ispit_kvalifikatsiya_zlochiniv

31.Вік кримінальної відповідальності. У кримінальному праві України питанню про вік як про певну психофізичну ознаку людини надавалось і надається виключно велике значення. Пояснюється це тим, що вік поряд з такими ознаками суб’єкта складу злочину, як фізична особа і осудність, є тією обов’язковою обставиною, яку необхідно встановлювати в кожному конкретному випадку для визнання особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, суб’єктом злочину. В історичному аспекті це питання вирішується по-різному. Коротко розглянемо, якою була мінімальна межа віку, з якого особу можна притягнути до кримінальної відповідальності, в історичному  плані, починаючи з 1917 р. В Україні першим законодавчим актом, який встановлював мінімальний вік для притягнення до кримінальної відповідальності, був декрет Раднаркому УРСР від 12 червня 1920 р. “Про відповідальність неповнолітніх ”. У ст. 1 цього декрету відзначалось, що справи про відповідальність осіб, які не досягли 18-річного віку, підлягають віданню комісій у справах неповнолітніх. У випадках скоєння неповнолітніми у віці 14-18 років тяжких злочинів, які перелічені в ст. 1, справи про них за постановою комісії в справах неповнолітніх могли бути передані до слідчих органів. Постановою Раднаркому УРСР від 21 червня 1921 р. всі справи про злочини неповнолітніх до 18-річного віку передавались уже тільки на розгляд комісій у справах неповнолітніх (крім підлітків від 17 до 18 років, які  обвинувачувались у бандитизмі). Кримінальний кодекс УРСР 1922 р. містив спеціальні норми про відповідальність неповнолітніх. Мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх встановлювався від 14 до 16 років. КК УРСР 1927 р. не змінив вік кримінальної відповідальності неповнолітніх. Істотні зміни у вікову межу кримінальної відповідальності неповнолітніх були внесені постановою ЦВК і РНК від 7 квітня 1935 р. “Про заходи боротьби із злочинністю неповнолітніх”, коли вперше була встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх, починаючи з 12 років, за такі злочини, як крадіжка, застосування насильства, тілесні ушкодження, каліцтво, убивство чи замах на убивство. У зв’язку з цим в КК УРСР були внесені зміни до ст. 11 про можливість притягнення до відповідальності за названі вище діяння неповнолітніх з 12-річного віку. Постановою ЦВК і РНК УРСР від 15 вересня 1935 р. вік, з якого наступала кримінальна відповідальність за всі злочини) крім перелічених у примітці до ст. 11 КК УРСР), становив 14 років. Такий порядок діяв до 1958 р., тобто до останньої кодифікації кримінального законодавства України. З прийняттям Кримінального кодексу 1960 р. згідно зі ст. 10 кримінальна відповідальність наступала за загальним правилом лише з 16 років і тільки за перелік конкретних злочинів, передбачених ч. 2 ст. 10 КК – з 14 років. У частині 1 ст. 22 КК 2001 р. зазначено, що “кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називається загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), згвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним. Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії: 1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК; 2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків; 3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів. Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки коли в її конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров’я (ч. 3 ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК України. У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК). В силу специфіки деяких злочинів, наприклад, таких, як розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК). Оскільки суб’єкт злочину – це особа, що досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність, то в теоретичному і практичному планах працівникам правоохоронних органів слід вирішувати такі моменти, які мають значення по справі: - вік вчинення злочину необхідно зв’язувати з часом скоєння злочину; - розрізняти: загальний вік кримінальної відповідальності; знижений вік кримінальної відповідальності. Під віком у широкому плані розуміють календарний період, який пройшов від народження до будь-якого іншого хронологічного періоду в  житті людини. У вузькому розумінні слова це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв’язані біологічні, соціально-психологічні і правові наслідки для юридичного статусу особи.  В залежності від названих критеріїв виділяють такі види віку: а) біологічний (медичний); б) календарний (паспортний хронологічний); в) соціально-правовий. Біологічний вік характеризується сукупністю показників стану організму індивідуума в порівнянні з відповідними показниками здорових людей цього ж віку (даної епохи), географічних і економічних умов існування. Календарний вік людини визначається кількістю часу (в роках, місяцях, днях, годинах), який пройшов від дня народження до іншого вікового моменту. Соціально-правовий вік характеризується соціально-психологічними змінами, рівнем соціалізації особи, обсягом і змістом прав і обов’язків особи, змістом і характером відповідальності. Слід відзначити, що діюче кримінальне законодавство визначає вік кримінальної відповідальності. Мінімальна вікова межа, з якої настає кримінальна відповідальність, встановлюється з урахуванням сукупності біологічних(рівень психічного і фізичного розвитку, інтелектуальних, вольових властивостей особи), соціологічних (рівень соціалізації особи) критеріїв, а також кримінологічних показників (поширеність певного виду діяння серед осіб цього віку, їх тяжкість і т. ін.), принципів міжнародного і кримінального права. З техніко-юридичної точки зору мінімальний вік, з якого настає кримінальна відповідальність, може бути регламентований в законі двояко: в якості загальної норми до всіх видів злочинів (ч. 1 ст. 22 КК) або додаткової норми, яка передбачає вікові межі (ч. 2 ст. 22 КК). Встановлюючи вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, законодавець виходить з того, що досягнувши його, неповнолітній може розуміти суспільну небезпечність свого діяння і в достатній мірі керували ним. Для цього потрібно обов’язково проводити судово-психологічну експертизу. Вона повинна визначати рівень розвитку неповнолітнього, вплив вікових особливостей протікання психічних процесів на його поведінку, виявити індивідуальні особливості психіки. Це робиться за допомогою спеціальних методик і вивчення тих чи інших норм, яким людина слідує в своїй поведінці. Якщо на підставі всіх матеріалів справи суду стане ясно, що рівень розвитку неповнолітнього не відповідає його віку, в силу цього останній не може усвідомлювати фактичного характеру або суспільної небезпечності своєї поведінки або керувати нею, то може йти мова про недосягнення особою певного віку (при відсутності документів). Логічно, що вік вчинення злочину як ознаку суб’єкта неможливо визначити без з’ясування часу скоєння злочину – факультативної ознаки об’єктивної сторони злочину.  Для послідовності у дослідженні проблеми зазначимо, що під часом вчинення злочину закон передбачає певну годину доби, місяця і рік, а також пору року, конкретний період, які можуть обтяжувати чи, навпаки, пом’якшувати кримінальну відповідальність або враховуватись судом при призначенні покарання. У зв’язку з цим при вирішенні питання про притягнення до відповідальності вік особи (особливо неповнолітніх) повинен бути точно встановлений за документами про народження (число, місяць, рік народження), а при їх відсутності – на підставі висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи із наступної доби. У випадках, коли вік неповнолітнього обвинуваченого встановлюється судово-медичною експертизою, днем його народження слід вважати останній день того року, який був названий експертом, а при визначенні мінімальної і максимальної кількості років суд повинен виходити із заданого експертизою мінімального віку такої особи. Суб’єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб’єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

32.Кримінальна відповідальність за злочини, скоєні в стані алкогольного, наркотичного або іншого сп‘яніння. Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Питання про відповідальність осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у стані сп'яніння, кримінальним правом традиційно розглядається у контексті проблеми осудності - неосудності. Відомо, що алкоголь (інші одурманюючі речовини) впливає на центральну нервову систему людини, вражає її свідомість і волю. Але у таких осіб, як правило, зберігається контакт з оточуючим середовищем, вони не втрачають можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними. Стан сп'яніння не може слугувати підставою для звільнення від кримінальної відповідальності чи бути обставиною, що пом'якшує покарання. При обґрунтуванні кримінальної відповідальності за дії, вчинені у стані сп'яніння, враховується насамперед відсутність медичного критерію неосудності. Алкоголь - це винний спирт. У коментованій статті фактично йдеться про напої, що містять алкоголь, тобто про алкогольні напої - продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із вмістом понад 8,5% етилового спирту. Про поняття "наркотичні засоби" див. коментар до ст. 305. Поняттям інших одурманюючих речовин охоплюються психотропні речовини (їх поняття визначено у коментарі до ст. 305), різноманітні токсичні речовини промислового, побутового та іншого призначення (ацетон, бензин, розчинники, дихлофос тощо), деякі прекурсори (про їх поняття див. коментар до ст. 305). Залежно від речовини, вживанням якої викликається сп'яніння, його поділяють на: алкогольне, наркотичне і токсичне. Алкогольне сп'яніння - психічний стан людини; який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв (алкогольної інтоксикації), Що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних і неврологічних розладів. Чим більша кількість абсолютного алкоголю на 1 кг маси тіла і його концентрація в крові, тим важчий ступінь (клініка) сп'яніння. Ступінь алкогольного сп'яніння - легкий, середній чи тяжкий - залежить і від інших факторів: кількості і міцності алкогольного напою; часу, протягом якого вживалась певна доза алкоголю; віку та індивідуальних особливостей організму; кількості та якості вжитого харчу; фізичного .і психічного стану людини в момент вживання алкогольних напоїв. Ступінь сп'яніння згідно з ч. 2 ст. 67 може бути врахований судом при вирішенні питання про невизнання вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного сп'яніння, обставиною, що обтяжує покарання. Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп'яніння. У ст. 21 йдеться саме про фізіологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння є формою тимчасового розладу психічної діяльності. Патологічне сп'яніння - це якісно відмінний від простого сп'яніння психічний стан людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алкогольних напоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсутністю об'єктивних ознак сп'яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким порушенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп'янінню передує дія факторів, що ослаблюють організм: напружена робота, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової системи. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного критеріїв неосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності. За вчинення суспільне небезпечного діяння у стані фізіологічного сп'яніння, на відміну від патологічного сп'яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними. Наркотичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто е внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов'язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь. Токсичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів). Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов'язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів). Таким чином, під сп'янінням, про яке йдеться у ст. 21, слід розуміти просте (фізіологічне) алкогольне та наркотичне і токсичне сп'яніння. Як узагальнене правове поняття стан сп'яніння - це психічний стан особи в момент вчинення злочину, викликаний вживанням алкогольних напоїв, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, який за загальним правилом не виключає осудності, але характеризується послабленням інтелектуальної і вольової сфери психічної діяльності людини і тому може бути такою ознакою діяння та особи винного, яка значно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого і посилює відповідальність цієї особи. Сп'яніння є умовою вчинення багатьох злочинів. Тому КК визнає стан сп'яніння обставиною, що обтяжує покарання (п. 13 ч. 1 ст. 67). У разі вчинення злочину особою, хворою на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, до неї може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, примусове лікування (ст. 96),

33.Ознаки спеціального суб‘єкта. Класифікація спеціальних суб‘єктів у КК України. У відповідності зі ст. 21 Конституції України всі громадяни рівні перед законом. Це не виключає певної форми нерівності перед законом на підставі приписів самого закону. Іншими словами, закон передбачає, що за деякі злочини відповідають лише ті особи, які, поряд з загальними ознаками суб’єкта злочину (досягнення віку настання кримінальної відповідальності і осудність) повинні володіти деякими додатковими ознаками, які характеризують особу винного в даному конкретному злочині. Таким чином, поряд з поняттям загального суб’єкта Кримінальний кодекс передбачає і поняття спеціального суб’єкта. Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути дише певна особа. Отже, спеціальний суб’єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину. З 1 липня 2011 р. вступили в силу Закони України «Про засади запобігання та протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», прийняті Верховною Радою України 7 квітня 2011 р. Цими законами суттєво змінюється система відповідальності в тому числі і кримінальної. У зв’язку з цим стаття 18 КК була доповнена поняттями спеціального суб’єкта. Згідно з ч.3 ст. 18 КК передбачено загальне поняття службових осіб, ними є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції  представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється  повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Поняття службової особи також було змінено і в ч.1 примітки ст. 364 КК службовими особами у статтях 364, 365, 368, 368-2, 369 цього Кодексу є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної  влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, станови, організації, судом або законом. Враховуючи те, що службові особи як суб’єкти злочинів передбачені ст.ст. 366, 367, 370 КК України, то наведене визначення з ч.1 примітки ст. 364 КК «службової особи» стосується і зазначених кримінально-правових норм. Крім цього, в ч. 4 ст. 18 КК України службовими особами також визнаються   посадові особи іноземних держав (особи, які  обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави,  у  тому  числі присяжні засідателі, інші особи,  які здійснюють функції держави для  іноземної  держави,  зокрема  для  державного органу або державного підприємства),   іноземні  третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні,  комерційні або трудові спори  в іноземних державах у порядку,  альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної  організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником  яких  є Україна,  та судді і посадові особи міжнародних судів. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини)та інші. У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочин, передбачені статтями 364-370 КК, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 КК дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 КК зазначається, що спеціальними суб’єктами цього злочину є судді, винні в постановленні завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови. В інших же випадках спеціальний суб’єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин приписує його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб’єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт. Найчастіше ознаки спеціального суб’єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. У Кримінальному кодексі є склади злочинів, коли спеціальний суб’єкт необхідний якраз для даного виду злочину. Так у ч. 1 ст. 114 КК передбачено, що суб’єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 КК прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини; за ст. 133 КК диспозиція статті передбачає наявність складу злочину у випадку зараження іншої особи венеричною хворобою особо, яка знала про наявність у неї цієї хвороби. Однак, нерідко є випадки, коли ознаки спеціального суб’єкта використовується законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 КК зазначено, що службовими особами, які займають відповідальне становище, є особи, вказані в пункті 1 примітки до статті 364, посади яких згідно зі статтею 25 Закону України "Про державну службу" віднесені до третьої, четвертої, п'ятої та шостої категорій, а також судді, прокурор і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць. Службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, є особи, зазначені в частині першій статті 9 Закону України "Про державну службу", та особи,  посади яких згідно зі статтею 25 Закону України  "Про державну службу" віднесені до першої та другої категорій кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідну посаду. Однак, нерідко є випадки, коли ознаки спеціального суб’єкта використовується законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 КК кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідну посаду. Таким чином, ознаки спеціального суб’єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб’єкт.  Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір’ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 КК (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство). У кримінально-правовій літературі спостерігаються розбіжності у визначенні поняття спеціального суб’єкта, ознак, які його характеризують. Так одні автори під таким суб’єктом розуміють осіб, які мають не тільки загальні властивості всіх суб’єктів злочинів (осудність і вік), але й характеризуються додатковими властивими лише їм якостями; інші – осіб, які крім необхідних ознак суб’єкта повинні мати ще і особливі додаткові ознаки, які обмежують можливість притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності за скоєння даного злочину; треті звужують коло спеціальних суб’єктів до таких осіб, які мають, окрім указаних загальних, ще спеціальні додаткові ознаки, які характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого ним діяння  ; четверті пояснюють спеціальний суб’єкт як особу, яка має поряд з осудністю і віком кримінальної відповідальності також інші додаткові юридичні ознаки, передбачені в кримінальному законі, які прямо витікають з нього, що обмежують коло осіб, які можуть нести відповідальність за даним законом. Кожне із вищевикладених понять спеціального суб’єкта мають право на існування, так як вони вказують на те, чим спеціальний суб’єкт відрізняється від загального. Лише необхідно звернути увагу, що в цих поняттях відсутня така ознака загального суб’єкта, як фізична особа. Крім того, у першому, другому і третьому визначеннях спеціального суб’єкта не відзначається, що ці ознаки повинні бути вказані у    диспозиціях статей Особливої частини кримінального кодексу або встановлюватись шляхом тлумачення чи характеризуватись в особливій нормі (наприклад, поняття службової особи дається в примітці до ст. 364 КК). Як відомо, в раніше діючому кримінальному законодавстві ознаки спеціального суб’єкта злочину зв’язувались майже виключно з характером діяльності особи. У зв’язку із збільшенням кількості складів злочинів із спеціальним суб’єктом розширилось і уявлення про додаткові ознаки суб’єкта. На підставі викладеного можна запропонувати визначення спеціального суб’єкта злочину. Під спеціальним суб’єктом злочину слід розуміти таку особу, яка має поряд з ознаками фізичної особи – осудністю і віком кримінальної відповідальності – і інші, додаткові ознаки, що передбачені в кримінальному законі або прямо витікають з нього і характеризують соціальну роль та правове положення суб’єкта, стосуються фізичних властивостей суб’єкта, характеризують взаємовідношення суб’єкта з потерпілим і обмежують коло осіб, які можуть бути виконавцями певного злочину. Види (класифікація) спеціальних суб’єктів злочину У Кримінальному кодексі України міститься багато складів злочинів зі спеціальними суб’єктами. Їх можна об’єднати в певні групи, виходячи з вищеназваних ознак цього суб’єкта, тобто класифікувати. Вперше класифікація спеціальних суб’єктів була запропонована в 1968 р. Н.С. Лейкіною і Н.П. Грабовською. Підставою для цієї класифікації стали такі ознаки: 1) державно-правове положення особи; 2) професійне положення; 3) службове положення; 4) демографічні ознаки  . В 1970 р. була запропонована така класифікація спеціальних суб’єктів: 1) правове положення суб’єкта; 2) професія або діяльність суб’єкта; 3) взаємовідносини винного і потерпілого; 4) фізичні властивості винного. В навчальній літературі пропонується класифікація злочинів за трьома групами ознак таких злочинів: 1) ознаки, які характеризують соціальний статус, правовий статус особи. Це найбільш багато 2) ознаки, які характеризують фізіологічні та демографічні властивості особи; 3) ознаки, які характеризують взаємовідносини суб’єкта з потерпілим – родинні, службові та інші відносини залежності. Разом з тим слід відзначити, що будь-яка класифікація, в тому числі і щодо спеціального суб’єкта, повинна відповідати принципу повноти (бути всеохоплюючою). З цих позицій найбільш вдалою є класифікація спеціальних суб’єктів, в основу якої покладений поділ всіх ознак спеціального суб’єкта в діючому законодавстві на три великі групи: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове положення суб’єкта. Найчисленнішою є перша група. До неї відносяться такі ознаки: громадянство (громадянин держави – ст. 111 КК (Державна зрада);іноземний громадянин або особа без громадянства – ст. 114 КК (Шпигунство); службове положення особи (службова особа; директор, суддя, прокурор – ст. 271 КК (Порушення вимог законодавства про охорону праці); ст. 175 КК (Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат);ст.ст. 364-370 КК (Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг); ст. 371 КК (Завідомо незаконні затримання, привід або арешт); ст. 375 КК (Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови) та ін.; професія, рід діяльності, характер виконуваної роботи (працівник залізничного транспорту, лікар, працівник торгівлі або сфери обслуговування – ст. 276 КК (Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту); ст. 134 КК (Незаконне проведення аборту); ст. 140 КК (Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником); ст. 202 КК (порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю); ст. 225 КК (Обман покупців та замовників) та ін.); відношення до військової служби(військовослужбовець, військовозобов’язаний, призовник – ст. 335 КК (Ухилення від призову на строкову військову службу); ст. 337 КК (Ухилення від військового обліку або спеціальних зборів); Розділ ХІХ КК (Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); участь у судовому процесі (свідок, експерт, перекладач – ст. 385 КК (Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків); засуджений чи взятий під варту – ст. 393 КК (Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти); наявність судимості – ст. 296 ч. 2 КК (Хуліганство, вчинене особою, раніше судимою за хуліганство). 2) Фізичні властивості суб’єкта. Другу групу об’єднують ознаки, які відносяться до: віку - ст. 304 КК (Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність); стан здоров’я, працездатність – ст. 133 КК (Зараження венеричною хворобою). 3) Взаємовідносини суб’єкта з потерпілим. До третьої групи відносяться ознаки, які характеризують або родинні відносини суб’єкта з потерпілим і іншими особами (батьки, діти, інші родичі – ст. 164 КК (Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей); ст. 166 КК (Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування), службові відносини – ст. 154 КК (Примушування до вступу в статевий зв’язок); або інші відносини (особа, від якої потерпілий залежить матеріально – ст. 120 КК (Доведення до самогубства); опікун – ст. 167 КК (Зловживання опікунськими правами). Теоретичне вирішення питання про суб’єкт злочинного діяння повинен перш за все служити практиці боротьби зі злочинністю. Розробки в науці кримінального права можуть бути сприйняті практикою лише в тому випадку, коли вони конкретизовані і базуються на реальних умовах життя.