Історія медицини-Розвиток медицини в середньовіччя

План

• Епоха Середньовіччя

• Медицина Візантії

• Арабська медицина

• Медицина Західної Європи

• Стародавня Греція і Рим Загибель Римської імперії у 476 році знаменувала закінчення античних часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Вона відзначалась дещо вищим рівнем свободи простої людини, яка хоч і залишалась власністю свого господаря, однак формально вбита ним бути не могла. На зламі нової ери виникли і утвердились основні сучасні світові релігії: у VI – V ст до н.е. – буддизм, християнство, яке започаткувало нову еру та іслам (VIIст.н.е.).

Епоха середньовіччя поділяється на три періоди: раннє середньовіччя (V-ІX ст), середнє (X-XІV ст) та пізнє або епоха Відродження (XV-XVII ст).

4.1 Медицина Візантії. В 330 році імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Костантинополя. У 395 році Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні надбання античного світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи ( IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

4.2. Арабська медицина. В VII столітті під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія розпалась на окремі халіфати.

Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс – уляма) і будинках науки (даріл-фінум).

Араби винайшли арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Магомед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них.

Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі (850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).

Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні засоби, невідомі раніше.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи середньовіччя - Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) – народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів – покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій – тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер.

4.3 Медицина Західної Європи. Феодальний устрій західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо. Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) – це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

У XIII ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346 році в битві біля міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада фельдшера (у перекладі з німецької – “польві ножиці”).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 році французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 році такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 році Олександр Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху Відродження. Цьому сприяли такі причини.

Подальший розвиток міст і ремесел вимагали економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’явився освічений прошарок городян, що закінчували цивільні школи (університети) і порушили монополію церкви на освіту.

У XIV – XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка нанесла незагойні рани феодальним замкам.

У 1492 році Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 – 1498 рр. Васко да Гама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 році Магеллан огинає з півдня Американських континент.

Ще раніше, у 1054 році християнська церква розкололась на православну і католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму, течії у християнстві, яка відновила прості обряди раннього християнства.

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки як механіка, математика і медицина. Епоха Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452-1519), вченого енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла. Миколи Коперника (1473-1543) (учня Юрія Дрогобича, нашого українського вченого епохи Відродження, доктора медицини і теології Падуанського університету), який першим обгрунтував геліоцентричну будову світу, Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо. Серед титанів медицини епохи Відродження слід назвати такі:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541), народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий - “теорія лікаря є досвід”. Парацельс вважав, що медицина має спиратись на хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров, слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть. сірка і сіль. Вони вступають між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія мала дати для медицини ефективні ліки. Через це Парацельса недаремно вважають фундатором фармації.

Андрій Везалій (1514 – 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію трупів. У 1543 році (рік видання М.Коперником своєї праці “Про обертання небесних сфер”) видав свою працю “Про будову людського тіла” (De corporis gumani fabrica). В цій книзі А.Везалій виправив більше 200 помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати “гріхи” в Єрусалим до гробу Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився, Везалія було викинуто на о.Занте, де він і помер. На острові великому вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Гален. Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок – легенева артерія – легені – легенева вена – ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі Кальвіном.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) – фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 році написав працю “Про пошесні хвороби” (“De morbis contagiosis”) в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хворою є невидимі для нашого ока живі істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами – через дотик, одяг повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву “сифіліс”; лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.

Здобутки медицини в період середньовіччя

Великий вплив астральні і демонологічні уявлення здійснювали також на систему медичних поглядів. По вавілоно-ассірійських віруваннях, боги керували світовими явищами за допомогою випромінювання (еманації) зірок: ці астральні впливи змінювали співвідношення соків і викликали «псування крові», впливали на плин уже наявної хвороби і на ефективність проведеного лікування. У цьому змісті, очевидно, варто розуміти і наявні у вавілонських джерелах указівок, що хвороба «не може бути заспокоєна пов'язками, а жали смерті не може бути вирвано . якщо лікар не дізнається її суті». Суть хвороби, її причина й особливо прогноз лікування визначалися не стільки в зв'язку з установленням діагнозу, скільки на основі астрологічних даних і гадань на нутрощах жертовних тварин. Крім впливу зоряної еманації, причиною хвороби могло стати вселення демонів, що підстерігали людину па кожнім кроці. Характерно, що всі ці наївні і містичні уявлення уживались з цілком раціональними поглядами на причини окремих захворювань. Наприклад, вавілоняни й ассірійці знали про зв'язок епізоотії з виникненням спалахів інфекційних захворювань у людей.

Поряд з цим шумерська і вавілоно-ассірійська медицина мали у своєму розпорядженні великий арсенал лікарських засобів: широко застосовувалися різні лікарські рослини, олії, нафта і т.д. З північних нагір'їв країни надходили срібло, застосовуване при хворобах статевої сфери, свинець, що вживався в очній практиці. Здійснювався ввіз лікарської сировини з Єгипту, Ірану, Індії. Ліки застосовувалися у виді розчинів, відварів, мікстур, мазей, паст. Призначалися утирання, компреси, лікарські ванни, клізми, кровососні банки, кровопускання, масаж. Найбільш розповсюдженими засобами була вода й олії (слово «лікар» у дослівному перекладі означало «знаючий воду» або «знаючий олію»). Ліки призначалися натще чи під час їжі. Був і посуд для прийому лік: наприклад, описаний поїльник із ґратчастою перегородкою для затримки твердих суспензій. Якщо передбачався несприятливий результат (важкий стан хворого чи несприятливі астрологічні дані), лікарю рекомендувалося ухилитися від лікування.

Була розроблена фізіономіка, заснована на системі аналогій і порівнянь з явищами, що спостерігаються в природі і побуті. Відомо про існування своєрідного діагностичного довідника, що складався з 19 таблиць, яким могли користатися подібно тому, як сучасні фахівці, користаються різними ботанічними і зоологічними визначниками.

Починаючи приблизно з ХІІ-ХІІІ ст. у країнах За­хідної Європи в результаті розвитку товарного виробниц­тва, удосконалення ремесел, розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн, набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї епохи і, відповідно, медични­ми знаннями.

Першими завданнями науки на цей період стає бороть­ба зі схоластикою та утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії. Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом, яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що відчувається в лю­дині, — здоровій, хворій, мертвій.

Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493-1541), який викладав медицину в Базельському університеті.

На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чисти­ми пов'язками, почав використовувати для лікування міне­ральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, оло­во, мідь, миш'як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.

Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514—1564), який викладав ана­томію в Падуанському університеті. Суть поглядів Везалія викладена в його праці "Про будову людського тіла", де він описав скелет, м'язи, судини, нерви, органи травлення, ор­гани дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань інквізиції.

Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби. Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував напи­сати "Трактат з анатомії".

Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей (1578—1657) написав працю "Анато­мічне дослідження про рух серця і крові у тварин", в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі крово­обігу за Гарвеєм, — капілярів.

Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Марцелло Мальпіччі (1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660 р. відкрив будову легень і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок.

У XVI—XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний мікроскоп сконстру­ював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном Галілео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мік­роскопів, які давали збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні організми.

Новий погляд на причину інфекційних захворювань ви­клав у своїх працях італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його думку, причиною зараз­них хвороб є невидимі, дрібні начала — контагії, які ма­ють властивість переходити від одного хворого до іншого.

В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цируль­ники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.

Нову методику лікування вогнепальних ран запропону­вав французький хірург Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припа­лювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи – штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих коліс тощо. проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку.

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об'єктом яких виступає людина як особистість з усіма її сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою середньовіччя і епохою Нового часу.

Венеричні хвороби і сексуальний ригоризм Церкви в добу Середньовіччя

В отриманні психологічного портрету людини доби середньовіччя та пізнанні її ставлення до статевих відносин, може допомогти ознайомлення з проблемою венеричних хвороб.

Серед сучасних вчених немає спільної думки щодо того, чи в середньовіччі панував сифіліс. Достеменно відомо, що його найбільш смертельна мутація була привезена в XV столітті з Америки моряками Христофора Колумба і швидко поширилася в Європі, викликаючи справжні епідемії в епоху Ренесансу. Правдоподібно, раніше існували менш грізні мутації гонореї, які були розповсюджені вже за часів Римської Імперії. Встановлення факту, чи дійсно то був сифіліс, чи, можливо, інша венерична хвороба, не має в даному випадку великого значення. Натомість, важливо усвідомити, що в несприятливих гігієнічних умовах, які панували в середньовіччі, навіть найменша інфекція могла спричинити серйозні розлади здоров’я, а часто  навіть призводила до смерті. Різноманітні венеричні хвороби, так сильно розповсюдженні в епоху, коли ще не було винайдено антибіотиків, були одними з найнебезпечніших. Ібн Зухр (латинізоване – Авензоар) описав одну з них. Спочатку вона проявлялася втратою чутливості пеніса, а потім втрачалось чуття інших органів. Поява цієї хвороби часто супроводжувалась червоними прищами по всьому тілу. Втрата чутливості пеніса, ймовірно, вказує на неспроможність досягти ерекції. Якщо ж в описі цієї хвороби йшлося б про справжню втрату чутливості, можна було б припускати, що хвороба вразила нервову систему пацієнта[1]. Численні середньовічні автори застерігають чоловіків від сексуальних контактів з жінками, піхва яких «хвора, повна нечистої матерії, нагноєна, набрякла, або має ознаки іншого ураження»[2].

Середньовічні автори багато уваги присвячують хворобі, яка передається статевим шляхом, і яку найчастіше називають венеричним лімфогранулематозом. Оскільки її інкубаційний період короткий, то можна легко встановити безпосередній зв’язок між статевим пожиттям і першими симптомами хвороби. Після сексуальних зносин з’являються виразки, спочатку поодинокі ущільнення та пухирці, які згодом все більше поширюються. Через кілька тижнів проявляється запалення області паху. На тілі з’являються маленькі виразки, а шкіра набирає фіолетового відтінку з численними маленькими отворами, через які витікає гній, часто кров’янистий. Тоді ж з’являється висока температура. Далі на поверхні шкіри утворюються пухлини. Ростуть вони в ділянці ануса, на кліторі у жінок, і на статевому члені й мошонці в чоловіків, а також на ногах. Хвороба навіть після лікування залишає по собі численні рубці у формі гранульом не тільки на статевих органах, а й по всьому тілу. У 5% випадків ця хвороба стає хронічною. Схожими симптомами проявляється і проказа. Тому в середньовіччі проказа також вважалася венеричною хворобою. При цьому помічено, що особи, заражені венеричними хворобами, народжують дітей з хворобами очей, а часто навіть сліпих. У середньовіччі кількість незрячих, як і хворих на різноманітні хвороби очей, була особливо великою. Отож, неважко зрозуміти, що проблеми зору пов’язували зі статевим життям. Сучасні дослідження підтверджують слушність таких припущень.  

Говорячи про венеричні хвороби, слід згадати й про коросту – дуже поширену хворобу в середньовіччі. Їх збудником є паразит – коростяний кліщ (Sarcoptes scabiei), а наслідком може бути враження статевих органів (особливо піхви). Ця хвороба особливо заразна. Свербіж призводить до дряпання. Роздряпані ранки ставали причиною появи багатьох інфекцій, а навіть уможливлювали зараження проказою[3]. У середньовіччі проказу вважали хворобою надзвичайно заразною і невиліковною. Вона назавжди виключала хворого з суспільства. Тому панував надзвичайно великий острах перед зараженням цією недугою. Шкіра прокаженого мала дуже різкий і неприємний запах. Лікарі вважали, що заразитися можна було через безпосередній дотик хворого, статевим шляхом або й через подих. Заражений міг розмовляти з людьми тільки стоячи оберненим у напрямку вітру. Хворий також не міг торкатися жодних предметів.  Дотик йому міг забезпечувати лише кийок. Люди вірили, що проказою можна заразитися через сексуальне пожиття під час менструації. Лікар Бернард де Ґордон проголошував думку, що діти, зачаті під час менструації, народжуються сліпими. Такими народжуються й тоді, коли заражений проказою мав статевий контакт з жінкою під час вагітності[4].

Неможливість одужання, усвідомлення відкинення з боку здорових людей породжували у хворих почуття безнадії і розпачу. У такій ситуації людина дуже часто розряджала свій страх сексуальною активністю, ставала байдужою до будь-яких цінностей. Епоха середньовіччя була епохою великого страждання, якому люди жодним чином не могли зарадити. Без усвідомлення цього не можна зрозуміти суворості зобов’язуючих покутних практик. Такі практики охоплювали й сексуальне пожиття, яке виключалося під час Великого Посту, Адвенту, а також у свята і неділі. Обраховано, що ті, хто дотримувався цих наказів, могли мати статеві відносини 185 днів на рік[5]. Ця цифра не здавалася малою людям, для яких сексуальне пожиття асоціювалося із загрозою для здоров’я, а навіть для життя. Не  малою була така кількість днів і для заражених венеричними хворобами, для яких статеві зносини часто ставали болючим пережиттям. Аскетизм був способом захисту від повсюдного страждання і смерті.

Люди намагалися пояснити собі сенс болю. Картини зі Святого Писання, які представляли лиха і зарази, що приходили на землі грішників, перестали бути для цих людей абстрактними. Навпаки, вони стали безпосередньою реальністю і щоденним життєвим досвідом. У простих асоціаціях людей венеричні хвороби ототожнювалися з наслідками Божого гніву, який торкався не тільки окремих осіб, але й цілих суспільств. Отож, панувало велике почуття гріха[6]. І цей негативний ланцюг паралелей впливав на інтерпретацію сексуального життя. Якщо для багатьох людей воно асоціювалося з ризиком зараження страшною хворобою, важко було вимагати від них якогось позитивного ставлення до цієї сфери життя. Якщо ж зараження було наслідком гріха перелюбу, то інтерпретація кари за вчинені гріхи напрошувалася сама собою.