lekcii_z_dialektologii

Рекомендації студенту

Змістовий модуль 1. Наріччя і говори української мови

ЛЕКЦІЯ №1.

Тема. Вступ

План

1.Предмет і завдання діалектології.

2.Основні діалектні одиниці.

3.Місцеві (територіальні) і соціальні діалекти.

4.Описова й історична діалектологія. Зв’язок діалектології з іншими науками.

5.Джерела вивчення діалектів.

6.Фонетична транскрипція.

7.Методи збирання діалектного матеріалу. Методи діалектологічних досліджень.

.

Література

1. Атлас української мови. – Т. 1. – К., 1984; - Т. 2. – К., 19989. – Т. 3. – К., 2001.

2. Дзендзелівський Й.О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. – Ч. 1 – 2. – Ужгород, 1958; 1960.

3.Куриленко В.М. Атлас лексики тваринництва у поліських діалектах. – Глухів, 2004.

Українська загальнонародна (національна) мова існує в двох формах, двох різновидах: літературна мова та мова діалектна, що взаємозбагачують і взаємодоповнюють одна одну, утворюючи єдине ціле– загальнонародну (національну) мову.

Літературна мова як мова унормована і надтериторіальна(її норми обов’язкові для всіх мовців незалежно від місця проживання) виникає на досить високому рівні розвитку народу. У процесі формування літературної (літературно-писемної) мови народу одні норми розмовної мови стають літературними нормами, інші – ні. Це й служить базою для формування двох основних (літературного й діалектного) різновидів національної мови.

Діалектологія (від гр. dialektos – розмова, говір, наріччя і logos – поняття, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає територіальні(місцеві) говори певної мови.

Українська діалектологія – це наука про українську діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її територіальні діалекти.

Серед місцевих, територіальних різновидів мови існують різні діалектні одиниці.

Найменшою діалектною одиницею є говірка. Вона охоплює мову одного чи кількох сусідніх цілком однотипних з мовного погляду населених пунктів.

Група однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони відрізняються від інших говірок, називається говором. Говір – це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак.

Група споріднених говорів, що характеризуються системою спільних ознак, утворює групу говорів, або діалект.

Групи діалектів, що мають однотипні риси, об’єднуються в найбільші територіально-мовні угрупування – наріччя.

Усі діалектні одиниці одночасно і мовні, і територіальні, тобто мовнотериторіальні.

Кожна діалектна одиниця має свої особливості, свої специфічні ознаки в різних мовних рівнях– у фонетиці, граматиці, словотворі, лексиці. Тому кожна з них характеризується наявністю власної мовної системи, в якій наявна певна сукупність діалектних явищ, відмінна від сукупності діалектних явищ іншої подібної діалектної одиниці.

В українській діалектології виділяються три найбільші діалектні одиниці (наріччя): північне (поліське), південно-західне і південно-східне.

Південна межа північного (поліського) наріччя проходить у напрямку із заходу на схід приблизно по лінії Володимир-Волинський– Луцьк – Рівне – Новоград-Волинський – Житомир – Фастів – Переяслав-Хмельницький – Прилуки – і далі на схід приблизно по р. Сейм.

Південно-західне і південно-східне наріччя розмежовуються умовною лінією (в напрямку із півночі на південь) – Фастів – Біла Церква – Ставище

пізнішими міграційними і колонізаційними рухами тощо.

За генетичною ознакою розрізняються давні(старожитні чи основні) і новостворені діалекти. Давні функціонують на територіях давнього заселення українського народу. Вони є діалектами старшої формації. До них належать північні (поліські) і більшість південно-західних діалектів, а з південно-східних – середньонаддніпрянські говори (хоча не всі мовознавці відносять їх до архаїчних).

До новостворених належать південно-східні діалекти, насамперед слобожанський та степовий, а з південно-західних– західнокарпатські (лемківські) говірки та гуцульські говірки на Закарпатті. До них належать також переселенські говірки в Російській Федерації, насамперед у Сибіру, в Ростовській області, Краснодарському краї, на Поволжі й Далекому Сході, а також у далекому зарубіжжі: в Словаччині, Польщі, Румунії, Канаді, США, Аргентині і т.п.

Крім територіальних, існують ще й соціальні діалекти, які, не маючи виразних територіальних закономірностей, обслуговують окремі соціальні

групи або класи. Соціальні діалекти (професійні діалекти, жаргони, арго) розглядаються при вивченні розділу„Лексикологія” в сучасній українській літературній мові. Діалектологія ж як мовознавча наука вивчає лише територіальні (вірніше, мовно-територіальні) діалектні одиниці.

Описова діалектологія досліджує територіальні діалектні одиниці в їх сучасному стані, в їх зв’язках між собою і з літературною мовою.

Історична діалектологія вивчає походження діалектів, розвиток і зміну їх фонетичної системи, граматичної будови, словотворчих засобів і лексичного

просторі і часі, а також відношення їх до літературної мови в її історичному розвитку.

Характерним прикладом цього може бути дослідження мовних явищ, які давно втрачені літературною мовою, однак зберігаються в мові діалектній. Наприклад, без урахування даних українських діалектів неможливо було б пояснити виникнення в українській мові давніх(архаїчних) звуків о, е з і в

словах типу снопа – сніп, стола – стіл, печі – піч, Києва – Київ і под. та виникнення і в словах типуліс, дід, звір. Лише дані північних(поліських) діалектів, де зберігаються давні дифтонгічні голосні звуки типуL, F , J, D, B, дозволили пояснити ці явища.

Діалектологія, займаючи в системі лінгвістичних(мовознавчих) наук власне, виразно окреслене місце, тісно пов’язана з рядом як мовознавчих, так

іне мовознавчих наук – насамперед:

-з історією мови (з історичною граматикою). Зберігаючи давні (архаїчні) риси, діалектна мова дає історії мови основний і першочергової ваги матеріал для дослідження мовних явищ;

свідомо вдавалися (і вдаються) в тій чи іншій мірі до діалектних засобів, вживаючи в своїх творах діалектизми для відтворення місцевого мовного колориту. Тому при аналізі художніх творів дані діалек літературознавцям, історикам літератури в їх роботі;

- діалектологія має тісні зв’язки з історією, археологією, етнографією. Діалектний матеріал є важливим джерелом для вивчення історії народу:

для дослідження групування населення в минулому, міграційних та колонізаційних напрямів, процесів заселення чи дозаселення нових земель, зв’язків з сусідніми народами тощо. Іноді вивчення території поширення

діалектних одиниць для історика є основним джерел, колим відсутні відповідні писані пам’ятки.

Історія народу, з свого боку, дає важливий матеріал для дослідження діалектів.

Певні зв’язки має історична діалектологія з археологією, яка вивчає історію народу за пам’ятками матеріальної культури, переважно до появи писемності. Так, наприклад, на основі археологічних даних встановлюється територія розселення слов’янських(в тому числі й східнослов’янських)

племен, що для діалектології має першорядне значення.

Зв’язок діалектології з етнографією ґрунтується на залежності між лексичним складом говорів і етнографічними рисами , побутурізних предметів, будівель, речей домашнього вжитку, місцевого ремесла та .ін Назви цих предметів становлять, як правило, відмінності словникового складу територіальних говорів. Дуже часто діалектологові взагалі не можна орієнтуватися в записах лексичного матеріалу певної говірки, якщо він не обізнаний з елементами матеріальної культури даної місцевості, з місцевими етнографічними особливостями.

Основним джерелом вивчення діалектів, найбільш масовим і найбільш достовірним, є запис діалектного матеріалу діалектологічним експедиціями і окремими збирачами діалектних матеріалів різних рівнів(фонетичного, лексичного і т..)п за спеціально розробленими програмами(анкетами), магнітофонні записи.

Значний діалектний матеріал міститься в численних діалектологічних працях, виданих рядом мовознавців-діалектологів протягом попередніх десятиліть.

Надійним джерелом для подальших досліджень є діалектологічні атласи. У пригоді стають також етнографічні та фольклорні матеріали.

Для більш точної передачі фонетичних особливостей говірок діалектний матеріал записується лише фонетичним письмом, або фонетичною транскрипцією. Вона являє собою систему графічних знаків, побудовану, як і в літературній мові, за чисто фонетичним принципом. За ним, кожен знак (літера) має бути використаний для позначення лише одного звука, а кожен звук завжди позначається одним(тим самим) графічним знаком (літерою) з додатковим знаком або без нього. Українська транскрипція будується на базі

F, J, D, ©, & , `, ы та деякі інші.

Це ж стосується і системи приголосних, особливо при фонетичній передачі характеристики їх за дзвінкістю-глухістю: бп, дт, зс, жш і т.п.

Питання фонетичного транскрибування діалектного матеріалу будуть детально розглянуті у ході практичних занять.

Існує два основні методи збирання діалектного матеріалу: анкетний і

практики). У такому разі виграшний і програшний компоненти міняються

лінгвістичної географії (лінгвогеографічний). Суть його в тому, що на схематичну карту дослідженої території діалектний матеріал наноситься за допомогою геометричних знаків(коло, трикутник, ромб тощо) біля обстежених населених пунктів або межі його поширення окреслюються графічними лініями – ізоглосами (ізоглоса - від гр. issos – рівний, однаковий

і glossa – мова – лінія, нанесена на карту, якою в лінгвістичній географії позначають межі поширення якогось мовного явища). Ізоглоса в залежності від мовного рівня дослідженого матеріалу може мати й більш конкретну назву (ізофона, ізоморфна, ізолекса і т.п.).

Підготовлені карти в сукупності становлять діалектологічні атласи. Вони можуть бути як загальнонаціональними, як, наприклад, Атлас української мови (в трьох томах), так і регіональними (див. список літератури до теми).

ЛЕКЦІЯ №2.

Тема. Наріччя і говори української мови План

1.Українська діалектна мова як складна ієрархія діалектних одиниць.

2.Північні (поліські) діалекти, межі їх поширення.

3.Південно-західні діалекти.

4.Південно-східні діалекти.

Нерозробленість цілого ряду проблем діалектології української мови не дає можливості з цілковитою певністю встановити класифікацію говорів української мови. Тому в основу класифікації українських говорів покладена попередня, робоча класифікація, у якій, в основному за К.Михальчуком, визначається три наріччя, або три діалектні групи: північне, південнозахідне, південно-східне.

Визначення ж меж менших діалектних одиниць, насамперед говорів і говірок, через відсутність достатньої кількості лінгвогеографічних даних має тільки орієнтовний характер.

Північна діалектна група(північне наріччя), як це свідчить і її назва,

Середньополіський діалект розміщений у межиріччі Дніпра (на сході) і Горині (на заході). Він охоплює північні райони сучасних Київської, Житомирської і частини (до Горині) Рівненської області.

Південно-західне наріччя на півночі межує з північною діалектною групою, а на сході розмежовується з південно-східним наріччям приблизно по лінії Фастів– Біла Церква – Ставище – Тальне (Черкаської області) – Первомайськ (Миколаївської області) – Ананьїв (Одеської області) – Тирасполь – нижня течія Дністра.

У системі південно-західного наріччя виділяється три групи говорів (три діалекти): волинсько-подільський, галицько-буковинський, карпатський.

Волинсько-подільський діалект розміщений на території історичних південної Волині та історичного Поділля(південні райони Волинської,

Включає в себе чотири групи говірок (чотири говори):

1)наддністрянські – поширені у верхній течії Дністра(більша частина Львівської, Тернопільської областей);

2)покутсько-буковинські – на історичному Покутті, в південно-східних районах Івано-Франківської області, в Чернівецькій області(крім гірських районів);

3)східнокарпатські (гуцульські) – на Гуцульщині, в південно-західних районах Івано-Франківської області і в Рахівському районі Закарпатської області;

4)надсянські – у верхів’ї річки Сян, на крайньому південному заході Львівської області, вздовж державного кордону з Польщею.

Карпатський діалект знаходиться на території Закарпатської області (крім Рахівського району), у південній частині Львівської області, південнозахідній частині Івано-Франківської області.

Включає в себе три групи говірок (три говори):

1)північнопідкарпатські (бойківські) на північних схилах Карпат(в південних районах Львівської, південно-західних районах Івано-Франківської області);

2)середньозакарпатські – на території Закарпатської області(крім Рахівського району);

масивами представлене за межами України: на Кубані, в Краснодарському і Ставропольському краях, в Курській, Бєлгородській, Воронезькій областях, в Західному Сибіру й на Далекому Сході, в Казахстані й Киргизстані.

Включає в себе три діалекти:

1)середньонаддніпрянський, що становить основне ядро(в південних районах Київської, в Черкаській, Полтавській областях, в південно-західних районах Сумської області);

2)слобожанський (південні райони Сумської області, в Харківській області, північних районах Луганської області, а також у прилеглих областях Російської Федерації);

3)степовий (Одеська, Миколаївська області, крім північно-західних районів, Кіровоградська область (крім західних районів), Дніпропетровська, Херсонська, Запорізька, Донецька області, південні райони Харківської і Луганської областей).

Південно-східне наріччя новоутворене.

Запитання і завдання до самостійної роботи

1.У чому полягає єдність української національної мови? Як погодити твердження про єдність української національної мови з наявністю у ній значної кількості місцевих діалектів і говорів?

2.Дайте характеристику наріч і діалектів української мови в географічному та історичному аспектах. Прослідкуйте взаємозв’язок сучасного поширення старожитніх північних і південно-західних діалектів із територіальним розселенням окремих східнослов’янських племен за повістю „Повістю минулих літ”.

3.З’ясуйте історію сучасного південно-східного наріччя як новоутвореного.

ЛЕКЦІЯ №3.

Змістовий модуль 2.

Тема. Фонетика. Система голосних План

1.Загальна характеристика українського діалектного вокалізму.

2.Фонема |і| та її відповідники в різних українських діалектах.

3.Фонема |и| та її вияви в українських діалектах.

4.Фонема |е| та її варіанти в різних діалектах.

5.Фонема |ы| та її варіанти в карпатських говорах і в надсянських говірках.

6.Фонема |у| та її звукові вияви в різних українських діалектах.

7.Фонема |о| та її варіанти в різних діалектах.

8.Фонема |а| та її звукові вияви в українських діалектах.

9.Деякі інші явища вокалізму українських діалектів.

Вукраїнській мові діалектні відмінності, що стосуються самої системи діалекту, самих її основ, спостерігаються насамперед у фонетиці. Відмінності

наголошений, так і ненаголошений) вокалізм: і – и – е – у – о – а. (Говори Середньої Наддніпрянщини лежать в основі української літературної мови).

Південно-західні діалекти, як і південно-східні, також мають систему шестифонемного вокалізму і – и – е – у – о – а. Однак система вокалізму основної маси південно-західних діалектів відрізняється навантаженістю окремих фонем, тобто чостотою вживання їх у мовленні(зокрема і, е, и, а), що й дає підстави вважати систему вокалізму південно-західних діалектів за окрему діалектну систему.

Система карпатських говорів, надсянських говірок семифонемна: і – и – е – у – о – а – ы, а в деяких(середньозакарпатських) говірках навіть

восьмифонемна: і – ` - и – е – у – о – а – ы як у наголошеній, так і у ненаголошеній позиції, причому відмінність мається як у кількості, так і у якості (частоті вживання).

Північні (поліські) діалекти відрізняються від усіх інших як кількістю фонем, так і частотою вживання, а також протиставленням наголошеного і ненаголошеного вокалізму.

Система наголошеного вокалізму в поліських говорах восьмифонемна: і

– и – A – е – у – о – L (F, J, D) – а, а ненаголошеного – шестифонемна: і – и – е – у – о – а, так як у ненаголошеній позиції дифтонги відсутні.

Таким чином, в цілому система діалектного вокалізму десятифонемна:

діалектах суттєво сприяє протиставлення українських діалектів один одному та літературній мові. Так, у південно-східних і південно-західних діалектах

велика поширеність фонеми і (на місці давніх о, е, A (z), в північних, де цей перехід не завершився, – ні.

Фонема |і| та її відповідники в різних українських діалектах Фонема і властива всім українським діалектам, однак частота її

вживання далеко не однакова. Найширше вона представлена в південносхідних та південно-західних діалектах, значно вужче – в поліських, зокрема східно- і середньополіських. Це пояснюється її походженням в сучасній українській мові, її генетичною основою.

відбулося: бул’і', каза’л'і, роб’і'л’і, ход’і'л’і і под.

Усвоїй більшості в українській літературній мові та її діалектах фонема

ірозвинулася на місці інших давніх(етимологічних) фонем: о, е, B (z). Правда, рефлекси цих давніх фонем у різних діалектах дали різні результати.

Фонема і на місці давнього дифтонгаx (z) незалежно від наголосу розвинулася в усіх південно-східних і південно-західних, а також у частині поліських (зокрема західнополіських діалектах): сіно, літо, ліс, білий, звір (не чергується з іншими фонемами, в російській мові має послідовний відповідник е).

Правда, в окремих словах обох південних наріч на місці і < x (z) можуть виступати й інші звуки. Так, у середньозакарпатських говіркахі < x під