История укр культуры / Розвиток української культури в периодж державности

В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культурного розвитку українського населення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона ук-раїнців: на Кубані – близько 2 мільйонів, в Курській області – 1,3 млн., у Воронезькій області – 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у Туркестані – по 600 тис. українців. Там відкривались українські школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого ук-раїнського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньо-му Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубансь-ка гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Ро-сійська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, викорис-товувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо-лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь-кою, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політи-ки українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

Багатонаціональний склад населення України – 80% – українці, 20% – представники інших національностей (за станом на середину 20-х років) – вимагав створення необхідних умов для культурного й духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисель-них народів республіки.

У доповіді на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх установ національних меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів ук-раїнізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на

 

посаді наркома освіти України*, відзначав, що ті з етнічних груп, які проживали скільки-небудь компактно, були об’єднані не тільки куль-турно, а й політично. Національне життя таких етнічних груп розви-валось в національних районах, сільських і селищних Радах. На той час в Україні було 25 національних районів (із загальної кількості 380), існувало 995 національних сільрад (із загальної кількості 11 ти-сяч) і 89 національних селищних Рад. Серед національних районів в різний час було 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грець-ких, 8 єврейських та 1 польський район. Щодо єврейських районів, то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише адміністративно-територіальні, а й певні державні одиниці єврейсь-кої національності. Наприкінці 20-х років у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міських рад було створено комісії у справам національних меншин.

На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці, євреї. Центром єдиного в Україні польського національного району (створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині – Довбиш Баранівсько-го району). В Мархлевському районі на 33 сільські ради було 29 польських, на 29 шкіл – 27 польських. Тоді ж на Житомирщині було створено німецький національний район з центром в Пулині (тепер Червоноармійськ).

На мовах національних меншин відкривалися школи, клуби хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, ху-дожня та інша література, надавалася юридична допомога. Так, якщо у 1925–1926 навчальному році було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929–1930 на-вчальному році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навчальний про-цес здійснювався німецькою, єврейською, польською, болгарською татарською, чеською, вірменською, ассирійською та шведською мо-вами. Державні та громадські організації, в тому числі і Народний комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості націо-нальних шкіл процентному складу населення.

Реалізовувалася державна програма підготовки національних пе-дагогічних кадрів. У Києві діяли польський та єврейський педагогічні інститути, у Житомирі – єврейський, в Маріуполі – грецький

* Наркомат освіти займався тоді всією освітньою, науковою та культурною роботою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

педагогічний технікум. Житомирський педтехнікум готував вчителів на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, єврейський відділ діяв при Житомирському інституті народної освіти (ІНО), де в 1930 р. навчалося 90 студентів.

Для підготовки партійних і радянських працівників з числа на-ціональних меншин в першій половині 20-х років було створені спеціальні радпартшколи з викладанням національними мовами: єврейські – в Одесі, Києві та Бердичеві, польські – Києві та Жито-мирі, німецька – в Одесі, болгарська – Дніпропетровську, татарська – в Артемівську.

У 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй ро-боті на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві – на польську і ла-тиську мови.

В республіці діяло 8 єврейських, в тому числі і в Житомирі, польський і болгарський театри, а також 4 театри, які працювали на декількох мовах. Мовами національних меншин працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.

На початку 30-х років 500 видань (газет і журналів) виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латиською, 1 – вірменською мовами.

В системі ВУАН* працював кабінет єврейської культури. До 1936 р. в Києві функціонував Інститут єврейської культури, де, зок-рема, було і відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. роз-горнув свою роботу Інститут польської культури.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загаль-ної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан-ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою

* ВУАН назвали Всеукраїнською академію наук. Цим декларувався намір об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України, землі якої, що перебували раніше у складі Австро-Угорщини, відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1934 р. ВУАН стала називатись Академією наук УРСР.

 

ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації непись-менності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чо-ловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсот-ка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, ма-ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940–1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала-ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вели-кої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере-довищі художників протягом перших пореволюційних років форму-ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін.

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище – Елланський) (1893–1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз По-пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосю-ра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

1 Бокань Володимир, Польовий Леонтій. Історія культури України. – К., 1998. – С. 162.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письмен-ників: неокласики – М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; сим-волісти – П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко, Гео Шкурупій.

Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Час-тина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існу-вала в 1925–1928 рр.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літе-ратури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893–1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Євро-пу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя почи-нають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор-мулюваннями.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок за-знав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних пе-реслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літера-турний процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926–1930 рр. було видано 24 томи творів письменни-ка Володимира Винниченка (1880–1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український пись-менник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з ук-раїнських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Для су-часників ім’я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейсь-кої орієнтації національної літератури.

 

В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близь-ко 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний що-денник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917–1919 рр. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в шко-лах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дис-кусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастич-ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р.. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об-говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко, В.Підмогильний, М.Могилянський.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Ра-дянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед ук-раїнської культурою, Український фонд культури встановив щоріч-ну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Мико-ли Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робіт-ник», «Радянська Волинь». П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо-дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Кур-бас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно-тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани-ном свого зрусифікованого обличчя.

Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо-бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те-атру. Прагнучи вивести український національний театр із про-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

вінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний ек-спериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чис-тякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр пови-нен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійно-го театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Па-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.

«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре-штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

У новій тоді галузі – кінематографі – світової слави зажив Олек-сандр Петрович Довженко (1894–1956) – один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм’єри в Парижі впер-ше продемонстрували диво технічної думки – «рухливі фотографії». Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнан-ня до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні почуття, любов до життя, добра, світла.

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.

 

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режи-сера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум’яних літ»). Велика заслуга О.Довженка і в розвитку документального кіно. У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянсь-ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність українського народу. Фільм «Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни – все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, – ось єдина мета, єдиний зміст мого життя».

Величезне значення для розуміння творчої спадщини О.Довжен-ка має його «Щоденник».

З іменем великого кінорежисера сучасності зв’язана і Житомир-щина. О.Довженко двічі і досить довгий час жив і працював у Жито-мирі. Перший раз це було в липні 1914 – червні 1917 рр., коли він після закінчення Глухівського учительського інституту працював у Другому Житомирському змішаному вищепочатковому училищі. З грудня 1919 р. О.Довженко знову проживав у Житомирі. Він слу-жив у губвійськкоматі, викладав у школі червоних командирів, організованій М.Щорсом, завідував партійною школою.

Андрій Малишко писав про О.Довженка: «Він пишався як дере-во, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером».

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком по-пулярності визначного українського живописця-монументаліста і пе-дагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстою-ючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєдну-вав традиції давнього візантійського мистецтва з елементами украї-нського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст.

М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бой-чук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівниц-твом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червоноза-водського театру в Харкові (1933–1935).

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20–30-х роках позначена українська музика. У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне то-вариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автоно-мію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень євро-пейської музичної культури. Напрям модернізму в українській му-зиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20–30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896–3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Жи-томир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав ак-тивну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульп-тури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–

 

1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Забо-лотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітек-тор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз сер-йозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кага-новичу* та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвознач-но зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійсько-го характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури „від Москви», а найважливіше – почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення – ленінізму».

Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і куль-турних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання на-ціональної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, по-шуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі на-ступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними уряда-ми та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

* Каганович Л.М. очолював Компартію України з березня 1925 по липень 1928 р.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік – цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівсь-кий, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шар-ко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць-кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Че-хівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юри-сти, священнослужителі, студенти.

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського наро-ду, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представни-ка різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського – прем’єр-міністра УНР, А.В.Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.

Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександ-рович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішен-ням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять за-суджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.

 

Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було скла-ду злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про кон-кретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджува-лася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ста-вили на безневинних людей.

Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ», «медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича сек-ція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Пол-тавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Мико-лаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ – музика ДПУ». Юридич-них, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього про-цесу остаточно реабілітовані в 1989 р.