з жовтня 1917 р. по лютий 1918 р. називається “подвійна” цифра, де у дужках називається старий стиль, а починаючи з 1 березня 1918 р., усе датування відбувається лише за григоріанським календарем.

Територіальні рамки дослідження обмежуються тери-

торією радянської УНР 1917-1918 та УСРР 1919 років. Поза аналізом залишається та частина території України, що перебувала протягом цього часу під владою небільшовицьких політичних сил.

мог і побажань Кремля. Досягненню цієї мети підпорядковано акті завдання:

–по-перше, слід показати, чим нове бачення обраної тематики дослідження відрізняється наявних в історичній науці поглядів. Для цього необхідно у найбільш загальних рисах охарактеризувати недоліки чи неповноту наукових праць на цю тематику. Потрібно також обґрунтувати новизну запропонованої теми та пояснити причини того, що вона не розглядалася раніше під визначеним у цьому дослідженні кутом зору;

–перше завдання важко відокремити від другого, яке полягає в необхідності пояснення змістовного навантаження уживаного у праці понятійного апарату. І досвід спілкування з істориками, і спостереження за повсякденним життям та політичними перипетіями змушує зробити висновок, що далеко не завжди при вживанні тих чи інших дефініцій співрозмовники /опоненти/ мають на увазі одне і теж. Пояснення авторського підходу до найбільш уживаних у дослідженні понять має за мету зняти зайву недоречність у розумінні наукової позиції дослідника та більш конкретно окреслити завдання, які постали перед автором під час вивчення названої проблеми;

–по третє, тісно пов’язаним з попереднім виступає інше завдання, яке полягає в обґрунтуванні основних принципів та методологічних засад, згідно яких дослідник здійснював вивчення теми.

Взаємостосункам радянської України і більшовицького центру та, як це зазначалося в історичних працях радянської доби, аналізу перебігу «добровільного» входження до того «незалежної» радянської України до складу держави нового типу – СРСР, присвячено чимало досліджень у радянській історіографії – як загальносоюзній, так і українській. У багатьох з таких праць чимало уваги приділялося значенню економічних чинників у створенні СРСР1. Завдяки наявності значного фактичного матеріалу ці праці залишаються для дослідника з наукового погляду цінними і сьогодні. Однак усім цим працям притаманні вагомі вади концептуальногоплану,щобулизумовленіпричинамиідеологіч- но-пропагандистського характеру. Одними з найбільш важливих

Г. Єфіменко. Взаємовідносини Кремля та радянської України

недоліків виступають безособовість, виклад матеріалу суто

під кутом зору центру, концентрація уваги на формі, а не на змісті національної політики, замовчування ряду ключових проблем економічних та політичних відносин.

Основною причиною цих вад була повна підконтрольність історичної науки впливу відповідальних за поширення комуністичної ідеології відділів ЦК КПРС / ЦК КПУ. Оцінка з боку істориків дій владних структур і, зокрема економічних відносин між більшовицьким центром та радянською Україною, в радянській історіографії залежала не від вивчення реального становища в досліджуваний період, а від тих ідеологічних настанов, що давалися «згори» на час виходу у світ тієї чи іншої праці. В цьому і була основна суть «марксистсько-ленінської» методології, яку Генріх Йоффе, один із учасників останнього проекту видання історії КПРС, правда, – ненадрукованої, образно назвав «еклектичною порохнею, що складається з добірки цитат, які підганялися під політичну кон’юнктуру»2.

Разом із тим і в працях радянської доби, особливо в період змін владних еліт у СРСР, часом з’являлися факти, що свідчили про ігнорування українських економічних потреб більшовицьким центром. І хоча вони були ідеологічно «забарвлені» відповідними коментарями, а відтак не впадали в око цензору, але при уважному прочитанні висновки з самих фактів випливають протилежністосовнотогочаснихідеологічнихзасад.Так,порівнявши у зіставних величинах дані з книги Михайла Куліченка, побачимо наступне: лише «за період з 12 квітня по 5 травня 1918 р. з боку Харкова, Донбасу та Ростова було евакуйовано (виділення моє – Г.Є.) 714 паровозів, 7 134 навантажені товарні вагони і 1931 пасажирський вагон»3. Зате за перші 4 місяці 1919 року, коли «Радянська Росія брала на себе також фінансування народного господарства України», до УСРР було відправлено (це уже вважалося “братньою допомогою”) аж «кілька сотень паровозів, 800 вагонів»4. Зрозуміло, у висновках як позитив показувалося те, що уряди України та Росії «ніколи не обумовлювали себе якимись розрахунками... Уряди України та Росії керувалися тільки щирим бажанням допомогти одне одному»5.

Якщо інформативна насиченість деяких праць радянської доби була досить ґрунтовною, то проблема із «заселенням» історії особами відчувалася надто гостро. Аналізуючи цю проблему української радянської історіографії, знаний український історик Віталій Сарбей на засіданні круглого столу «Актуальні проблеми історичної науки і сучасність» у березні 1988 р. підкреслив, що науковці втратили інтерес до пошуку нових імен, бо ж введення нового імені в науковий обіг було пов’язано з багатьма труднощами, оскільки треба було довести лояльність того чи іншого діяча до комуністичної ідеології6. Тож діяльність небажаних для влади осіб, як і ті факти та явища, що не вписувалися у визначену концепцію, приховувалися від широкого загалу. Так з’являлися «білі плями» історії. Варто додати, що навіть у 1988-1991 рр., коли з кожним роком посилювалося вивчення «білих плям» вітчизняної історії, у концептуальному підході до вивчення періоду 1917-1919 рр. мало що змінилося. Відтак, за винятком введення у науковий обіг імен репресованих у другій половник 1930-х рр. діячів ВКП(б), “схема” радянської історії цих років залишилася без змін. Цьому явищу є просте пояснення просте – на чолі Комуністичної партії у перші роки існування радянської влади стояв Ленін, а він до кінця існування СРСР був поза критикою. «Розвінчувати» дозволялося лише «деформації» соціалізму, передусім часи сталінського тоталітаризму та брежнєвського «застою».

Подібних ідеологічних упереджень, як і цензурних обмежень, не було в середовищі української нерадянської (діаспорної) історіографії. Однак брак джерельної бази поряд із абсолютним переважанням уваги стосовно дослідження періоду 1917-1919 рр. до інших проблем, насамперед пов’язаних з на- ціонально-визвольним рухом, не дав змоги розглянути питання детально і цілком неупереджено. Та навіть при вивченні історії радянської України найперше аналізувалися політичні та націо- нально-культурні аспекти. У тих же працях, де висвітлюється тема економічних взаємин, відсутність жорстко детермінованого «марксистсько-ленінського» (чи якогось іншого) підходу дозволила деяким історикам, перш за все це стосується праць

10 Г. Єфіменко. Взаємовідносини Кремля та радянської України

Богдана Винара7, зробити цікаві спостереження дійти до нетрадиційних висновків, суть яких використовує і поглиблює їхнє трактування у своєму дослідженні і автор цієї праці. У той же час у зарубіжній історіографії недостатньо уваги приділяється аналізу впливу керівних діячів радянської України на визначення більшовицької політики, весь компартійно-радянський апаратУСРРчасомрозглядаєтьсяякзнаряддя«колонізаційної»або централізаторської політики. Тобто діаспорну історіографію єднає з радянською ігнорування керівництва радянської України як суб’єкта владної політики. Такий підхід заважає всебічному аналізу тогочасної ситуації, тому автор у своїй праці чимало уваги звертає на захист компартійно-радянським керівництвом УСРР інтересів республіки.

При вивченні періоду 1917-1919 рр. є труднощі зі статистичними даними, що відіграють роль основних джерел при аналізі економічної ситуації у мирний час. Узагальнених даних за цей період не існує, і це свого часу визнавалось і в працях радянських дослідників8. Однак історик не є бухгалтером. То ж його завданням і не виступає складання бухгалтерського звіту по роках, тим більше зважаючи на те, що територія радянської України не була сталою до 1920 р. включно, не кажучи вже про 1917-1919 рр. Навіть без огляду на територіальне «наповнення» УСРР варто підкреслити, що відсутність цілісних даних була спричинена насамперед структурою і способами фінансування господарських потреб радянської держави в ті роки. Бюджет натуралізувався і основними джерелами його прибутку до запровадження нової економічної політики, як зауважував в середині 1920-х рр. нарком фінансів СРСР Григорій Сокольников, були: «1) ресурси селянського господарства, що надходили як натуральний платіж (хлібом, м’ясом, маслом та іншою продукцією сільського господарства), 2) продукція промисловості у порядку нееквівалентного її здавання, тобто поступового проїдання основного капіталу промисловості та транспорту, 3) запаси та резерви, що лишилися від дореволюційного періоду»9. Перерозподіл тодішніх доходів здійснювався завдяки грошовій емісії, яка вважалася одним із засобів боротьби з буржуазією.