2. Управлінська думка в Україні з другої половини хіх ст. До 1917 р.

До 60-х років XIX ст. не відбулося жодних принципових змін у діях двох названих протилежних тенденцій у розвитку української економіки. Водночас варто звернути увагу на раціоналізацію поміщицького господарства, пов'язаного з розвитком капіталістичних відносин у надрах попередньої (тобто феодальної) системи. Насамперед потреби експорту сільськогосподарської продукції, особливо пшениці й жита, змушували українських поміщиків інтенсифікувати виробництво, переходити до удосконаленого типу господарства. Трипільна система землеробства поступово замінювалася системою сівозмін, що доповнювалася введенням різноманітних удосконалених знарядь обробітку землі. Одночасно "освічені поміщики" здійснювали і селекцію зернових культур, адже досвід переконував їх у тому, що з її допомогою можна досягти значно більшої врожайності.

Раціоналізація поміщицького господарства була тісно пов'я­зана з упровадженням машин. У 30-х роках XIX ст. ставлення поміщиків до машин було стриманим, тому доводилося пере­конувати у вигідності застосування машин, їхніх перевагах тощо. У 40-х роках поміщики вже охоче застосовували машини. Проте їх упровадження стримувалося високою ціною машин і браком коштів. Тому на місцях почали удосконалювати наявні знаряддя обробітку землі й збирання врожаю. З урахуванням українських умов були поліпшені плуг Сакса, закордонні сільгоспмашини систем Фло, Калло, Клейтона, кінні косарки і грабарки Шміта і Говарда, суффольські й норфольські грабарки тощо. Відмирає ручний обмолот зерна, удосконалюється його зберігання. Все це сприяло розвитку сільськогосподарського машинобудування, відкриттю заводів з виробництва сільськогосподарських машин у Кременчуці, Одесі, Луганську й інших містах України.

Упровадження машин у сільському господарстві України відповідало інтересам селян, адже воно звільняло їх від кріпацької праці та сприяло осіданню на своїй землі. Зі свого боку, поміщик часто також віддавав перевагу машині, що було дешевше від праці селянина і підвищувало продуктивність. Більш раціональним стало мати мінімум кріпаків, а більше машин. Отже, раціоналізація поміщицького господарства, зокрема впровадження машин, сприяла скасуванню кріпака права й заміні його вільнонайманими працівниками. Подібний процес спостерігався і у промисловому виробництві. Одночасно принципові зміни відбувалися в управлінні виробництвом. Розглядаючи раціоналізацію поміщицького господарства у той період, не можна не брати до уваги, що загального поширення вона не набула. Безплатна праця кріпосного призводила до того, що від поміщика не вимагалося хоча б елементарних розрахунків ефективності управління й управлінської ініціативи. Показником багатства поміщицького господарства залишалася кількість кріпаків, а не продуктивність їхньої праці та продуктивність землі.

Тому можна зробити висновок, що раціоналізація поміщиць­кого господарства і пов'язане з нею удосконалення управління справді існували у Російській імперії у першій половині XIX ст. Проте вони відбувалися в умовах кризи все ще панівної феодальної економічної системи і тому виявлялися швидше як тенденція, утверджуючись із труднощами і суперечностями.

Аналогічна ситуація склалася і у промисловому виробництві, зокрема на кріпосній фабриці, що була складовою частиною феодальної економіки. На думку відомого сучасного російського вченого Г. X. Попова, коли ручну працю почали заміняти машини, власник такої фабрики опинився у складному становищі. Він:

1. повинен був зберегти число кріпаків, записаних за фабрикою;

2. не міг переводити їх на інше підприємство;

3. не мав права звільняти кріпосних, якщо вони ставали непотрібними після впровадження машин;

4. не мав права змінювати характер виробництва, скорочувати його тощо.

Безперечно, все це гальмувало впровадження машин у про­мислове виробництво. Власне, кріпосне право або заперечувало звільнення робітників фабрики, або робило їх витратними для фабриканта (промисловця).

У цілому в економічній думці першої половини XIX ст. з питань управління поміщицьким господарством існувало два напрями. Представники першого, панівного, зосередили увагу лише на проблемах інтенсифікації кріпацької праці. Вона не потребувала вкладення нових капіталів у виробництво, переходу до більш досконалої агрокультури, сільськогосподарської техніки тощо. Рутинні основи поміщицького господарства, права його власника не зачіпалися. Управління виробництвом зводилося лише до контролю над працею робітника.

Представники другого напряму акцентували увагу на раціоналізації поміщицького господарства шляхом пропаганди агрономічних знань, упровадження нових сільськогосподарських машин, удосконалення управління господарством тощо. Проте реалізація цієї програми наштовхувалася на консерватизм більшості дворянства, відсутність необхідних капіталів. До того ж, прихильники другого напряму, як і першого, не порушували питання про передачу у власність селян оброблюваної землі, ліквідацію феодальної монархії.

Отже, незважаючи на відмінності напрямів, для вчених і громадських діячів першої половини XIX століття основними питаннями були: кріпосне право, феодальна організація й управління господарством, ставлення до них, реформування господарства. Ситуація радикально змінилася після реформи 1861 року. У центр уваги передової економічної думки були висунуті інші питання. Ними стали: подолання відставання в економічному і соціально-політичному розвиткові від головних капіталістичних держав Заходу, індустріалізація і впровадження досягнень технічного прогресу в усі галузі економіки, підвищення продуктивності сільськогосподарського і промислового вироб­ництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на суспільно-економічне життя, подальший розвиток підпри­ємницької ринкової економіки. З усім цим пов'язаний і якісно новий, інтенсивний розвиток не тільки загальної економічної теорії, а й управлінської думки в Україні.

Розвиток економічної теорії, як і теорії власне управлінської (менеджменту) і сьогодні виявляється в боротьбі різноманітних напрямів. Тому класифікація напрямів була, є і залишиться однією з найважливіших проблем наукового дослідження в галузі економіки. Таке дослідження має не тільки теоретичне значення. Найчастіше від нього залежать практичні рішення господарювання, вироблення тієї або іншої економічної політики держави. Безперечно, розвиток загальної економічної теорії й управлінської хоч повільно, але відбувався. Прикладом цього є наукова творчість і громадська діяльність таких економістів, як В. Н. Каразін, А. Самборський, І. В. Вернадський, М. X. Бунге, М. І. Туган-Барановський, відомих не тільки в Україні.

Психологія управління - Ходаківський Є.І.

Для подальшого узагальнення знань щодо потреб людини, наведемо ще одну теорію, яка дуже подібна до теорії потреб Маслоу і яка з'явилася на світ значно раніше. Це теорія потреб людини Михайла Туган-Барановського (1865-1919). Провідний український економіст у центр економічного поступу поставив людину з її психологічними мотиваціями. Учений виокремив п'ять груп потреб людини:

1) фізіологічні - для безпосереднього підтримання життя і почуття спадковості;

2) статеві;

3) симптоматичні інстинктивні;

4) альтруїстичні;

5) потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах.

За своїм змістом вони дуже подібні до попередньої теорії. Проте, з'явилися на світ наприкінці XIX - початку XX ст. саме в Україні. Вона обернена обличчям до соціально культурних цінностей, шукає аргументи у духовності людей, їх виробничій та громадській поведінці. На думку автора, саме мотиви й інтереси не господарського роду мають особливо великий вплив на розвиток суспільства. Зокрема, великою історичною силою є релігія. Учений зараховував її до наймогутніших сил; також він цінував патріотизм у системі психологічних чинників суспільного розвитку.