2. Сталінські репресії на Україні

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і позитивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескореність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, визвольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецидиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився певною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відродженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національне-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національне свідомої інтелігенції, творчої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій на ниві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог партії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана "жданівщина" означала справжню війну творчості інтелігенції, національно-патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями ЦК КП(б)У.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який знаходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У "Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України" (лютий 1946 р.) і "Про журнал "Вітчизна" (жовтень 1946 р.), які націлювали на використання всіх засобів - від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної свідомості і фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви "буржуазного націоналізму", "безідейності", "національної обмеженості", нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946-1947 рр., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.

Чорні дні для української культури настали з весни 1947 р., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Очевидно, його "досвід" розгрому "хвильовизму", гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей "жданівщини" можна розглядати критику творчості В. Сосюри, насамперед його епохального вірша "Любіть Україну", написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: "Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну". Виступ "Правды" в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Малєнков, а ще більше М. Хрущов, розуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Еренбурга, в країні настала "відлига", яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущовська "відлига" стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва.

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією, За Україною закріплювався статус "другої серед рівних республік", що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська "відлига" вдарила наче "грім з ясного неба".

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу "Радянське літературознавство", "Українського історичного журналу" (1957 р.), відновлено часопис "Всесвіт". Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

Доба "відлиги" дала щедрий грунт для появи покоління "шестидесятників", життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: "...одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу - поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву...". Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу "соцреалізму", а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у хрущовську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи - В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чорновіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився "самвидав".

Благотворний вплив "відлиги" відчули всі сфери української культури. Наприкінці 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні із модерними прийомами зародився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як "Ятрань", "Дніпро", "Ватра", "Веснянка", "Дарничанка" тощо. Взагалі роки "відлиги" дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн. чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців, Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям і так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.