2.Державні утворення Північного Причорномор’я.

2.1.Причини появи.

Скіфи - іраномовні кочові племена, імовірно вторглися в Північне Причорномор'я, Крим та Понтійські (Чорноморські) степи з сходу (ймовірно з Центральної Азії та Сибіру) в VIII-VII ст. до н.е. Мешкали на великих територіях Північного Причорномор'я і Кримського півострова. Про скіфів згадують давньогрецькі історики Геродот і Страбон.

Кіммерійців на Кримському півострові змінили племена скіфів, що переселилися в VII столітті до н.е. з Азії і утворили в степах Причорномор'я й частині Криму нову державу - Скіфію, що простирається від Дону до Дунаю. Ними почалася низка кочових імперій, які послідовно змінювали одна одну - сармати змінили скіфів, готи і гуни - сарматів, авари і предки болгар - гунів, потім з'являлися і зникання хазари, печеніги та половці. Хто йшов кочівники захватувалі влада в Північному Причорномор'ї над місцевим населенням, яке у своїй більшості залишалося на місці, асимілюючи частина переможців. Особливістю Кримського півострова була поліетнічність - у Криму одночасно співіснували різні племена і народи. З нових господарів створювалася правляча еліта, керуюча основною масою населення Північного Причорномор'я і не прагнула змінювати існуючий спосіб життя в регіоні. Це була «влада кочовий орди над сусідніми землеробськими племенами». Геродот так писав про скіфів: «Ніякої ворог, який напав на них, не може ні врятуватися від них втечею, ні захопити їх, якщо вони не захочуть бути відкритими: адже народу, у якого немає ні міст, ні укріплень, який свої житла переносить з собою, де кожен - кінний стрілець, де засоби до життя видобуваються на землеробством, а скотарством, і житла влаштовуються на візках - такому народові як не бути непереможним і неприступним ».

2.2.Скіфія и Сарматія, загальна характеристика.

У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній пле ¬ мінній союз. Відомості про Основні племена, які входь ¬ ли у цею союз, подає грецький історик Геродот (V ст. До н. Е.). Наймогутнішім ї найчісленнішім племенем, розповідає ВІН, булі Скіфи царські, які вважаєтся інших скіфів Своїми рабами. Жили смороду на лівому березі ни ¬ жньої течії Дніпра, аж до Азовського моря и нижнього Дону, а кож у Степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали Скіфи-кочівнікі, Між Інгу ¬ лом и Дніпром разом з кочівнікамі жили Скіфи-землі ¬ роби. У басейні Південного Бугу Поблизу грецького Міста Ольвія знаходится еліноскіфі. Нарешті, на пів ¬ ніч від Царське скіфів (Мабуті, у межах степової сму ¬ ги України) розташовуваліся Скіфи-хліборобі (орачі).

І хоч у рамках скіфського племінного союзу прожи ¬ вали НЕ Тільки власне Скіфи, а й Інші племена та різно ¬ племінні групи, які відрізняліся від скіфів за похід ¬ женням и живою, Цю спільність антічні автори називаєся «Скіфією», або «Великою Скіф ' ю ».

Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господа­рювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського наро­ду. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України».

Скіфське племінне об'єднання було військовою демократією з народними зборами особисто вільних кочівників, радою старійшин і племінними вождями, які приносили богові війни разом з жерцями людські жертви. Скіфський союз племен складався з трьох груп, які очолювали свої царі зі спадковою владою, один з яких вважався головним. У скіфів існував культ меча, були вищий чоловічий бог, що зображав на коні, і жіноче божество - Велика Богиня або Мати Богів. Військо складалося з поголовного ополчення всіх боєздатних скіфів, коні яких мали узду і сідло, що відразу ж давало перевагу в бою. Воїнами могли бути і жінки.

Знатні скіфські воїни були одягнені в панцирні або лускаті рукавні сорочки, іноді в бронзові шоломи і поножі, захищалися невеликими чотирикутними щитами зі злегка закругленими кутами грецької роботи. Скіфські вершники, озброєні бронзовим або залізним мечем і кинджалом і маючи короткий лук з подвійним викривленням, що бив на 120 метрів, були грізними супротивниками. Звичайні скіфи становили легку кінноту, озброєну дротиками і списами, короткими мечами-акінаками. Згодом більшу частину скіфського війська стала складати піхота, що формувалася з підвладних скіфам землеробських племен. Озброєння скіфів в основному було свого виробництва, виготовляється у великих металургійних центрах, які виробляли бронзове, а пізніше залізну зброю і спорядження - Більському городищі в Полтавській області, Кам'янському городищі на Дніпрі.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була од­на з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його пе­редавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді ви­падків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різно­манітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, по­ряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзо­леї.

Навколо скіфського царя утворювався апарат дер­жавного управління. Як і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синів з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за інши­ми — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль війсь­кової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу цар­ської ради.

Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому уп­равлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.

У III в. до і. е.. в Північне Причорномор'я почали проникати зі сходу, з басейну Волги іраномовні сарматські племена. Сармати були дуже близькі до скіфів за своїм походженням і способу життя. Вони розгромили скіфів і шість століть панували в степах Північного Причорномор'я.

Назва сарматів походить від іранського слова «саоромант» - «оперезаний мечем». Античні автори часто згадують у своїх працях сарматів. Всі вони підкреслюють, що це був народ воїнів-вершників, добре озброєних і хоробрих. Сармати відрізнялися агресивністю і войовничістю.

Грецькі легенди про амазонок спиралися на знайомство греків з життям сарматського суспільства, в якому жінки грали особливу роль. Сарматські жінки чудово вміли їздити верхи на коні, майстерно володіли зброєю і постійно брали участь разом з чоловіками у військових походах. А легенди розповідають про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, поки не вбивала хоч одного ворога.

Сарматські племена були кочовими, тому вони постійно шукали нові території і нові пасовища, просуваючись на захід. З кінця II в. до н. е.. сарматські племена масово заселяють територію Північного Причорномор'я. Після того, як сармати завоювали Скіфію, вони стали могутньою політичною силою в степах Північного Причорномор'я. У I в. до н. е.. вони вторгаються на територію Римської імперії. Грецькі міста-колонії Причорномор'я платили сарматам величезну данину. На території України сармати займали степи між Доном і Дніпром і часто доходили до Південного Бугу та Дунаю.

Основними заняттями сарматів були скотарство, мисливство та рибна ловля. Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах. Ведучи кочовий спосіб життя, сармати жили в шатрах, які натягали на двох-або чотириколісні вози. Основний одягом сарматів були довгі просторі штани, шкіряні куртки, чоботи з м'якої шкіри та шапки. Археологічні знахідки підтверджують, що жінки часто одягалися так само, як чоловіки.

У сарматів були розвинені ковальська справа, прядіння і ткацтво, обробка шкіри і пошиття з неї одягу і взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарна справу.

Частина сарматів жила осіло, оселившись на рівнинах і в долинах річок Дон, Дніпро та Дунай. Основним заняттям цих племен було землеробство.

Залишилося багато свідчень того, що сармати займалися торгівлею. Вони підтримували тісні економічні та культурні зв'язки з грецькими і римськими містами Північного Причорномор'я. З найвіддаленіших країв сармати привозили китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. Все це збагачувало племінну знать в сарматському суспільстві.

Сармати являли собою слабо пов'язаний союз споріднених і в той же час ворогуючих між собою племен (язиги, роксолани, алани та ін) Кожне з цих племен боролося за панування над іншими. Сармати змогли створити свою державу - Сарматію, яка була нестійким об'єднанням. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в I в. н. е..

У військовій справі сармати дещо відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав про сарматських воїнів: «Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опір». У бою вони використовували аркани довші, ніж у скіфів; також добре, як і скіфи, володіли мечами і списами.

Між сарматами та землеробським населенням Нижнього Подніпров'я існувало культурне та економічне взаємодія. Про вплив сарматів на давньослов'янське населення свідчать,. знахідки сарматських речей у слов'янських могильниках. Ці зв'язки не були ні міцними, ні особливо дружніми, але частина сарматів згодом влилася в слов'янську середу.

У III в. н. е.. сармати уклали союз з готами, що прийшли в Причорномор'я з берегів Балтики. Кінець пануванню сарматів в південних землях України поклали гуни, розгромивши їх.

Література

1. А.С.Чайковський, В.І.Батрименко, О.І.Гуржій. Історія держави і права України.-К:1997.

2. В.Е.Потехин, Д.В.Потехин. Крым многонациональный. Севастополь.:2001г.

3. А.Андреев. История Крыма. Москва.:2000г.

4. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: - Львів: Світ. 1996.

5. В.Д.Гончаренко. Історія держави і права України, том 1 – за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина.