План
Вступ
1. Рабовласницькі держави в Криму.
1.1. Період формування.
1.2. Державні об’єднання племен, Кімерія і Таврика.
1.3. Херсонес.
2.Державні утворення Північного Причорномор’я.
2.1.Причини появи.
2.2.Скіфія і Сарматія, загальна характеристика.
Висновок
Література
Вступ
Темою моєї курсової роботи є «Перші державні утворення і право на території Північного Причорномор’я і Криму(середина 1 тис.до н.е. – 5 ст. н.е.)». Саме в цей період історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок. Існували рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.
Актуальність цієї теми полягає в тому що ми, опираючись на історію наших предків, здобуваємо знання про життя перших утворених держав, про їх звичаї, традиції. Історія держави та історія права тісно пов’язані між собою, вони дають нам не тільки розуміння історичних фактів, а й сукупність чинників, що привели до формування держави з характерним устроєм.
На території України у різні часи існували різні державні утворення, вивчення яких дає можливість краще зрозуміти суть сучасних державотворчих процесів.
Перші спроби державотворення на території України належать кочовим племенам Північного Причорномор’я – кімерійцям, скіфам та сарматам – і хронологічно стосуються середини І тисячоліття до нашої ери. Особливо відомою була Скіфська держава, яка досягла найвищого розквіту в IV ст. до н. е. Це класична деспотична монархія з необмеженою владою царя, що передавалася за спадковістю.
Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII –VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем»ям. В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор»я в Малу Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники. Сармати – стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя, з другого ст. до н. е. панівне положення у степах Північного Причорномор»я перейшло від скіфів до сарматів. Кінець їх панству поклали нашестя гоплів (середина III ст.) та гунів (кінець VI ст.) Пам»ятники сарматів на території України , Усть-Каменські кургани. Сармати являли собою не єдине родинне плем»я, а слабо пов»язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні. Сарматські жінки жили, як колись амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах, одягались, як чоловіки. Сармати торгували китайським шовком, кавказьким кришталем, напівкоштовним камінням у Ірані та Індії. Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства. Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок. Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках «царських» скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи. Це був народ безжалісний, жорстокий до ворогів, але відданий в дружбі поміж собою. Крім грабування у війнах скіфи займались торгівлею з грецькими колоніями у Причорномор»ї. Вони пропонували віск, мед, хутро, рабів. За це отримували вина ювелірні вироби, предмети розкошів. Завдяки скіфам Україна стала важливою частиною античної цивілізації Середземномор»я. Через грецькі колонії скіфи зрозуміли грецьку цивілізацію і почали шанувати її.
1.Рабовласницькі держави в Криму.
1.1.Період формування.
«Там Кіммерія сумна область, покрита вічно вологим туманом і млою хмар».
Так стародавні греки писали про народ, який жив на території Криму. Територія, на яку прийшли кімерійці, - південь сучасної України і Крим, за твердженням археологів, раніше не була пустельною. Тут в цей період, тобто XVII-XII ст. до н.е., жили племена, сліди яких виявлені майже по всій території України, в тому числі і в Криму. Сліди аборигенів Криму знайдені в печері Крик-Коба (дика), в долин річки Зуї, під скельними навішеннями в гірському Криму, в «Вовчому гроті» і Чекурче поблизу Сімферополя, в районі Судака, у Євпаторії, на гірських яйлах. Нині відомі сотні стоянок первісної людини епохи неоліту, кінця, згідно прийнятої градації, близько п'яти тисяч років тому.
В цей час жителі Єгипту, Межиріччя вже мали розвинене, зрошуване землеробство, будували міста, кораблі, мали писемність.
Аборигени нашого півострова перебували ще на стадії переходу від матріархату до патріархату, жили в печерах, землянках, куренях, ховали людей навалом, в одній ямі.
Таврика - таким було перше назва півострова, що закріпилася за ним з античних часів і, очевидно, отримане від імені найдавніших племен таврів, що населяли південну частину Криму. Така назва, як Таврика, отримало і все Північне Причорномор'я, яким з античних часів вважалося північне узбережжя Чорного та Азовського морів з прилеглими степовими територіями.
В середині II тисячоліття до н.е. в Східній Європі відбулося сильно похолодання, що продовжувалося до X століття до н.е. Через конденсації вологи в льодовиках опустилося дно світового океану і Чорного моря. У Північному Причорномор'ї та Криму знизилася зволоженість і встановився сухий і холодний клімат. Погіршення природних умов в причорноморських і прикаспійських степах призвело до того, що в Х століття до н.е. там майже зникло місцеве населення. В цей період клімат поліпшується і стабілізується, вологість збільшується, створюються сприятливі умови для освоєння степів. У XV - XII століттях до н.е. в Північному Причорномор'ї жили племена сабатинівської археологічної культури, в XII - IX століттях змінилися племенами спорідненої білозерської культури. У IX столітті до н.е. в Північному Причорномор'ї та Криму з'являються кочівники, археологічна культура яких відома по курганних могильників, званих деякими дослідниками «кіммерійськими».
1.2.Державні об'єднання племен, Кімерія и Таврика.
На території Криму проживали такі племена, як кіммерійці.
Кіммерійці - по-грецьки «kimmerioi» - напівосілі і кочові скотарські племена, що з'явилися в Північному Причорномор'ї та в Криму в IX - X столітті до н.е. Етнічне походження кіммерійців, можливо індоєвропейське або іранське, достовірно не встановлено. Античні джерела датують їх поява на історичній арені VIII століттям до н.е.
Зі своєї батьківщини - Нижнього Поволжя на початку 1 тисячоліття до н.е. кіммерійці через Урал пройшли в Північне Причорномор'я і захопили Крим, очевидно відкинувши в гори і на південне узбережжя таврів - корінне населення Криму. Військо кіммерійців представляло з себе загони легкої кінноти і складалося з усіх боєздатних чоловіків племені. Воїни були озброєні луками, мечами, кинджалами і списами. Дальні військові походи кіммерійців на землі Передньої Азії створили їм славу народу безстрашного і лютого, на який визнає ні голоду, ні холоду, ні втоми.
У Клазоменах, грецькому місті на західному узбережжі Малої Азії, зберігся малюнок на саркофазі VI століття до н.е., що зображає кіммерійських вершників. Кінь була приручена людиною в середині IV тисячетелія до н.е. і до II тисячоліття використовувалися, в основному, в упряжні їзді, перевозячи колісниці. Верхи їздили тільки пастухи-табунники. На початку I тисячоліття до н.е. в степах Північного Причорномор'я набула великого поширення і верхова їзда, була створена військова кіннота. При розкопках знайдені металеві вудила, відносяться до цього періоду, а створення кінного війська було можливо тільки за наявності у коней такої вузди. Раніше використовувалися вузди з м'якими удилами і кістяними псалом. На початку I тисячоліття до н.е. в степу відбувся перехід від осілого до кочового скотарства. Худоба з'їдав траву, потрібні були нові пасовища, а охороняти величезні табуни на колісницях при переходах було неможливо. Кінні загони були військовою силою, що вирізнялася простотою спорядження і швидкістю переміщення. Можливо, першими сіли на коней кіммерійські племена.
У похованні біля села Зольного поблизу Сімферополя знайдені залізний меч, бронзові, залізні та кістяні наконечник для стріл, залишки бронзових кінських вудил з кільчастими кінцями і трьохпетельні псаліями, глиняний плоскодонний посудину і кам'яний брусок.
У села Сергіївка на березі Сиваського протоки ймовірно існувала сезонна стоянка кіммерійців - так званий «зимник». При археологічних розкопках там знайдено бронзові вудила з кільчастими закінченнями, що є одним з основних предметів, розкопували в кіммерійських пам'ятниках. В інших курганах, що належали кіммерійцям, виявлені бронзові та мідні мечі, кинджали, ножі, списи і серпи, металева і глиняний посуд, прикраси. Кочівники-кіммерійці значно прискорили перехід місцевих племен Північного Причорномор'я від осілого до кочового способу життя.
Кіммерійська археологічна культура майже ідентична скіфської, і досить складно доказово встановити, які історичні пам'ятники належать кіммерійцям, а які - скіфам. У географічних назвах Криму до нашого часу збереглися місцеві топоніми: Боспор Кіммерійський, Керченська протока, Кіммерійські переправи, Кіммерійські стіни, гора Кіммерія, стародавні міста Киммерик і Кіммерії, а східний Крим називали «країною Киммерієй». Однак усі ці назви з'явилися в грецьких античних джерелах, а грецькі автори часто плутали назви кочових скотарських племен, називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. Кіммерійські географічні імена могли бути перейняті античними греками у скіфів.
Кіммерійці здійснювали походи вглиб європейських земель, по Віслі або Одеру доходили за бурштином до Балтійського моря. Кіммерійські племена часто робили набіги на південне чорноморське узбережжя, на Каппадокію, Пафлагонія і Фрігію. Ассірійські джерела V століття до н. е.. - Клинопису, які називають кіммерійців Гіміре, говорять про те, що кіммерійські війська в двадцятих роках VIII століття до н. е.. з'явилися на північно-західному кордоні закавказького царства Урарту і розгромили військо урартського царя Русу I.
Згодом кіммерійцями здійснювалися походи в Малу Азію, на Лідію. Вони часто здійснювали набіги через протоку Геллеспонт, що відокремлює Європу від Азії, на малоазійські землі, до Північної Африки, до Єгипту, доходили до Палестини. У 679 році до н. е.. кіммерійці на чолі з Теушпой вторглися в Ассирію, але були розбиті. Ассірійські джерела говорять про присутність кіммерійців у Прикаспії і Прикавказзя, грецькі - про кіммерійців на північному сході і північному заході Малої Азії - в Пафлагонії, Віфінії і Троаді. У відповідності з їх відомостями в Передній і Малій Азії постійно переміщалися великі племена кочівників - кіммерійців і скіфів, які займалися пограбуванням місцевого населення і беруть участь в якості найманців у військових діях держав цього регіону то на одній, то на іншій стороні.
Ассірійські джерела зберегли нам імена кількох кіммерійських вождів: Теушпи, Тугадаммеса (Лігдамесса), Сандаксангра.
Геродот, через тисячу років жив після кіммерійців, і не припускав, як безглуздо і трагічно виглядає його опис безглуздої загибелі царів або вождів на очах власного народу. Мабуть, питання йде про усобиці, що виникла серед вождів, і їх бездумної кончину в битві між собою.
Починаючи з I тисячоліття до н. е.., а можливо і раніше, на південному узбережжі і горах Криму оселилися племена таврів, етнічне походження яких досі остаточно не з'ясовано. Можливо, таври були корінними жителями Кримського півострова, а можливо це частина кіммерійців, що відступили до Криму з Північного Причорномор'я під натиском скіфів. Можливо також, що це племена, що прийшли в Крим через Керченську протоку з Центрального і Північного Кавказу. Достовірно це невідомо. Пристрій могильників - «кам'яних ящиків», схожість кераміки і бронзових прикрас таврів з пам'ятниками Кавказу I тисячоліття до н. е.. може означати етнічну та культурну тотожність населення гірського Криму та Центрального і Північного Кавказу.
«Таври - аборигени», - стверджують одні. «Таври - залишки зниклих кіммерійців», - стверджують інші.
Самоназва цього племені не дійшло до нашого часу, так як після таврів не залишилося ніяких письмових джерел. «Tauroi» - грецьке слово, можливо, пов'язане з назвою місцевості, що дала ім'я жили на ній племенам. Гірська система на півдні Малої Азії називалося Тавром і в давнину вважалося, що Кримські, Кавказькі та Балканські гори є продовженням таврських гір. Херсонесом Таврійським - «півостровом таврів» назвали Крим античні греки.
Більшість таврських поселень було сконцентровано на південному березі Криму - морському узбережжі від мису Айя до Феодосії шириною від двох до восьми кілометрів, що займає один відсоток його території та в Кримських горах на південній та південно-східній частині Кримського півострова. Кримські гори досягають висоти до півтора кілометрів на півдні і двісті метрів на півночі і мають довжину до ста п'ятдесяти і ширину близько п'ятдесяти кілометрів. Найвища гряда Кримських гір - південна, що простягнулася від мису Фіолент і Балаклави до Старого Криму і гір Агармиш і Тепе-Оба біля Феодосії.
Розкопки археологів підтверджують, що фортеці свої таври будували на горах Кастель (фортеця), на Аю-Дазі (Свята гора), горі Кішка. Ховали померлих людей далеко від житла, нерідко будували могили прямо на поверхні з кам'яних плит. Виявлені поховання, в яких знаходяться десятки людських останків. Небіжчиків укладали раніше померлих родичів, знову прикриваючи плитою.
В умовах гірського Криму, де природа не дуже сприяла землеробству, вони примудрялися вирощувати зернові культури, освоїли і плодові, застосовували зрошення. Розводили корів, овець і кіз.
Плоскі вершини південній гряди називаються «яйлами», що в перекладі з татарської означає «пасовища», і звичайно мають ширину до чотирьох кілометрів. Головна гряда Кримських гір складається з Ласпинской, Фороської, Ай-Петринської, Ялтинської, Нікітській яйл, Бабуган-Яйли, Чатир-Дагу, Демерджі-Яйли, Долгоруковській і Карабі-Яйли. Ці «яйли» - «пасовища» використовувалися таврами для випасу овець і ведення відгінного скотарства. Широкі долини між південній та середній грядою Кримських гір, що починається у Інкермана і через Білогірськ доходить до Феодосії, були зручні для споруди таврських селищ. Для полювання та житла таври також використовували передгірні районі третього гряди Кримських гір, соединяющейся з другої грядою схід Зуї. Шлях на південний берег Криму закривала побудована таврами оборонна стіна двометрової товщини, складена насухо з великих каменів і проходила з півночі від підніжжя мису Еклізі-Бурун на південь до обриву біля верхів'їв річки Альми. У північній та південній частині стіни було двоє воріт, зроблених у вигляді прорізів.
Таври жили компактними сімейними громадами, спільно провідними господарство, в поселеннях, розташованих в долинах і передгір'ях у води і важкодоступних гірських добре укріплених притулках, зроблених з каменів. На місцях їх розселення немає слідів грецьких колоній, майже немає зображень таврів у грецьких майстрів. Основними заняттями гірських таврів були полювання і відгінний скотарство - сезонні перекочевкі зі стадами з долин на «яйли» і назад. Стада таврів складалися з овець, кіз, корів та волів. Таври, що населяли передгірні райони і долини, займалися мотичним землеробством і рибальством, ткацтвом і прядінням, литвом з бронзи. Було розвинене гончарне виробництво. Гончарного круга ранні таври не знали, посуд виготовлялася вручну стрічковим способом і потім обпікалася на багатті або в примітивних гончарних печах.
Рабства у таврів не було. У I столітті в античних джерелах таврів стали називати «тавроскіфами» або «скіфотаврамі». При переміщенні центру скіфскогогосударства в кінці III століття до н.е. з Північного Причорномор'я в Крим та посилення її могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів - осілих і кочових племен різної етнічної приналежності. Згодом таври і скіфи спільно воювали проти загонів понтійського полководця Діафанта. Скіфи випробували великий вплив культури таврів, використавши, зокрема, знання та прийоми таврів у гірничій справі і фортифікації при будівництві своїх фортець і укріплень.