Земська реформа 1864 р.

За Положенням про губернські і повітові земські установи 1864 р. в Україні було створено органи земського самоврядування. Земства були уведені у 6 лівобережних і південних губерніях, а у 3 правобережних губерніях, де переважна більшість поміщиків були поляками і брали участь у національно-визвольному русі, реформу було здійснено лише у 1911 р. Земство складалось з обраних на 3 р. губернських і повітових земських зборів і їх виконавчих органів – губернських і повітових земських управ. Члени земських зборів – гласні - обирались по 3 виборчих куріях;виборче право належало лише особам, які займали певне соціальне становище зі встановленим майновим цензом. Гласні повітових зборів обирались на з`їздах повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад; притому, до 1-ої виборної курії входили повітові поміщики, які володіли землею у розмірі 200-3000 десятин (залежно від місцевості), а також промисловці і торговці, які мали підприємства вартістю не менше 15 тис.крб. або торгівельний обіг у 6 тис.крб.; у 2-ій міській курії виборчі права належали міщанам, які мали купецькі свідоцтва, власникам торгівельно-промислових підприємств у межах міста з обігом не менше 6 тис.крб., та власникам нерухомого майна вартістю 500-3000 крб. (залежно від розміру міста);у 3-ій селянській куріївиборчими правами користувались усі селяни-домогосподарі – при двоступеневих виборах:спершу на волосних сходах обирались представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Вибори у губернські земські збори здійснювали гласні повітових зборів. Внаслідок запровадження системи нерівних виборів у земствах переважали дворяни-поміщики.

Земські установи відалилише місцевими господарськими і деякими культурними питаннями – доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого значення), займались організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагодженням поштового зв`язку тощо. Однак, вони перебували під жорстким контролем урядових органів в особі губернатора, міністра внутрішніх справ і місцевої поліції – губернатор міг припинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів чи невідповідності її державним інтересам. Не маючи адміністративних повноважень і відповідного апарату (земські установи не створювались нижче повітів і не було загальнодержавного органу, який би координував діяльність земств у межах країни), земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, головно через поліцію.

Положення про губернські і повітові земські установи 1890 р. запровадило контрреформу, яка змінила виборчу систему – було збережено 3 курії, але у 1-ій було уведено становий принцип:обирати і бути обраними могли лише спадкові і особисто титуловані поміщики-дворяни, а у 3-ій курії селяни обирали лише кандидатів у повітові земські збори, з-поміж яких губернатор призначав гласних. Отож, контрреформа сприяла подальшій впливовості дворян у земствах і посилила урядовий контроль над земськими установами.

Формально у 60-х рр. зберігало силу Міське положення 1785 р., яке мало чітко становий характер, та фактично міськими справами відали державні урядовці, які спеціально уводились  до складу шестигласних дум. Тож на підставі Міського положення 1870 р. було розпочато міську реформу - спершу Положення уводилось в дію у  9 губернських і прирівнених до них містах України, а в інших містах реформа проводилась на розсуд міністра внутрішніх справ з урахуванням місцевих особливостей;на Одесу дія Положення з деякими змінами була поширена особливими Правилами 1872 р., а на правобережні губернії – спеціальним законом 1875 р. Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся на 14 р., і врешті міське управління було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах, у т.ч. у 8 приватних містах Правобережної України.

На виборчих засадах створювались органи міського громадського управління – міські думи як розпорядчі органи іміські управи як виконавчі органи. Міські думи обирали міські управи у складі голови (міського голови) і кількох членів. Хоч реформа ліквідувала становий принцип, однак вибори відбувались за майновим цензом – гласних міської думи обирали на 4 р. лише з платників міських податків (власників торгівельно-промислових підприємств, домовласників тощо), тож виборчі права отримали лише 1/10 міщан віком з 18 р. За майновим становищем усі виборці поділялись на 3 курії, кожна з яких обирала однакову кількість гласних міської думи, тож перші дві курії заможних верств населення, які становили лише близько 14% усіх виборців, обирали 2/3 гласних. У цілому у Російській імперії у міських думах, а особливо управах і серед міських голів переважали представники торгівельного-промислового стану;натомість, в Україні купецтво переважало лише на першому етапі міської реформи, а після 1875 р. у думах переважали міщани, а в управах і серед міських голів – дворяни.

Уряд наділив місцеві органи самоврядування обмеженими повноваженнями, а саме господарським самоврядуванням, але без права зайняття торгівлею, тож вони розв`язували дрібні господарські питання – освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо. Міське самоврядування залежало від урядової адміністрації - Міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського присутствія з міських справ - більше, ніж земства. Хоча Міське положення, порівняно із дореформеним станом, розширило самостійність міського громадського управління – урядовий контроль обмежувався наглядом лише за законністю дій самоврядування без втручання у його господарську діяльність, однак на практиці поступово відбувався процес обмеження міського самоврядування. Закон 1875 р. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням, зокрема, міністру внутрішніх справ і губернатору надавались широкі підстави для незатвердження на посадах міських голів і їх заступників. Поза тим, на міське самоврядування було покладено багато справ загальноімперського характеру, які безпосередньо не стосувались міських потреб – витрати на утримання поліції, в`язниць, обслуговування військових потреб тощо, на що в Україні витрачалось майже 1/3 усіх міських коштів. Та попри усі несприятливі умови, міське самоврядування значно спричинилось до розвитку міст, особливо великих.

Внаслідок невдоволення уряду і консервативного дворянства посиленням ролі буржуазії в органах міського управління було прийнято нове Міське положення 1892 р., за яким приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратись до міських дум, а натомість, в органах міського самоврядування зросла кількість дворян і дещо послабились позиції буржуазії.