Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років XX ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Від­новилась вона через кілька десятиліть, під час хрущов-ської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістдесятники».

Дисиденти (лат. dissidens, dissident'® — незгідний, від dissidere — не погоджуватися, розходитися) — інакомислячі особи, які виступа­ють проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Термін увійшов у сучасну суспільно-політичну і пра­вову лексику з історії релігії. У середні віки цим словом у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-х ро­ків XX ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмо­сфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

У післясталінський період дисиденти першими пору­шили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського наро­ду на незалежне існування на своїй землі. Серед шістде­сятників були письменники, журналісти, історики, пси­хологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'янен-ко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.

Однією з основних форм організованого протесту в 60—80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук'яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращен­ня матеріального і політичного становища громадян рес­публіки України необхідно вийти зі складу СРСР на під­ставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну дер­жаву». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, пере­важно культурологічні, групи — «Об'єднана партія визво­лення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», — які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. під­писав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей (за­сновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Деклара­ції, проголошеній групою, ставились такі завдання: озна­йомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 p.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представ­ників зарубіжної преси та ін.

Специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого бу­ло поширення різноманітних матеріалів — від рукопис­них журналів до релігійне-духовних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-х років поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими забороне­них конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули вільного виїзду за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої зем­лі, та ін.

Поширеною формою протесту були на той час відкри­ті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.

Дисидентські твори зробили суттєвий внесок у загаль­ний розвиток української суспільно-політичної думки. «За умов накинутої одностайності, — пише І. Лисяк-Ру-дницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за по­казник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку Укра­їни в разі послаблення репресій». Важливим аспектоммислення дисидентів, які становили рух протесту в Укра­їні 60—70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об'єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисни­ками». У своїй творчій і практичній діяльності вони про­тистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи від­критого суспільства, демократії, гласності, ненасильни­цькі форми захисту прав людини та ідеали правової дер­жави і громадянського суспільства, самоцінності особис­тості.

Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років, мала, звичайно, й слабкі сторони. Вона була переважно «письменницькою», емоційною, їй нерідко бракувало філософської виваженості.

З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне зна­чення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабі­літовані й поновлені в громадянських правах.

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну нау­ку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догма­тичне вчення, як «науковий комунізм». Критично-аналі­тична його функція була притлумлена виправдаль-нозахисною, а методологічно-концептуальні засади зде­формовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані ста­рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові уста­нови. Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.

Український соціологічний інститут у Відні (УСІ).

Перший науковий український заклад в еміграції. Засно­ваний наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основ­ним місцем його наукової діяльності впродовж перебу­вання за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лек­ційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснував­ши до 1922 p., інститут підготував і видав друком моно­графію М. Грушевського «Початки громадянства (генети­чна соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на дер­жаву і націю, а також «З починів українського соціаліс­тичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціа­лістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгомано-ва, С. Подолинського. Видавав також монографії співро­бітників інституту.

Український вільний університет (УВУ).Науко­во-педагогічний та видавничий український заклад, засно­ваний у січні 1921 р. у Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б).Функціонував як філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галу­зі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української істо­рії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко.

Східно-Європейський дослідний інститут їм. В. Липинського. Діє з 1963 р. у Філадельфії (СІЛА). Тут збері­гають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'я­зані з новітньою історією України.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні по­літологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, на­лежать:

Інститут держави і права їм. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджу­ється широке коло правових, політичних та міжнарод­них проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової дер­жави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напряминаукових досліджень — теоретичні й прикладні пробле­ми формування України як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави; правова сис­тема України; роль закону в регулюванні суспільних від­носин, ефективності реалізації чинного законодавства; іс­торія розвитку політико-правових інститутів в Україні; політологічні аспекти державно-правового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здій­снює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення реко­мендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і по­літичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіж­них країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України— науково-дослідницька установа, утворе­на 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності — дослі­дження закономірностей політичного розвитку та етнона­ціональних процесів. У структурі інституту діють відді­ли етнополітології, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також науко­ві центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціо­нальних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН).Доб­ровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядуван­ня з метою сприяння розвитку політичної науки, науко­вим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.

Утвердженню політичної науки в українському сус­пільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє систе­ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на утвердження політичних знань у молодіж­ному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в су­спільстві цивілізованих норм і методів здійснення полі­тичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політо-логів-викладачів, науковців і професійних політиків за­гальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв'язків із світовими політологічними центра­ми і школами; формування в людей високого рівня полі­тичної та правової культури.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасно­му етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукра­їнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викла­дання політології.