3.4. Образ водної стихії в «Сън за щастие» п.Славейков

Як і у Тичини, Славейкова збірка розпочинається віршем «Ни лъх не дъхва над полени», в якому поет звертається до образу моря. Лірична мініатюра «Ни лъх не дъхва над полени» е першою з дев’яносто трьох творів надруковані в збірці «Сън за щастие». Перший рядок малює одну природну картину, яка носить спокій та гармонію:

«Ни лъх не дъхва над полени…»:

Ни лъх не дъхва над полени,

ни трепва лист по дървеса,

огледва ведър лик небото

в море от бисерна роса.[20, c. 15]

И знову ми зустрічаємо водну стихію в вірші

«Запустялата воденица…»:

Запустяла воденица…

Запустяла воденица. Суха

вадата край нея не ручи —

глухите й прозорчета зеят,

като кухи на череп очи.

И върбата, там над грохнал покрив

свела клони, не шуми и тя —

като че ли и над нея вече

е ръка протегнала смъртта.[22, c. 27]

Славейкова пейзажна лірика а саме ті, в яких духовне, емоційно-психологічне е справді тим самим наслідком: [21, c.45]

«Спи езерото…»:

Спи езерото; белостволи буки над него свеждат вити гранки и в тихите му тъмни глъбини преплитат отразени сенки. Треперят, шепнат белостволи буки а то, замряло, нито трепва... Понякога му сал повърхнини дълга от лист отронен сепва.[22, c. 35]

В болгарській літературі образ водної стихії означає – символ чогось бурхливого, неспокійного.

Взагалі в болгарському світобаченні образ води набуває високої поетичної сили, адже болгарський народ використовував воду, за для праці вітряків для перемолу зерна, користувалися для поливу.[21, c. 50]

«По жътва…»:

«Пръждомà! Не òблог - аз шега си бия!» -

бледе той извика, устни стиснал ядно...

Люшка се и възнак бяла Неда падна -

остра дума, остър нож в сърце проби я.

Стекоха се дружки с вик от изненада,

милват я, с водица пръскат бледо чело.

Всуе... Млади дружки дружката си млада

понесоха мъртва плачешком към село.[23, c. 74]

3.5. Образ осені, верби, сонця, зорі в «Сън за щастие»

«Цъфтят цветенца в моята градина...»:

Цъфтят цветенца в моята градина:

и шибой горд, и кичеста върбина,

и момини сълзи, и син синчец,

И надвечер, когато ги поливам,

и призори, кога при тях отивам.

Щоб зрозуміти цей образ, треба пам’ятати, шо стояти, чи ходити, значить залицятися, любити; пускати гілля, розвиватися — виходити заміж, ходити в барвіночку та в васильочку, себто в вінку — бути дівчиною, — в пісні, в дуже гарній символічній формі висловлено дівчині пораду не виходити замуж, бо те замужество принесе горе й хворобу, а залишатися далі в вінку дівчиною. Зустрічається символіка верби—дівчини і без забарвлення сумом.[29,с.25]

«Сухи, жълти листица...»

Сухи, жълти листица

брули вятъра есенни —

аз ги тъпча и отминвам,

листицата осланени.

Що си шепнат, кой ги знай,

листицата осланени!

Зна ща ги — и мен когато

брулне вятъра есенни. [28, c. 13]

Тут присутній образ осені яка символізує — щедрий врожай й статки. Зображувався у вигляді вершника на коні з плодами в руках та в мішку. Але також осінь вікликає смуток, пустоту в душі. [29,с.32]

Ще один вірш присвячений осені

«Есен…»:

Веч времето хладно диша,

в къра няма песен,

дъжд плющи, есенна кища,

значи, веч е есен.[26, c. 48]

«На листовцете на моминската сълза...»:

На листовцете на моминската сълза

родените в зори две капчици роса

огрея слънцето с вълшебния си лик —

и двенките в едно се сляха те за миг.

Не сляха ли се тъй и нашите сърца,

като онез две капчици роса?

Ти помниш? — в ясните зори на младостта,

кога ни слънцето огря на любовта![27, c.42]

Мабуть, усі народи в давнину вважали сонце святим. Сонце — головне джерело світла й тепла, від нього залежить усе у природі, а отже, й сама людина. Зоря в міфах багатьох народів — це жінка. Дружина або сестра сонця, чи коханка місяця. Саме такими образами автор змальовує нам цей вірш.