Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе.
З літопису відомі такі східнослов'янські племена:
Південно-західна група племен (праукраїнці)Білі Хорвати й Лучани — в Галичині Дуліби й Волиняни — над горішнім західнім Бугом.Деревляни — в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру.Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.Сіверяни й Сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра (частково праросіяни).Уличі — між Дністром та Бугом.Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.Північна група племен (прановгородці)Ільменські словениПівнічно-західна група племен (прабілоруси)ДреговичіКривичі (частково прановгородці).Радимичі (частково південні праросіяни).Північно-східна група племен (південні праросіяни)В'ятичі
ЕТНОГРАФІЯ ДАВНЬОРУСЬКИХ ПЛЕМЕН
Друга половина І тис. н. е. є вузловим періодом у етногенетичних процесах Східної Європи, зокрема України. Адже саме тоді визначився пріоритет слов'янського субстрату в етнокультурних процесах, відбувається етногенез слов'ян — власне, етнічної основи українців.
Самі ж міграційні процеси викликалися суттєвими змінами соціально-політичної ситуації у Східній Європі, що склалася після закінчення готсько-слов'янської війни. Перемога воєнно-політичних союзів, утворених на слов'янській основі, дозволила цим союзам посісти в Південно-Східній Європі те провідне місце, яке до того займали готи. Цьому допомагала і певна інфільтрація низки етнічних угруповань, що мігрували за межі України: готи, гуни, сармати, алани — і мали значний вплив на українську етніку. З їхнім зникненням з етнічної карти України змінюється її етнічна ситуація. Слов'яни, котрі раніше були лише однією із складових етнічності, тепер посідають у ній провідне становище.
Інтеграційному процесу в Україні, і насамперед серед слов'ян, сприяла й внутрішня культурна консолідація, посилена, в свою чергу, змішуванням культур Так, носії пеньківської культури, традиційно розселені на Середній Наддніпрянщині, рушили на північ і північний схід, освоюючи Лівобережжя Дніпра та його верхів'я. Водночас розширюється ареал пеньківської культури в його південних та південно-західних кордонах. Разом із носіями празької культури вони освоювали територію між Дніпром і Дністром, Дністром і Прутом, Прутом і Серетом, у долах Тиси, Дунаю та Верхньої Вісли. Це був перший етап інтенсивного слов'янського розселення, що спрямувалося у V—VII ст. на південь і захід. Другий етап розпочався пізніше, у VII—VIII ст., і пов'язувався в основному з носіями колочинської культури, які рушили в основному на схід.
. Початковими формами таких об'єднань стали великі угруповання склавинів і антів, що спричинилися до розвитку празької і пеньківської культур. У свою чергу, останні, до котрих додалися колочинська та деякі інші групи культур (наприклад, Луки-Райківецької), лягли в основу формування перших слов'янських племен.
Безпосередніми предками українців, як вважав ще Михайло Грушевський, були анти — наддніпрянський союз східних слов'ян. Це ствердили пізніші наукові дані. Однак новіші дослідження дозволяють розширити ареал та етнічну основу ядра слов'ян-українців, включити до них і племінні об'єднання склавинів. Серед них на перше місце слід поставити одне з племен союзу склавинів — волинян, більш відомих з давньоруських літописів як дуліби, а пізніше як бужани.
Ствердженню тези про міжплемінне ядро, що включало і антські, і склавинські субстрати,— ядро, що стало осередком Руси-України, слугують і подальші історичні, зокрема демографічні, події, що розгорталися в Україні. Це, насамперед, переміщення окремих племен антського і склавинського союзів.
На відміну від венедів, реальність існування і назви пізніших великих слов'янських союзів — склавинів і антів — не викликає сумнівів. Склавини, що дали празьку культуру, відомі вже з VI—VII ст., а згодом поширили свою самоназву на весь слов'янський світ. Другий великий слов'янський союз — анти — замішаний на пеньківській культурі, також відомий з VI ст., займав великі простори від Дніпра до Дунаю. У антропологічному складі антського населення, як і в культурі, помітні також і тюркські елементи, внаслідок тривалих взаємозв'язків з аварами та гунами. При певній невідповідності між етнічним утворенням і етнонімом (а вона часто простежується і щодо окремих слов'янських племен, і щодо слов'янських державних об'єднань, скажімо, Русі) слов'янська основа антів, як і склавинів, не викликає сумніву, бо стверджується й етнічною культурою, й антропологічним складом, і мовою. Кожне з літописних східнослов'янських племен, що визначилися у VII—VIII ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалися на засаді археологічних культур, поширених на території України. Етнокультурною підосновою, скажімо, волинян була празька культура та пізніші культурні пам'ятки Луки-Райківецької, підосновою деревлян — культура курганних поховань та Луки-Райківецької, остання правила за підоснову також уличам та тиверцям; для сіверян — роменська культура, для радимичів — культура курганних поховань
О. Н. Трубачов, вивчаючи ці племена, зазначав, що вони «зникли дуже рано — по суті, до початку писемного періоду руської історії», отже, літописні свідчення про них — лише данина пам'яті.
Сіверяни — одна з частин антського племінного об'єднання східних слов'ян — представлені археологічними пам'ятками роменської культури. Давньоруські літописці розміщують це плем'я на лівих притоках Дніпра: «...а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася северъ». Проте археологічні пам'ятки роменської культури поширювалися на більшій території: і у верхів'ях Сіверського Дінця, і на Пслі, і на Ворсклі.
Традиційно-побутова культура давньоруського населення
Особливо рельєфно кардинальність етносоціальних перетворень виявилась у розвитку поселень та житла. Система забудов характеризувала переломний етап суспільних процесів: перехід від родової до сусідської общини. Ключовим поняттям при цьому виступало поняття «мир» (або «верв») як показник поземельної територіальної общини. Основними формами поселень тоді були село, двір та городище, розташовані «гніздами» або «околицями». Кожне гніздо складали 2—7 городищ або сіл на відстані до 5 км одне від одного.
Досить невибагливий одяг був притаманним населенню ще за часів формування літописних племен, коли він складався з таких архаїчних компонентів, як свита, що, по суті, являла собою зшиту тканину; верета та плахта, котрі, власне, тотожні «хустці»; опанча — вид тканини; сукня та портки, гачі й ноговиці; із
Отже, в основі ментальності давньоруського населення лежала землеробська культура і землеробство як найперша галузь господарства. Археологічні знахідки свідчать про визначальність у системі господарювання хліборобства.
Жінка користувалася особливою пошаною, існував певний ритуал спілкування з нею. Не можна було гримати на неї або сваритися. До речі, в оселі, де стояла піч, взагалі не дозволялися грюкання та гучні розмови. Поважне ставлення до жінки формувалось і через її причетність до родинних обрядів, котрі знов-таки починалися від печі: ритуал зустрічі гостя, . Визначальність ролі жінки у домашній праці, в збереженні й трансляції системи традицій, звичаїв та обрядів, домашнього вогнища та в підтриманні культу предків. Жінка в середовищі давньоруського населення, і особливо жінка-мати, була відносно рівноправною та незалежною.
Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.
Релігійні вірування слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.
Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберігалось. Священними вважали також птахів і тварин. Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов яни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом.
Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, має практичну скерованість.Народна творчість слов'ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу.
Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.