2.2. Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні.
Характеристикою результата освіти є освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні.
Освітній рівень – характеристика освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особистості, достатніх для продовження освіти та отримання відповідної кваліфікації.
В Україні встановлені наступні освітні рівні:
початкова загальна середня освіта;
базова загальна середня освіта;
повна загальна середня освіта;
неповна вища освіта;
базова вища освіта;
повна вища освіта.
Початкова загальна середня освіта реалізуєтья в 1 – 4 класах початкової школи, базова загальна середня освіта реалізується в 5 − 9 класах основної школи, повна загальна середня освіта реалізується в 10 – 12 класах старшої школи.
Всі три рівні вищої освіти реалізются в рамках певних програм підготовки иа характеризуються наступними нормативними строками навчання на базі повної загальної середньої освіти:
неповна вища освіта - 2 – 3 роки.
базова вища освіта - 3 – 4 роки.
повна вища освіта – більше 5 років.
Під час реформування системи освіти України було додатково введено два рівні вищої освіти – "базова вища освіта (Законом "Про освіту" у 1991 р.) та "неповна вища освіта " (Законом "Про вищу освіту" у 2003 р.).
у професіональній освіті використовуються наступні поняття: професія, спеціальність, спеціалізація спеціальності та кваліфікація.
Професія – вид економічної діяльності, обумовлений суспільним розподілом праці та вимагає певних знань, навиків та вмінь.
У процесі розвитку економіки, техніки та технологій відбувається відмирання старих та виникнення нових професій. Перелік (назви) професій в Україні встановлюється державним стандартом ДК-003-95. Слід мати на увазі, що кваліфікація спеціаліста з вищою освітою у дипломі записується через назву відповідної професії.
Спеціальність – категорія сфери праці, що характеризує особливості направленості трудової діяльності та специфіку роботи в межах професії.
Спеціалізація спеціальності – категорія професіональної освіти, що характеризується відмінностями в засобах праці, продукта праці чи умовами діяльності в межах спеціальності.
Кваліфікація - категорія професіональної освіти, що характеризує ступінь сформованості знань, навиків та вмінь, що забеспечують здатність виконувати задачі та обов′язки певного рівня професійної діяльності.
У сфері праці розрізняють наступні рівні професійної діяльності:
виконавчий рівень, який вимагає вмінь використовувати налаштований об′єкт діяльності (знаряддя праці ) при виконанні певних задач діяльності, знань призначення об′єкта і його основних характеристик (особливостей) властивостей;
операторський рівень, який вимагає готувати (налаштовувати) систему та управляти нею при виконанні певних задач діяльності та знань принципа (основних особливостей) побудови та дії системи на структурно-функціональному рівні;
технолого-експлуатаційний рівень, який вимагає вмінь при виконанні певних задач діяльності тестувати і аналізувати роботу системи з метою виявлення та усунення несправностей і знань методів аналізу функціонування системи та методів аналіза, пошуку та усунення несправностей;
проектно-конструкторський рівень, вимагає вмінь при виконанні певних задач діяльності проводити розробку систем, що відповідають характеристикам (властивостям), та знань синтезу і технологій розробки системи та способів її моделювання;
дослідницький рівень, який потребує вмінь проводити дослідження систем з метою перевірки їх відповідності заданими властивостям, вирішити задачі оптимізації систем, а також знань методів дослідження систем, методів оцінки їх застосування при вирішенні конкретних задач.
В Україні встановлені наступні освітньо-кваліфікаційні рівні, які відповідають певним рівням професійної діяльності:
кваліфікований робочий;
молодший спеціаліст;
бакалавр;
спеціаліст;
магістр.
Кваліфікований робочий – це освітньо-кваліфікаційний рівень робочого, котрий на основі повної або базової загальної середньої освіти отримав спеціальні знання та вміння, має відповідний досвід їх застосування для вирішення професійних задач в певній галузі економічної діяльності. Кваліфікований робочий призначений для виконання рівня професійної діяльності.
Молодший спеціаліст – це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особистості, котра на основі повної загальної середньої освіти отримала освітній рівень – неповна вища освіта за направленням підготовки, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, які передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Молодший спеціаліст призначений для виконання операторського рівня професійної діяльності.
Бакалавр – це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особистості, котра на основі повної загальної вищої освіти отримала освітній рівень – базову вищу освіту за направленням підготовки, фундаментальні та спеціальні вмення та знання відносно узагальненого об′єкта роботи (діяльності), достатні для виконання задач і обов′язків (робот) певного рівня професійної діяльності, які передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Бакалавр передбачений для виконання технолого-експлуатаційного рівня професійної діяльності.
Спеціаліст – це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особистості, котра на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра отримала освітній рівень – повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професіональних задач та обов′язків (робот) певного рівня професійної діяльності, які передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Спеціаліст призначений для виконання проектно-конструкторського рівня професійної діяльності.
Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особистості, котра на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра отримала повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професіональних задач та обов′язків (робот) інноваційного характера певного рівня професійної діяльності, які передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Магістр передбачений для виконання дослідницького рівня професіональної діяльності.
Нові кваліфікаційні (освітньо-кваліфікаційні) рівні "бакалавр" та "магістр", відповідають академічним кваліфікаціям (ступеням) університетів Західної Європи иа Америки були введені у 1991 році Законом "Про освіту". Освітньо-кваліфікаційний рівень "молодший спеціаліст" відповідає попередньому кваліфікаційному рівню "технік".
Взаємозв′язки освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів відображені на мал. 2.
Мал. 2.
Пунктирні стрілки відображають траекторію навчання від необхідного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня ''на вході'' до відповідної освітньо-професіональної програми. Подвійні стрілки показують відповідний освітній рівень, який досягається при засвоєнні програми певного освітньо-кваліфікаціоного рівня.
В системі освіти і науки України згідно до статті 31 Закона "Про освіту" та статтею 59 Закона "Про вищу освіту" встановлені наукові ступені кандидата наук і доктора наук.
У більшості західноєвропейських країн та згідно до Болонської декларації отримання академічної кваліфікації здійснюється в рамках двох академічних ступінів. Перший ступінь, який відповідно до Міжнародної Стандартної Класифікації Освіти (надалі – ISCED–98) не приводить безпосередньо до наукової кваліфікації, – від трьох до чотирьох років. Другий ступінь, який відповідно до ISCED–98 приводить до наукової кваліфікації, – від одного до двух років навчання. Ступіні залежно від країни використання мають широку різноманітність назв, але, частіше всього, першим академічним ступінем вищої освіти є “бакалавр”, а другий – “магістр”, як це прийнято в країнах з англо-американською системою вищої освіти. Третім рівнем цієї системи є наукова кваліфікація – доктор філософії (Doctor of Philosophy – Ph.D.).
Трансформація системи освіти України у світлі Болонського процесу повинна враховувати суттєві відмінності в задачах і структурі вітчизняної системи вищої освіти, та систем, характерних для більшості європейских держав. До такої перебудова необхідно підходити достатньо обережно, щоб не загубити досягнення вітчизняної вищої школи, ще не встигнувши набути переваг західних освітніх систем.
Зазначимо, що тактика структурної перебудови системи вищої освіти України в умовах перехідного періода ще не віроблена. Без остаточної відповіді на болючі питання сьогодення неможливо створити в державі стійку систему освіти, зокрема, вищої. Це положення підтверджується усім ходом реформування та модернізації системи вищої освіти в Україні – після невдалої спроби в 90-х роках минулого сторіччя реформувати (тобто змінити) систему, робиться вже друга спроба її “виправити”. Але перш ніж розпочинати чергову спробу щось реформувати або модернізувати, або ревізувати те, що зроблено попередниками, необхідно розібратися з самими об′єктами реформування та модернізації – вищою освітою та системою вищої освіти України, з їх сучасним станом і здатністтю до гармонізації та конвергенції з європейськими системами вищої освіти.
Особливістю систем освіти більшості розвинених країн світу є просторове та часове відокремлення отримання кваліфікації вищої освіти1, тобто академічної кваліфікації, від кваліфікації професійної. При цьому вузами реалізуються певні академічно орієнтовані програми вищої освіти. Після завершення програми випускники отримують диплом - документ про засвоєння програми вищої освіти певного рівня (про отримання академічної кваліфікації), що дає їм право або на продовження по академічно орієнтованій програмі більш високого рівня, або ж на
підготовку по професійно орієнтованій програмі до виконання певної рботи (отримання професійної кваліфікації) у закладах післядипломної освіти чи інших призначиних для цього закладах. Професійну кваліфікацію потрібно підтвердити у відповідних спеціалізованих (професіональних) організаціях шляхом тестування (перевірки професійної майстерності), виконання та захисту професіональної роботи (проекта); після ц
ього можливо отримання сертифіката або/та ліцензії на здійснення певної професійної діяльності.
Однією з основних системоутворюючих ознак системи вищої освіти України є професійна кваліфікація як результат здобуття громадянами вищої освіти — на відміну від більшості західних країн, де системи освіти забеспечують громадянам після закінчення ВУЗу тільки можливість вільного вибору однієї з конкретних професій.
Для структури і форми системи вищої освіти України, а також більшості країн, які виникли на пострадянському просторі, характерним є об′єднання в просторі та часі отримання академічних і професійних кваліфікацій - професійна вища освіта..
Як вже було показано вище, для будь-якого ступіню вищої освіти може бути визначена професійна та академічна кваліфікація, отримані громадянами одночасно при засвоєнні відповідної освітньо-професійної програми певного освітньо-кваліфікаційного рівня та відповідного йому освітнього рівня. Їх отримання підтверджується дипломом – документом про вищу освіту , що є одночасно і сертифікатом, і, в більшості випадків, ліцензією. При цьому в дипломах про вищу освіту термін кваліфікація використовується виключно в значенні, яке використовується в документах національної системи праці.
У наш час професійна сертифікація випускників вузів та спеціалістів в Україні здійснюється лише в деяких сферах економічної діяльності: медицина, морський флот та авіація, частково в будівництві. Перехід на світову практику професіональної сертифікації, очевидно, буде відбуватися поступово і тривалий час.Тому на першому етапі реалізації принципів Болонської декларації в Україні пропонується посилення практичної підготовки на рівні „бакалавра” з метою забеспечення його готовності до виконання професіональної діяльності на технолого-експлуатаційному рівні, обговорюються питання трансформації освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” у рівень „магістр інженерії”, „магістр права”, „магістр бізнес-адміністрування” і т.п., а освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр” у рівень „ магістр наук” (“master of science”). Це буде один освітньо-кваліфікаційний рівень для різних сфер діяльності. Якщо «магістр певної галузі» може працювати в сфері виробництва, освіти, культури, то «магістр наук» має бути підготовлений для вирішення завдань інноваційного характера та проводити наукову і педагогічну діяльність.
Статус і тип вищого учбовго закладу.
Статус учбового закладу визначається рівнем його акредитації. В Україні, в залежності від рівня освітньо-професіональних програм, що реалізуються, встановлено такі рівні акредитації:
ВУЗ першого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста (це − бувші середні спеціальні учбові заклади);
ВУЗ другого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (це вузи нового рівня);
ВУЗ третього рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста (це всі бувші інститути та університети);
ВУЗ четвкртого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;
Рівень акредитації вуза встановлюється наказом Міністра освіти та науки за результатами акредитації. Динаміка зміни структури вузів за рівнями акредитації та формами власності за десятиріччя реформування системи освіти України представлена на малюнках. Як видно з наведенної діаграми, кількість ВУЗів І-ІІ рівнів акредитації державного сектора за останне десятиріччя має тепденцію до зменшення.
Сучасною тенденцією трансформації системи вузів є розширення вузів І-ІІ рівнів акредитації через інтеграцію по горизонталі (об′єднання, ліквідація з малочисельним контингентом студентів) та інтеграцію по вертикалі, яка передбачає включення цих вузів до складу вузів ІІІ-ІV рівнів. Це дає можливість ефективніше реалізувати
переваги ступіньчастої системи освіти, зменьшити витрати на підготовку спеціалістів. Найрадикальніша реорганізація цих вузів відбулася у 1998 році. У ці роки відбувався незначний зріст недержавного сектора вузів І-ІІ рівнів(з 23 до 77). Серед недержавних вузів преважають коледжі − їх частина складає 53,8%(42вуза).
У 2002 році система вузів І-ІІ рівнів поєднує 665 навчальних заклади, в тому числі: 155 коледжів, 304 технікуми, 206 училищ. У цих навчальних закладах навчається 561,3 тис. студентів. Переважна більшість (88,3%) вузів І-ІІ рівнів акредитації є державними; у них навчається 90,7% загальної кількості студентів.
Слід відмітити також і негативну тенденцію реорганізації – за останнє десятиріччя знизився показник чисельності студентів вузів І-ІІ рівнів на 10 тис. населення з 142 (1991р.) до 115 (2002р.).
На наступному малюнку представлена динаміка розвитку мережі вузів ІІІ-ІV рівнів акредитації. В цьому секторі освітніх послуг за роки реформування системи освіти відбувається постійний зріст чисельності як державних, так і недержавних вузів.
Загальна чисельність за десятиріччя зросла більш ніж у два рази (з 149 у 1990р. до 318 у 2002р.), а чисельність студентів − майже у 1,8 рази(з 881,3 тис. до 1548 тис.).
У середині 90-х років відбувається швидкий зріст вузів у недержавному секторі, цьому сприяла нежостка, мало ефективна система ліцензування учбових закладів, що організовувались. В останні роки посилились вимоги при ліцензуванні та чисельність недержавних вузів ІІІ-V рівнів акредитації складала 29,2%, у них навчалося 9,4% студентів.
Структура мережі вузів на 2004 рік представлена на наступному малюнку.
Спеціальний статус національного надається учбовому закладу наказом Президента України. Статус національного надається закладу, який досяг найвищіх показників у своїй діяльності по використанню інтелектуального потенціала нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, впровадження державної мови є провідним серед закладів галузевої групи гуманітарної сфери. Статус національного закладу України може бути наданий одному або декільком закладам в залежності від їх кількості у відповідній групі, але не більше ніж трьом.
Підставами для надання закладам України статуса національного є:
– загальнодержавне та міжнародне визнання результатів діяльності закладу;
– розробка і практична реалізація ними найважливіших державних програм у гуманітарній сфері;
– присутність у закладі визнаних на загальнодержавному або світовому рівні спеціалістів та їх авторських шкіл або спеціалістів з високим рівнем професіональної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забеспечують вагомі результати у діяльності закладу, в також наявність сучасної матеріально-технічної бази;
– перспектива подальшого розвитку.
Відповідно до існуючих направлень освітньої діяльності в Україні діють вищі учбові заклади таких типів:
1) університет – багатопрофільний вищій учбовий заклад четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших направлень науки, техніки, культури та мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинену інфраструктуру учбових, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення, сприяє розповсюдженню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність.
Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, художні культурологічні і т.п.) університети;
2) академія – вищий учбовий заклад четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;
3) інститут – вищій учбовий заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університета, академії, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;
4) консерваторія (музична академія) – вищий учбовий заклад третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації в галузі культури і мистецтва музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;
5) коледж – вищій учбовий заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації за спорідненими напрямками підготовки ( якщо є структурним підрозділом вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації або належить до учбового чи учбово-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;
6) технікум (училище) – вищій учбовий заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення.
Структура вузів за типами у 2004 році представлена на слідуючому малюнку, звертає увагу на велику кількість університетів ( 114 ), що перевищює показники окремих розвинених країн з сталою системою освіти. Так у Франції 83 університета, у Канаді – 96, у Польші за майже такої ж чисельності вузів, університетів лише 15.
У наш час у складі державних вузів: 121 університет, 5 академій, 56 інститутів і 2 консерваторії.
Підводячи підсумки реформування системи освіти України, слід зазначити, що Україна з її 48 мільонами населенням має один з найвищих у світі індексів освітченості (98%) і величезний людський інтелектуальний потенціал. В той же час у 21-е сторіччя Україна увійшла з низько технічною промисловістю та слаборозвиненою інфраструктурою. Великі невідповідності між можливостями високоякісного людського капіталу та реальним станом суспільного розвитку змушують країну проводити швидкі та масштабні реформи у всіх сферах її діяльності. Зазнає значних змін також і система вищої освіти. Це стосується як кількісних, так і якісних показників. Мережа учбових закладів за роки незалежності України розширилась і зросла з 910 до 1009, у тому числі кількість університетів, академій, інститутів виросла майже вдвічі з 156 до 339. З′явилося 104 вищіх учбових заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації та 84 − І-ІІ рівнів акредитації недержавної форми власності (всього 188), що розширило доступ громадян України до отримання освіти (до 1991 року їх зовсім не існувало в Україні). В 1,5 рази збільшилась чисельність студентів на 10 тис. населення (з 310 у тому числі 168 у ВУЗах ІІІ, ІV рівнів акредитації у 1991 році до 512 у тому числі 387 у ВУЗах ІІІ, ІV рівнів акредитації у 2003 році). Значного реформування зазнав склад освіти, зокрема, введення освітніх і кваліфікаційних рівнів випускників вищих учбових закладів. Верховна Рада України ще 23.05.1991 року прийняла закон „Про освіту”, в якому вперше було введено рівні бакалавра (як перший науковий ступінь) та магістра ( другий науковий ступінь).
У новій редакції Закона України „ Про освіту”, прийнятій Верховною Радою України 23.03.1996 року, були внесені зміни у багаторівневу (ступінчасту) систему вищої освіти та встановлені освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні „бакалавр”, „спеціаліст” і „магістр”.
Певні позитивні зміни у вищій школі були забеспечені шляхом:
– поступового нарощування об′ємів державного замовлення (за два останні роки держзамовлення на бакалаврів збільшилось на 14,2%);
– впровадження багатоканального фінансування, у тому числі і платного навчання;
– створення вищих учбових закладів недержавної форми власності;
– постійного оновлення направлень підготовки, спеціальностей та спеціалізацій.
Впрвадження вищої освіти стало значним кроком у реформуванні освіти Україн з врахуванням входження її у ринкові відношення, у направленні світових тенденцій підвищення мобільності студентів і викладачів в умовах демократизації суспільства та глобалізації ринка праці. Фактично, Україна, ввела ступінчасту освіту раніше багатьох країн Європи, але при цьому не були вирішені важливі структурні прблеми, які залишилися від попередньої централізованої економіки, і ті, що з′явилися в період незалежності у зв′язку з особливостями перехідного періода і економічної кризи.
Як наслідок, зараз існують суттеві розбіжності, як за формою, так і за змістом навчання системи вищої освіти України порівняно з найкращими європейськими моделями.
Проблеми, які накопичилися за останні роки в освіті, зокрема, у вищій, уповільнюють входження України вЄвропейський освітній простір. Серед них слід зазначити наступні:
– в Україні надмірна і недостатньо збалансована з потребами суспільства і ринку праці кількість направлень (76) і спеціальностей (584), за якими здійснюється підготовка спеціалістів з вищою освітою. Найкращі світові системи вищої освіти мають як мінімум у 2 рази меньше, вони більш розширені та універсальні;
– має місце недостатнє визнання в суспільстві рівня „бакалавра” як кваліфікаційного рівня, недостатній попит на нього вітчизняної економіки через невизначеність його місця на ринку праці. Тому, прийом студентів до вищих учбових закладів України здійснюється переважно не на бакалаврські направлення, а на спеціальність;
– існує загрожуюча у масовому вимірюванні і зростаюча тенденція погіршення якості вищої освіти;
– не зменьшується розрив між сферою освіти і ринком праці, роботодавцями;
– має місце невиправдана путанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З однієї сторони, існує близкість програм підготовки „спеціаліста” і „магістра”,їх еквівалентність за освітнім та освітньо-кваліфікаційним статусом, з іншої сторони − вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за третім і четвертим;
– сектор вищої освіти не бере на себе роль лідера у проведенні передових наукових досліджень в учбових закладах, що є основою елітної університетської підготовки. Ця обставина привела до другорядності університетської науки, як у системі державних пріоритетів, так і у принципах фінансування, що не відповідає світовій практиці;
– система наукових ступінів і структура наукових спеціальностей в Україні не відповідає загальноєвропейській, що ускладнює її розпізнання та знижує мобільність викладачів і наукових працівників в Європі;
– неадекватно до потреб суспільства у спеціалістах з вищою освітою діє така поширена ланка освіти, як технікуми, коледжі та вищі професіонально-технічні училища, які штучно були віднесені до системи вищої освіти. Як наслідок, освітньо-кваліфікаційний рівень „молодший спеціаліст” не відповідає мінімальним, прийнятим у світі стандартам якості і нормам вищої освіти та не узгоджується з загальноєвропейською ступіньчастою системою. Підготовка ж „бакалавра” в учбових закладах ІІ рівня акредитації − коледжах − не відповідає головним вимогам до фундаментального змісту базової вищої освіти, яку можуть надавати лише вузи ІІІ-ІV рівнів акредитації з високоякісним професорсько-викладацьким складом і розвиненою наукою;
–фактично зрунованована колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Нової системи, яка задовільнила б потреби ринкової економіки і була б тісно з нею пов′язана, в Україні ще не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип „освіта через все життя” поки що в умовах нашої держави не може бути повністю реалізований;
– університет України не беруть на себе роль методичних центрів, новаторів, суспільних перетворень, за яким може ідти країна. Рівень автономії вищих учбових закладів в цих питаннях значно нижчий за середньоєвропейський. Не виконують роль лідерів учбові заклади, що мають статус національних, у той час як їх кількість досягла більш ніж 65, а це четверта частина від загальної кількості вищих учбових закладів ІІІ та ІV рівнів акредитації.
Ці та інші перешкоди погіршують розпізнання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом, посилюють ізоляційні тенденції, погіршують мобільність наших студентів, викладачів і наукових працівників у межах європейського освітнього простору та ринку праці.
Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспілтства та ринку праці, а також для покращення взаємовизнання з відповідною європейською системою необхідно зробити наступні кроки:
По-перше, для вирішення проблеми, пов′язаної з низьким рівнем фундаментальної підготовки бакалаврів вузами ІІ-го рівня акредитації (коледжами), доцільно включити їх до складу профільних вищих учбових закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, які будуть відповідати за якість навчання в інтегрованих коледжах.
По-друге, враховуючи, що освітньо-кваліфікаційний рівень „молодший спеціаліст” відповідає вимогам підготовки спеціалістів до виконання ними виробничих і технологічних функцій переважно у промисловій сфері діяльності, доцільніше цей рівень трансформувати до рівня „кваліфікований робочий” піднявши суспільне значення і зміст підготовки цього рівня.
По-третє, важливо констатувати, що освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст” є традиційним і найпоширинішим в економіці України. Підготовка за цим рівнем дозволяє спеціалістам виконувати конструкторські, інженерні, дослідницькі, експлуатаційні та інші функції в народному господарстві України. На поточний момент часу цей рівень користується найбільшим попитом у країні. Тому освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст” має право на існування протягом певного періоду часу на внутрішньому ринку праці. У зв′язку з цим, як вже зазночалося, обговорюється питання трансформації освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” у рівень ”магістр інженерії”, „магістр права”, „магістр бізнес-адміністрування” і т.п.
По-четверте, з метою адаптації української системи рівнів до потреб Болонського процесу повинні бути внесен і зміни до Закону України „Про освіту” та „Про вищю освіту” та інших нормативних документів відносно освітньо-квіліфікаційних рівнів.
По-п′яте, на державному рівні повинні бути здійснені уточнення переліку кваліфікацій і посад та їх узгодження з вимогами Європейського ринку праці.
Запитання і завдання:
Перерахуйте складові системи освіти України. Сформулюйте їх призначення.
Розкрийте структуру освіти в Україні. Сформулюйте призначення її складових.
Дайте визначення наступним поняттям: освітній рівень, професія, спеціальність, спеціалізація спеціальності, кваліфікація.
Розкрийте сутність різних рівнів професійної діяльності.
Розкрийте склад і взаємозв′язок освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів в Україні.
Чим визначається статус вуза? Наведіть приклади вузів з різним статусом.
Які типи вузів існують в Україні? Чим вони відрізняються?
1