История украинs / sots-ustr-kiyiv-rus

Князівська резиденція розташовувалася на високому добре укріпленому місці (дитинець). Тут або поряд знаходилися будинки його васалів, оселялися церковники.

Господарчим центром міста був торг, від якого розходилися вулиці. Навколо жили купці. Ремісники однієї професії часто оселялися разом, цілою вулицею. Місце, де розташовувалися  будинки ремісників і купців називали посадом. В містах мешкали і люди інтелігентних професій.

Гроші

Спочатку роль грошей як засобу торгівлі відігравали худоба, зерно, хутра, тощо. Були в обігу монети інших держав. Перші руські гроші — золотники і срібники Володимира Великого. Широкого використання набуває також гривни — срібний злиток, який виконував роль грошей, що були різні за формою та вагою. Дрібними грошима були шматочки хутра — куни, різи та т.п.

Натуральне господарство — господарство, в якому все виготовляється для власного споживання, а не на продаж.

Данина — плата, яка береться з народів, підкорених силою.

Полюддя — збір данини.

Панщина — обов’язкові роботи селян на панському полі.

Оброк — обов’язкові виплати селян феодалу (натуральний та грошовий).

Рента — феодальний визиск.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці Х ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали княжими мужами. Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин.

На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації.

Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать (старці градські, нарочиті мужі), найвизначнішими представниками якої були великі купці (гості), що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з ХІІ ст. князі змушені були укладати ряд (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном люди. Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду.

Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у ХІІ ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні уроків (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

 Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах ряду (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи селяни, які розорившись, брали у феодалів купу (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа за вину. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду (урок), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала без ряду, народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили причетність до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння.

Державний устрій та управління в Київській Русі

У IX - середині XIII століття, тобто приблизно протягом 450 років , на території України існувала могутня держава Київська Русь, яка , на думку українського історика Михайла Грушевського , була давньоукраїнською державою. За своїм соціально-політичним та економічним устроєм це була ранньофеодальна держава з відповідним порядком організації та здійснення державної влади , тобто відповідною формою держави . Оскільки в Київській Русі панівною верствою була родовита знать, так звані “луччі” люди - князі, бояри , то очевидно, що тут був аристократичний державний політичний режим, хоча з елементами військової демократії , оскільки в управлінні вагому роль відігравала військова дружина. Однак феодальна аристократична верхівка була невеликою верствою населення. Основну ж массу Київсько - Руської держави становила так звана земська людність, громада в широкому розумінні цього слова - міщани та вільні селяни-смерди , роль яких у суспільстві була значною. Тому в політичному режимі Київської держави були елементи демократії в особі народних зборів (віче). Отже, можна зробити висновок, що в Київській Русі був аристократично-демократичний режим, який на певних етапах історичного розвитку посилювався то в сторону аристократії , то в сторону демократії . Таким чином, в основі державного управління Київської Русі лежала соціальна структура феодального суспільства і органи державної влади діяли в інтересах панівних верств суспільства - феодалів . Державне управління на Русі багато в чому нагадувало західноєвропейські державні інституції влади , що визначали й регулювали правові відносини між сеньйорами та васалами. Сеньйор надавав васалам автономію, а ті зобов’язані були забез печувати повну його підтримку, брати участь у військових походах, платити данину. У свою чергу, сеньйор забезпечував своїх васалів землею і захищав їх від будь-яких посягань на їх права . Найголовнішим сеньйором в Київській Русі був київський князь, який спочатку на ранньому етапі носив східний титул кагана, а з Х ст . - великий князь. Місцеві князі, які очолювали племінні союзи або окремі племена, були залежні від великого князя . Таким чином , за формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, а за державним устроєм - своєрідною федерацією князівств на чолі з київським князем . Деякі історики , зокрема В. Чубатий, вважають, що Київсько - руська держава була імперією, що складалася з метрополії із центром у Києві та колоніально залежних земель угро -фінських і прибалтійських племен. На початковому етапі Київською Руссю управляв виборний, а пізніше - спадковий князь із династії Рюриковичів . Сини князя призначались намісниками в головні міста й платили батькові данину. Після смерті великого київського князя княжий стіл ( престол) передавався не старшому синові, а старшому в роду, тобто наступному братові батька , а якщо його не було, то старшому племіннику. При цьому новий великий князь переселявся в Київ зі свого попереднього князівства разом із дружиною та боярами, а інші князі, в свою чергу, переміщались за старшинством у князівства, ближчі до Києва . Такий принцип спадкоємності називався родовим сюзеренітетом. Однак нерідко цей принцип порушувався , ситуація заплутувалась, викликаючи таким чином ворожнечу в середині сім’ї та жорстокі розбірки між родичами. Тому поступово традиція родової спадкоємності стала замінятись принципом дідичизни, тобто передачі престолу від батька до сина, а іншим синам передавались удільні князівства . Так, Ярослав Мудрий перед своєю смертю з метою збереження єдності країни, забезпечення управління в державі однією князівською сім’єю, пам’ятаючи про великі міжусобиці після смерті свого батька Володимира Святославича ,розділив територію своєї держави на п’ять князівств за числом своїх синів , правда , після смерті двох, з 1054 по 1073 рр. Руссю правив триумвірат, тобто три князі Ярославичі - Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський. Така форма правління отримала назву колективного сюзеренітету. Цей принцип був остаточно закріплений в 1097 р. наз’їзді князів у Любечі, скликаному з ініціативи князя Володимира Мономаха . На з’їзді були введені нові правила організації влади на Русі, за якими кожен князь “держав отчину свою”,тобто отримував князівство у свою власність. Однак цей принцип не став непорушним законом , міжусобиці відновились і посилились. Це призвело до того , що після смерті Володимира Мономаха , а остаточно - після смерті його сина Мстислава в 1132 р., Київська Русь розпалась на окремі князівства . Таким чином, почався період феодальної роздробленості Київської Русі. Перші київські князі з династії Рюриковичів (Олег, Ігор, Святослав) мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності була одноосібна влада та військова сила (дружина), на яку вони спирались. Сильної князівської влади бажали широкі кола громадськості, поскільки вона сприяла зміцненню держави й стабільності в суспільстві. Літописці з особливою пошаною і гордістю згадують імена могутніх київських князів , зокрема Святослава та Володимира , називаючи їх великими князями. Проте титул “великого” не був офіційним, як згодом у Литві. На пізніших етапах, залежно від авторитету й сили князя , його влада могла бути більш або менш обмеженою певними органами державної влади . Тому складається нова структура органів державного управління (див. рис.13).

Як видно, одним із важливих органів влади , що існував за князів у Київській Русі, була боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем . Спочатку дума складалась із представників княжої дружини, яка допомага ла князеві управляти державою. Потім до ради увійшли “луччі” люди з визначних боярських родів . Але жодних постанов, які б визначали , хто повинен належати до ради , не було. В основному це вирішувалося місцем особи в громаді та волею князя . Проте боярська дума не стала постійним дорадчим органом, хоч князі розуміли , що ігнорування ради може призвести до кризи в суспільстві, що не раз і траплялось. Хоч князі Київської Русі сприймали всю Руську землю як своєрідну свою власність, однак вони мусили зважати на думку громади , що була представлена народними зборами (вічем ). Віче, як орган суверенної державної влади , виникло раніше від княжої влади , в часи родово-племінного ладу. Воно було всенародною радою, в якій брали участь не тільки бояри , а й усе доросле вільне населення. Інколи керівну роль у віче відігравали навіть соціальні низи,але частіше на прийняття рішень на ньому впливали визначні бояри або міщани, які використовували народне зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди , які були поблизу, тому збиралося воно переважно на заклик випадкових провідників . Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя , коли виникала потреба в підтримці з боку народних мас або щоб повідомити народ про важливу новину. Упорядкованого голосування на віче не було: свою думку учасники висловлювали окриками. Вирішувало віче різноманітні справи : обирало нового князя , укладало з князем угоду (ряд), схвалювало рішення князя , зокрема про воєнний похід , висловлювало думку щодо управління, суду тощо. Із зміцненням князівської влади наприкінці Х - у першій половині ХI ст . віче занепало, але відновилось у другій половині XI ст ., коли почалася боротьба між князями за владу. Отже, у Київській Русі сформувалався така форма державного управління, про яку мріяв давньоримський учений і діяч Полібій і яку він вважав найліпшою, за якої існував поділ влади між певними гілками. Фактично державна влада в Київській Русі вміщала в собі суміш рис монархії (“княжа влада”), аристократії (боярська влада) та демок- ратії (віче). Київський князь зосереджував також у своїх руках усю військову й адміністративну владу. Але з розвитком і розширенням держави він уже не міг особисто виконувати всі функції , тому мусив спиратися на допомогу призначених ним начальників , адміністраторів та суддів , які виконували функції уряду. Крім того , тепер для походів та оборони держави княжої дружини було замало. Постала потреба в народному війську, воях, яких постачала кожна земля своїм коштом . На чолі народного ополчення стояв так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем . Тисяцький часто мав титул воєводи й був начальником певної військової округи . Тисяча поділялась на сотні й десятки , що очолювали соцькі й десяцькі. Велике значення в державному управлінні мав і княжий двір, що виконував функції не тільки господарської управи,а й державного органу управління - через відповідних адміністраторів . Літописи повідомляють, що на чолі двору стояв дворецький. Згадується також печатник (канцлер), що відав канцелярією князя й печаткою, а також покладник (спальник). Княже господарство вели ключники й тіуни. Інколи вони виконували функції княжих суддів і намісників . Економічною основою успішної діяльності держави є фінанси. У Київській Русі існувала своя фінансова система. Державні доходи поповнювалися , передусім , за рахунок данини з населення. Основою оподаткування було хліборобське господарство – данину сплачували від плуга , рала або диму (житла). Данина сплачувалась,особливо на початковому етапі Київської держави , найчастіше натурою: худобою, хутром і шкірами, збіжжям, медом , а також грішми. Племенам або селищам, що регулярно не сплачували данини або чинили опір при її сплаті, збільшували данину. Спершу данину збирав сам князь, виїжджаючи на так зване полюддя . Згодом саме населення повинне було привозити встановлену данину у визначені для цього окремі місця для збирання данини, так звані становища і погости.