3. Логічний та емфатичний наголоси

Крім словесного, велике значення в усному мовленні має логічний, або фразовий, наголос. Під логічним наголосом розуміють виділення в реченні за допомогою посилення голосу того слова, на яке падає смислове навантаження. Так, речення Він прочитав книгу можна читати так: Він (а не хтось інший) прочитав книгу. Він прочитав (а не переглянув) книгу. Він прочитав книгу (а не журнал).

Правильне виділення слів за допомогою логічного наголосу є однією з обов’язкових умов точного й повного донесення висловлюваної думки до тих, кому вона призначається.

Емфатичним, або виразним, називають наголос, за допомогою якого підкреслюється в реченні не смислове, а емоційне значення слова. Емфатичний наголос передається специфічною інтонацією, повторенням голосних або приголосних, поділом слова на склади: – Трима-а-а-йтесь! – Ур-р-а! – загриміло в таборі. – Обережніше! Об-бе-реж-но! – вигукував він.

4. Наголошування іменників, дієслів, числівників

Віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворені: читати – читання, писати – писання, питати – питання (а не питання), завдати – завдання (а не завдання) тощо. У двоскладових іменниках на -ання наголошується останній склад: знання, звання, спання.

Утворюючи іменники від дієслів або інших іменників шляхом приєднання префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, українці традиційно зберігають наголос на префіксі: задум, заклик, захід, поклик, прилад, приповідка, розгляд, розстріл, розвиток, розвідка, розголос, затишок, загадка, посмішка, перебіг, переспів, перетин, перегляд та ін. Однак є винятки: розгром, зачин, набір, розкол.

Переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні: молитва – молитви, хата – хати, баба – баби, сторінка – сторінки, ластівка – ластівки та ін.

Абстрактні іменники на -ин(а) мають наголос на закінченні: старовина, глибина, височина, новина.

Географічні назви на -ищ(а) мають наголос на корені твірного слова: Київ – Київщина, Полтава – Полтавщина, Одеса – Одещина, Житомир – Житомирщина.

Закономірним у сучасній українській літературній мові є наголошування кінцевого складу в дієсловах везти, нести, клясти та ін., а також у всіх формах їх: везу, несу, привезу, принесу, везеш, несеш, веземо, несемо, везла, несла, привезла, принесла, привезли, принесли, привезіть, принесіть, живемо, почнемо, ідемо, стаємо, живете, почнете, ідете, стаєте. У дієслові бути з наголошеною основою вживається інфінітив і форми майбутнього часу (буду, будеш, буде, будемо, будете, будуть), а у формах минулого часу жіночого й середнього родів та у формах множини наголос падає на закінчення: була, було, були.

У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає лише на склад на (одинадцять, чотирнадцять).

5. Наголошування слів іншомовного походження

У запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі, наприклад: бюрократія, демократія, аристократія і под., монолог, діалог, каталог, радист, дантист; спеціаліст, програміст тощо. В іншомовних словах з компонентом -метр наголос падає на останній склад у назвах мір (міліметр, сантиметр, кілометр) і на передостанній – у назвах вимірювальних приладів (барометр, спідометр, манометр).

Іншомовні власні назви здебільшого наголошуються так, як у тій мові, з якої вони запозичені, а саме: французькі прізвища мають наголос на останньому складі (Бальзак, Дюма, Стендаль), англійські – на першому (Гамлет, Діккенс, Дарвін), польські – на передостанньому (Міцкевич, Словацький). Однак унаслідок частотності вживання й під впливом української мови змінився наголос у словах Шекспір, Ньютон, Рентген.