4. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI — 20—30 років XVII ст. Початки козацького державотворення

Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.). Загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир'я. Після цього Косинський пішов на Запоріжжя і у травні 1593 р. організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький зумів заманити Косинського нібито для переговорів і по-зрадницьки вбив його (замурував у стіну монастиря). У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка, який був сотником надвірних козаків у князя Острозького. Він ходив у похід на Молдавію та Угорщину, де набув військового досвіду. Наливайко взяв Вінницю, Луцьк, Бар, Кременець, захопив білоруські міста Пінськ, Бобруйськ, Могилів. Але у травні 1596 р. через неузгодженість між військами Наливайка і запорожцями повстанці були розбиті, а їх керівники разом з Наливайком були захоплені в полон і страчені. До цього ж часу належить і діяльність одного з найвизначніших політичних та військових діячів в історії України Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Він був родом з Галичини, з м. Самбора, навчався в найкращій тоді на Україні православній школі в м. Острозі. На початку XVII ст. він діяв на Запорізькій Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а у 1615-1622 pp. (з невеликими перервами) він — гетьман Війська Запорізького. Швидко Сагайдачний проявив себе як талановитий полководець, прославився походами на турків і татар. У 1615 р. він узяв турецьку фортецю Варну, у 1616 р. — Кафу (Феодосію), де звільнив більше 15 тис. невільників, що зробило його ім'я знаменитим. Йому вдалося також успішно здійснити напади на турецькі порти Сіноп і Трапезунд, підійти до самої столиці Туреччини — Стамбулу і підпалити під самими вікнами султанського палацу дві пристані. У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Ними було завойовано Путивль, Лівни, Єлець, розбито московсь ке військо князя Волконського і взято в облогу Москву. Але остаточно Москви їм узяти не вдалося через великі морози, до того ж Польща замирилась з московським царем. Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, до поміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). Саме під час урядування Сагайдачного Речі Посполитій уперше довелося укладати з козацтвом як суб'єктом права і політичним інститутом договори (1617 р. — Вільшанський, 1619 р. — Роставицький). Це мало істотне значення для піднесення ролі козацтва в політичному житті, створювало передумови для становлення національної державності України. П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином у 1621 p., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р. Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань: 1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння; 1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.; 1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили; 1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання; 1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію. Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни. Процес відродження українського державотворення в XVI-XVII ст. мав свої етапи та характерні риси. Почався він з утворення козацтва, яке почало виконувати військово-охоронну функцію. Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану національну військову силу, а Петро Сагайдачний не тільки робить цю силу потужною, а й проголошує спілку козацтва, православної церкви та міщанства із зміцненням власної системи освіти. Михайло Дорошенко зробив легітимним не лише існування козацького війська, але і козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Йому ж на лежить заслуга в організації городових полків, що мало велике значення як передумова утворення в подальшому української автономії. Таких полків було утворено шість. На цій території було своє козацьке військо, своя адміністрація, хоча і залежна від польської, — управа полків і гетьманів; панувала єдина православна віра, була своя судова і освітня системи, тобто певні початки і підстави автономного краю, що входив у Річ Посполиту.

Причини народних повстань.

У 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники усе ж таки таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща й Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. У тому ж 1569 році було б здійснено перепис вільних в трьох українських воєводствах й король почав роздавати їхні польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини й Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини- втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Алі навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їхні проживання. Серед української знаті после Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, якої особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знати отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус й можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противилися покатоличенню й відстоювали православну грецьку віру. У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. У II половині XVI ст їхнього діяльність набуває як культурно-просвітницького та й політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви й це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них був згодна на унію із католицькою церквою для збереження свого стану й зрівняння у правах із католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. У результаті певного компромісу в 1596 році був підписана Брестська церковна унія. Православна церква после собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їхні майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків й переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Алі широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще понад загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз із протестантами Речі Посполитої. Алі й цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

У II половині XVI ст. у зв‘язку із посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінилося козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, доля запорожців в війнах, котрі вела Польща, їхня доля в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів й його роль військово- політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна й велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.

Польська влада намагалася поставити козацтво под свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цого виникли більші можливості. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків “пошана” на державну службу. На чолі козаків, котрі отримували платню із королівської страти, був поставлений старший Ян Бадовський

У 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацьку полк чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку. Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у володіння містечко Трахтемирів з арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими козаками існувала відмінність, под годину багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту смердоті виступали разом. Польський уряд й шляхта реагували на зростання козацтва розгублено й нерішуче. Шляхті було б важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта був не проти того, щоб використовувати їхні, коли виникала потреба. Доти ж ставлення до козаків було б неоднозначним – із одного боці, магнатів та старост порубіжжя, котрі щоденно конфліктували із козаками, а із іншого поляки, які вбачали в них джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було б лише справою часу.

Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні заподій, що призвели до широкомасштабних народних повстань .

Вісь основні із них: 1) Посилення феодального й національного гніту на українських землях після

Люблінської унії. 2) Загострення міжконфесійних суперечностей после підписання Берестейської церковної унії. 3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби. 4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст. 5) Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій й заявило про собі, як окрема військово-політична сила. 6) Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території

України. 7) Загострення протиріч й суперечностей між рядовими козаками «голотою» й козацькою старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє Визволення, яку почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу . Вирішальною силою в цій боротьбі було б українське козацтво. Народні повстання малі антифеодальний й визвольний характер.

2. Найбільші козацько-селянські повстання (суспільні рухи) кінця XVI ст.

Польський уряд використовував козаків задля охорони краю від татар, а й у війні із Москвою, после якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від собі загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки роздратувало, що коли на Сич прибув королівський посланець, смердоті його втопили в р. Дніпро.

Весною 1586 року козаки зірвали татарський похід на Україну, врятували Очаків, Козлов(Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною й польська влада звеліла нікого не пускати на Сич , не дозволяли вивозити припаси , а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі зажени з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає, не виконує панських наказів й пристає до козаків. На 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання, яку очолив козацьку гетьман Криштоф Косинський. a) Повстання под дротом К.Косинського (1591-1593). Про Криштофа Косинського, як й про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того години, якоїсь більш-менш повної біографії . ми знаємо лише ті, що він походив з шляхетного роду, що живий на Підлящині, але й, Незважаючи на своє походження Косинський тісно пов‘язував земельну частку із українськими козаками. У 1586 році він уже виступає як один із визначних запорізьких старшин й несе бойову службу на самісінькому низу Дніпра, стежачи за окраїнами. У 1590 році гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, разом із іншими представниками козацької старшини, здобувши від короля подарування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Алі на ці землі заявивши претензії князь Януш Островський, староста білоцерківський й домігся ними грамоти від короля. Це призвело до конфлікту між К.Косинським й Я.Островським, який поступово переріс у 1591 році в збройне повстання широких мас українського народу. У грудні того ж року Косинський очолив загін козаків-реєстровиків, який штурмом оволодів Білою Церквою . Ця подія послужила сигналом для загального повстання, козаки та селяни , міська біднота громили шляхту на всій Правобережній Україні, масами стікалися до Косинського, який успішно оволодів містами Трипілля та Переяслав. Стривожені розмахом повстання феодали Речі Посполитої почали поспіхом збирати посполите рушення й руйнували на Трипілля. У цей момент повстанці виявили собі добрими дипломатами. Шляхом обіцянок та відволікаючих маневрів смердоті приспали пильність командування карателів й незабаром останні були розпущені по домівках. Алі после короткої перерви, отримавши із Росії зброю та гроші, оскільки Косинський пообіцяв царю Федору Іоановичу, що перейде із козаками на царську службу, повстання розгортається знову. Воно охопило Волинь, Поділля, Брацлавщину й Київщину й лише люта зима 1592-1593 рр. перешкодила подальшому його розгортанню. Повстанці нападали не так на шляхетські маєтки, але й і на міста. Сам Косинський очолив похід на Київ, внаслідок чого місто було б обложене. Феодали Речі Посполитої почали знову формувати посполите рушення, на цей раз под Костянтиновим на Волині й набирали найманців аж у Угорщині. Очолив урядові сили князь Острозький. 2 лютого 1593 року він розбив військо Косинського под П‘ятою (тепер село Чуднівського району не Житомирщині). Між козаками й Острозьким був укладена угода, за якою козаки зобов‘язувалися скинути Косинського із гетьманства й перебувати в повному послухові королю., не нападати на сусідні країни, залишатися за порогами й не чіпати маєтків князя Острозького та інших магнатів, що були под П‘ятою, видати з своїх лав селян-втікачів й шляхтичів, повернути захоплену в шляхти зброю, коней, худому, майно й дбати про ті, щоб бути завжди у милості у князів й Речі Посполитої. Проте козаки не скинули Косинського із гетьманства й почали готуватися до нового повстання, повернувшись на Томаківську Сич. У травні 1593 До .Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до Черкас, де обіклавши його гарнізон. У ході жорстокої битви Косинський загинув, а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного світу відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їхнього поза законом. Після боїв под Черкасами понад половини повстанців руйнувало на Київ й восени 1593 року обклали місто. Алі невдовзі прийшла звістка, що кримський хан обіклавши Токомакську Сич й зруйнував її. Внаслідок цого прийшлося зняти облогу Києва й повертатися на Низ й будувати нову Базавлукську Сич. Алі повстання не припинялося й незабаром переріс у более значне.

b) Повстання под керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.)

У 1594-1596 рр. розгортається нове повстання. Найвизначнішими ватажками повстанців деякі історики вважають не лише Северині Наливайка, але й і Григорія Лободу. На початку 1593 року Туреччина разом із кримським ханом починає війну із Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки здійснили цілий ряд походів проти татар й турків. Навесні 1594 року запорожці под дротом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралося турецьке військо для походу проти Угорщини, зруйнували місто й знищили багато турків. Незалежно від запорожців влітку 1594 року рушив до Молдавії й Наливайко на чолі загону у 2000-му козаків. Наливайко напавши на татар, що йшли на Угорщину , розгромив їхнього, захопив кілька тисяч коней. Після цого походу Наливайко відіслав своїх посланців до Запорозької Січі із пропозицією дійти разом. У жовтні 1594 року Наливайко й Лобода на чолі 12 тис. війська здійснили перший похід на Молдавію. Однак, як показала подальша боротьба, Григорій Лобода, який спирався на козацьку старшину, не завжди належно та віддано підтримував С.Наливайка. Тому із повним правом можна вважати вождем повсталих С.Наливайка. Коли ми про нього знаємо ?

Северин Наливайко походив із сім‘ї ремісників-пушкарів з Гусятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерти батька, закатованого слугами місцевого магната Про. Конецпольський він живий із матір‘ю в Острозі. У цьому великому місті живий його брат Дем‘ян – відомий Український письменник та церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя й здобув загальне визнання як сміливий воїн, досвідчений керівник козаків в їхні походах проти Османської Імперії, Кримського ханства, Молдавії. як писавши польський хроніст Павло П‘ясинський, Наливайко був людиною сільського походження але й “доблесті надзвичайної”. Інший польський автор XVI ст. Йоахим Більський пише, що Северин Наливайко “людина надзвичайна…, доти ж прекрасний артилерист”. Певний годину він служив сотником в війську князя Костянтина (Василя) Острозького. Навесні 1594 року за згодою цого князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського тискові. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання в Молдавії й Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, якої очолив тоді Михайло Хоробрий . Повернувшись в Україну после недавнього походу Наливайко прийшов повстанським шляхом Криштофа Косинького. Він посилає свої зажени на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 року з‘їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань. Назабаром Брацлав було б взято повстанцями, й звістка про це облетіла Правобережжя, викликаючи нові вибухи проти гнобителів, селяни й міщани проголошували собі козаками й громило магнатські та шляхетські маєтки.

Момент для повстання було б обрано дуже вдало. У цей годину Річ посполита вела війну із Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись із малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому припливу селян й міщан до лав повсталих. Тієї самий Наливайко командував військами, котрі здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром й Бугом, Яка згодом могла статі у нагоді для боротьби проти татар й турків. Однак Річ Посполита уже завершила перемогою війну в Молдавії й польські війська коронного гетьмани Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити із Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров‘я, ведучі жорстокі бої із карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін.

Ранньої весни 1596 року Лобода под Києвом об‘єднався із загонами полковника Шаули, який повертався із Білорусі. Біля Білої Церкви усі три повстанські зажени об‘єдналися. У березні 1596 року повстанці под тиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців й нав‘язали їм генеральну битву. Саме туп на ході жорстокого бою Наливайка було б поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Алі і Жолкевський втратив вбитими й пораненими 60 шляхтичів та 300 солдатів й змушений був тимчасово припинити гонитву. Він розіслав листи до уряду і магнатів, благаючи про допомогу, бо “вся Україна покозачилася”, й тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, котрі пішли на Київ, але в Переяслав та Лубни. Йдучи разом із сім‘ями, повстанці добро усвідомлювали перевагу ворожих сил, й тому хотіли прорватися до Росії, де й раніше знаходили притулок від польської шляхти, але й поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області) їхнього наздогнали передові частини ворога. У урочищі Солониця повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. Повстанці вирубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев‘яні укріплення. Потім смердоті визнали за декілька рядів вози, з‘єднавши їхнього між собою, вирили окопи, влаштували гармати. З тилу їхній табір надійно прикривали болота та річки. 16 травня 1596 року Жолкевський почав облогу табору, котра тривала близько 2 тижнів. Якщо у раз повстанці відбивали штурми карателів, завдаючи їм великих втрат. Алі ситуація із кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, провіанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір й прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці було неможливо. Тім годиною Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. 3 червня 1596 року розпочався шалений обстріл табору, який тривав 2 дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було б і поранених. Це викликало розпач в таборі. У ніч на 6 червня прихильники капітуляції, в основному прибічники Г.Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді й вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників й бачили їхні Жолкевському, сподіваючись поширювати на світ. Алі поляки зірвали переговори і зрадники увірвалися до табору й вирізали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі із Кремпським вирвалась з рук карателів й пішла на Сич. Самого Наливайка з його соратниками було б привезено до Варшави. Майже всіх їхнього стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 апреля 1597 року й вождя повстання було б страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році малі місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент з Стамбула писавши: « .. Уся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років із євреями, турками, татарами, ніж один рік із ними».

Отже, Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в які укра-їнські народні маси виступили проти соціального й національно- релігійного гніту, за Визволення з-під ярма шляхетської Польщі, упродовж свого національну гідність хоч й зазнали поразки, але й малі велике історичне значення. Вони народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до более широких й рішучих битв з своїми ворогами, гартували своєї волі й національну свідомість.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати й шляхта продовжували захоплювати укра-їнські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав й оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни й міщани не визнавши із себе влади королівських старост й феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан й козаків стали частим явищем. Особливо значними стали смердоті взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. У 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.

3. Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст.

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа ІІ под Хотином в 1621 році, досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мусив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак й тут польська шляхта залишалась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Ос-кільки Туреччина зазнала поразки й небезпека війни із нею уже не загрожувала Речі Посполитій найближчим годиною, було б вирішено зменшити козацьку реєстр до 3-5 тисяч. Це викликало нове загострення соціальних протиріч на Україні, де зростав колоніальний гніт Речі Посполитої, де посилювалася від часів Брестської унії 1596 року експансія католицизму. Трудящі маси не корилися панам, тікали на Запоріжжя, де їхні раде приймали козаки. Самі запорожці, Незважаючи на заборони уряду, проводили вдасну політику. Підтримуючи своїх прихильників на ханський престол, смердоті таким чином впливали на політичне життя Кріму. Козаки на своїх “чайках” виходили в Чорне море, нападали на турецькі міста-фортеці, звільняли невільників. Їхні морські походи змушували султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Козаки вели успішні переговори про союз із Росією, Іраном, навіть Кримським ханством й Швецією.

a) Повстання под приводом Марка Жмайма .

Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. У вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом із іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив із м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці із міщан й селян. Преші сутички між карателями й козаками відбулися под Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було б передбачити, хоча полякам то й не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці под приводом Мих.Дорошенка вступив у переговори із поляками. 25 жовтня 1625 року був підписана Куруківська угода, за якою козацьку реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки оббирали гетьмани, але й затверджувати його мав король, проживати смердоті малі декларація про державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ані шляхту, ані козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не було за горами.

b) Повстання под приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.)

Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи уже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками й запорожцями. Тією годину гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою под Бахчисараєм. У 1628 році Г.Чорний ставши справжнім прихильником Речі Посполитої й намагався викоренити “своєвільне” козацтво. Це і послужило приводом до нового повстання. У 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого й відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А уже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися й реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тім, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, после чого їхні примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали , поповнювали виряджай запорозького козацтва, а под годину повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся й Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися под Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, назв “Тарасовою ніччю”, коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо З. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком які було б підписання 8 червня 1630 року мирної догоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, які було б чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович із 10 тисячами козаків рушив на Сич. Незважаючи на підписання мирної догоди в Переяславі, на Украине еще довгий годину водбувалися заворушення, велася козацька війна проти королів, але й в 1631 році повстання поступово пригасає.

з) Повстання под керівництвом Івана Сулими (1635 рік)

Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої й підписанням мирного договору. Після цого уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Ос-кільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, котрі постійно здійснювали напади на їхні володіння, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом й боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля Першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. У середині літа 1635 року фортеця був повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як й поріг, тобто Кодак, й її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця був наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям й обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один – зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив з старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмани С.Жолкевського. Алі уже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. У 1628 році він перший ставши козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крім й дістався под Перекоп. Достовірно відомо також, що римський тато Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за Визволення християнських невільників із турецької неволі. Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив й план взяття Кодаку. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська і частини реєстровців, котрі воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці й швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цого смердоті зруйнували фортецю. Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яку тривало недовго, бо невдовзі завершилася війна у Прибалтиці й коронне військо руйнувало на Україну, готуючись до боїв із повстанцями. Злякавшись цого, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої й захопила його разом з 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де смердоті були страчені. Однак боротьба триває.

d) Повстання 1637-1638 рр.

Невдовзі после страти І.Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак, а потім почав “очищати” реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це й стало приводом до нового повстання, керівником якого був спочатку полковник реєстровів Павло Михнович Павлюк (Бут). Це повстання охопило Лівобережну та Правобережну Україну. Селяни швидко вливалися у виряджай повстанців, громили своїх панів. На початку червня 1637 року Павло Бут разом із повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію й перевіз її на Сич. 3 июля 1637 року на раді в Каневі Павлюк виступив із програмою боротьби проти польської шляти за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра. Після заради Павлюк відправивши на Лівобережну Україну 3 тис. загін под командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав й заарештував старшин-зрадників. Незабаром зажени повстанців оволоділи Черкасами, Корсунем, Білою Церквою, взяли под контроль велику територію на Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, й скрізь перед тим приєднувалися селяни та міська біднота. Сам коронний гетьман Микола Потоцький, мусив визнати, що на Україні “все до останнього покозачилося…тут як хлоп, то і козак”.

Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але й 16 грудня 1637 року смердоті були обложені карателями М.Потоцького под Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав‘язалася жорстока битва. Повстанці успішно відбили 3 штурми, виявивши неабияку мужність. Лише под годину четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози із порохом. Розлігся страшний вибух, який вніс сум‘яття в виряджай повстанців. Частина із них утекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір й под прикриттям ночі розпочала організований відступ. Потоцький не насмілився їхні наздоганяти, а ще через 2 дні рушив проти загонів Павлюка й зумів їхнього оточити под Боровицею в 100 км від Кумейок. Під годину облоги карателі розпочали переговори про світ. 24 грудня 1637 року повстанці вирішили припинити опір, але й їхні вожді всупереч обіцянкам були заарештовані й відправлені у Варшаву. Там, у лютому 1638 року Павлюк був страчений. Скидан й Гуня пробилися на чолі невеликого загону на Запорожжя. Тім годиною карателі заливали кров‘ю всю Україну. За Ординацією 1638 року значно урізалися права реєтрового козацтва. Вцілому Ординація 1638 року був спрямована проти інтересів народних мас й породила нову хвилю протесту на Україні. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмани Яцика Острянина, який закликав Український народ до продовження боротьби й почав очищати Подніпров‘я й Лівобережя від карателів. Крім нього активно діяли такі повстанські керівники, як Д.Гуня, К.Скидан. Однак после перших успіхів повстанці зазнали поразок ра Лубенщині й под Жовнином (10-14 червня 1638 року) та Старицею (вухо серпня 1638 року). Повстання було б остаточно продушене. Чимало борців за волю полягло зі зброєю до рук, як Гуня, чимало разом з сім‘ями знайшли притулок на територї Слобожанщини, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу под Россю відбулася рада, на якій козаки мусіли визнати тяжкі умови капітуляції. Вогнем й мечем магнатсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні “золотий спокій”, який однак не міг бути довготривалим й справді спокійним. як зазначив сучасний польський дослідник В.Серчик, “ з плином години “золотий спокій” все понад нагадував життя біля діжки із порохом. Вистачило б лише іскри… ”. І така іскра був викресана через 10 років…

ІІІ. Висновки.

1. Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша – це посилення феодального, релігійного та національного гніту на українських землях после Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва, як серйозної окремішньої політичної та військової сили.

2. Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході які визначну роль відігравало козацтво, можна вважати повстання под дротом К.Косинського

(1591-1593рр.), та народне повстання под керівництвом С.Наливайка (1594-

1596рр). Головними рисами цих повстань був масовість – окрім козацтва у яких приймали активну доля широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі

Посполитої й Україні, зберігти бо і розширити козацькі вольності й права, відновити позиції української православної церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ

Посполиту на певні вчинки – дещо послабити гніт в українських землях, легалізувати українську православну церкву.

3. Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було б викликано посиленням польського національного, феодального, релігійного гніту після

Хотинської війни . Замість обіцяних под годину війни послаблень Річ

Посполита розправлялась із селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підгримувати зв‘язки із іноземними державами, втручатися в релігійні справ, підгримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями цого періоду були повстання под приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.),

Павла Буту (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як й попередні народні рухи, Незважаючи на масовість й наступальну тактику, потерпіли поразку. Поразка повстань й здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Алі то був спокій перед бурею.

4. Причини поразки народних рухів в XVI- 20-30 рр. XVII ст.:

а) були зле підготовлені; б) селяни та міщани були зле озброєні; не завжди козаки виступали єдиною силою із всім іншим населенням; р) нерішучість козацької старшини, Яка боялася втратити свої привілеї; буд) укра-їнські повстання не підтримувались польськім й литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили із інших областей для придушення повстань.

5. Значення народних рухів.

а) стримували посилення польського національного, феодального й релігійного гніту ; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; р) виросли козацькі привілеї; буд) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) под дротом Б.Хмельницького .

Список використаних джерел та літератури.

1. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”,

1995 р. 2. М. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Ли-бідь”, 1992 р 3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ, “Вища школа”, 1991 р 4. Орест Субтельний Україні. Історія , “ Ли-бідь ”, 1991 р 5. Р. Кониський Історія Русів, Київ, “Український письменник”, 1991 р 6. І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич, О.Думін Історія українського війська, Львів, “світ”, 1992 р. 7. А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії України, Львів, “Світ”, 1992 р. 8. У .Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р. 9. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р. 10. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р. 11. Під редікцією Слюсаренко В. Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України

(новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р. 12. Під редікцією У. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ,

“Україна”, 1995 р. 13. В.Король Історія України, Київ, 1995 р. 14. М.Котляр, С.Кульчицький Шляхами віків: Довідник із історії України,

Київ, “Україна”, 1993 р. 15. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993 р

Передумови повстань

ð посилення релігійно-національного гноблення;

ð погіршення матеріального становища селян, їх закріпачення:

Ê зменшення селянського общинного самоврядування;

Ê заміна копного суду судом феодала;

Ê різке обмеження селянських переходів;

ð обмеження міського самоврядування, утиски українців-міщан;

ð зміни в козацькому середовищі (внаслідок національно-релігійного гноблення збільшився потік втікачів, що посилило анти польські настрої, поглибили соціальну диференціацію всередині козацтва), зміцнення козацтва як стану самоусвідомлення їм своєї ролі у воєнно-політичних справах за умов його утисків з боку польських урядовців.

Рушійні сили: головна — козацтво, підтримане селянством і міщанством і частиною української дрібної шляхти.

Козацькі повстання 90-х рр. ХVІ ст.

Повстання Криштофа Косинського (1591–1593)

Привід: насильницьке вилучення кн. Острозьким володінь Косинського, отриманих за заслуги в боротьбі з татарами. У відповідь запорозький гетьман Косинський захопив Білу Церкву, Трипілля й Переяслав, взяв к облогу Київський замок. Повстання розрослося, охопивши Київщину, Волинь і Поділля. Налякана шляхта зібрала величезне військо, але у тижневій битві біля с. П’ятка (лютий 1593) розгромити повстанців не змогли. Косинський покаявся й повернув на Запорожжя, звідки організував новий похід. Заманений у пастку, був підступно схоплений і страчений магнатом Вишневецьким.

Повстання під приводом Северина Наливайка (1594–1596).

Набуло ще більшого розмаху, охопивши всю Україну й Східну Білорусію. Очолив С.Наливайко, який, повертаючись із походу на турків додому, підняв повстання, розгромивши шляхту, яка зібралася на з’їзд у м. Брацлав (Поділля). Об’єднавшись з реєстровими козаками гетьмана Г.Лободи і полковника М.Шаули, повстанці пройшли через Поділля, Волинь і Полісся, захопивши міста Бар, Вінницю, Кременець, Луцьк і винищуючи шляхту. Направивши козаків на Подніпров’я, Наливайко рушив на північ у Білорусію. Каральна експедиція на чолі з польським гетьманом С.Жолкевським завдала декілька поразок військам Наливайка у Білорусі, а потім і на Україні. Перейшовши на лівий берег Дніпра, Наливайко рушив у напрямку кордону з Московщиною, але у травні біля міста Лубни в урочищі Солониці (100 верст до Росії) повстанці були оточені. Після двохтижневого бою внаслідок зради верхівки реєстрового козацтва Наливайка було схоплено і відправлено до Варшави, де страчено після страшних тортур у 1597 р.

«Доба героїчних походів»

Перші два десятиріччя XVII ст. — період найбільш успішних морських походів запорожців (до цього — Байда-Вишнивецький, Іван Підкова).

1599 р. — повстання невільників на турецькій галері, очолене Самійлом Кішкою.

1600 р. — великий похід: захоплено 10 турецьких галер, звільнення полонених і здобуття здобичі внаслідок нападу на порт Варна.

1602 р. — розгром під Кілією турецької ескадри.

1608 р. — сухопутний похід у Крим, здобуття Перекопу й зруйнування його укріплень.

1609 р. — спалено міста фортеці Ізмаїл, Кілію і Білгород.

1614 р. — двічі перепливли Чорне море і штурмом оволоділи турецькими містами Синоп і Трапезунд.

1615 р. — напад на околиці Стамбулу; турецький флот, що наздогнав козаків у гирлі Дунаю, було захоплено і спалено. Вщент розбито турецький флот що було відправлено проти козаків у Дніпровському лимані.

1616 р. — під командою П.Сагайдачного здійснено найзначніший похід на Кафу — знищено 14 тис. тур воїнів, потоплені кораблі, звільнено полон.

1637–1642 рр. — «Азовське сидіння»: взяття запорожцями й донцями тур фортеці Азова (гирло Дону), яку вони утримували від значних сил ворогів.

Здійснюючи походи, козаки ніколи не ставили своїм завданням завоювання чужих територій, а винищували сили ворога, щоб послабити їх натиск, а головне — визволення полонених.

Гетьман П.Конашевич-Сагайдачний (1570–1622)

Впорядкування козацького війська.

Внаслідок дій гетьмана вперше створена дисциплінована козацька армія озброєна вогнепальною зброєю й артилерією. Домігся зростання кількості козацьких флотилій. Незважаючи на заборону Польського уряду, продовжує здійсняти морські походи проти Туреччини, розуміючи, що тільки постійна загроза з півдня зумовить необхідність збереження козацтва і забезпечить підтримку короля.

Хотинська війна (1620–1621)

Причини: · морські походи козаків, які загрожували території Туреччини;

· таємна підтримка поляками Австрійської імперії у війні з Туреччиною;

· бажання турків захопити нові території.

Привід: ® успішний похід на Царгород (Стамбул) у липні 1620 р., що призвело до спустошень.

Хід війни:

На І-му етапі: поразка польських військ (гетьман С.Жолкевський) під Цецорою (Молдова).

На ІІ-му етапі: козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками, висунувши свої вимоги, з якими Сагайдачний виїхав до Варшави; 40 тис. козацьке військо на чолі з Я.Бородавкою рушило під Хотин, де зійшлися 35 тис. польська і 250 тис. турецько-татарська армії; п’ятитижневі бої, вирішальну роль в яких відігравали козаки, очолювані на той час вже Скоропадським, закінчилися відступом турецько-татарських військ.

Наслідки війни:

q Польща позбулася загрози втратити чималі території;

q перша велика перемога над турками у сухопутній битві мала велике міжнародне значення;

q спалах визвольної боротьби підкорених турками народів;

q Туреччина відмовилася від нових великих походів з метою завоювання Європи;

q Погіршення внутрішнього становища в Туреччині (яничари вбили султана Османа ІІІ).

Внаслідок ран, отриманих на війні П.Конашевич-Сагайдачний помирає у Києві.

Значення діяльності П.Сагайдачного:

v боровся за відродження української державності, православ’я і культури;

v підніс славу запорозького козацтва;

v захистив український народ від встановлення турецького ярма.

Козацько-селянські повстання 20–30-х рр. XVII ст.

Причини посилення національно-визвольного руху у 20–30-х рр. XVII ст. — загострення відносин між Варшавою та козаками через те, що:

1) уряд не тільки не виконав даних козакам обіцянок, але й не виплатив їм платню, більш того, зменшив козацький реєстр;

2) незважаючи на перемир’я, укладене поляками під Хотином, козаки не припиняли своїх морських поході проти турків і татар;

3) зростання авторитету козацтва в українському суспільстві, визнання населенням його керівної ролі, зосередження в їх руках всієї влади на Україні.

Особливість — у 20–30-х рр. XVII ст. національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну (поширення панщини на слобожан після завершення терміну пільг).

Повстання Марка Жмайла (1625).

1625 р. на Україну рушило каральне військо на чолі з С.Конецпольським. Козацькі загони, очолені М.Жмайлом зустріли поляків поблизу Канева. Особливо запеклим був бій біля Курукового озера. Зрештою справу вирішив не бій, а суперечки між козаками: помірковані запорожці скинули Жмайла і під приводом М.Дорошенка вступили в переговори з поляками, які закінчилися Куруківською угодою:

ü реєстр — 6 тис., всі інші — повернутися до своїх власників;

ü тисяча реєстровців на Запорожжі, щоб перешкодити втечам селян;

ü козаки мали не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, не підтримувати зносин з іноземними державами;

ü встановлення чіткого військово-територіального устрою (6 полків, кожен із них — на сотні) — важливий крок до відродження Української держави;

ü гетьман обирався загальною радою і затверджувався урядом.

Повстання Тараса Федоровича (Трясила) (1630).

Виступивши із Запоріжжя, козаки на чолі з Т.Федоровичем оволоділи Переяславом, де до них приєдналися реєстровці. Після підходу карального війська в шестигодинній нічній битві (15 травня 1630 р.) — «Тарасова ніч» — завдали шляхетському війську нищівної поразки, внаслідок чого було укладено Переяславську угоду (сейм не ратифікував її):

ü збільшення реєстру до 8 тис.;

ü підтвердження Куруківської угоди в усіх інших пунктах.

1633 р. — «Пункти заспокоєння», що відновлювали права православної церкви.

Повстання Івана Сулими (1635).

Привід — спорудження фортеці на Дніпрі Кодак, яка була призначена для піймання втікачів на Запорожжя. Фортеця вважалася неприступною, але Сулима за кілька годин захопив її, винищивши захоплених зненацька найманців. Наляканий польський уряд послав загін реєстрових козаків, які схопили Сулиму і його помічників і відправили до Варшави на страту.

Повстання Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637–1638).

Придушити козацький рух жорстокою розправою із Сулимою не вдалося. Приводом до нового повстання, очоленого Павлюком, стало вилучення з реєстру всіх «неблагонадійних». Охопили Київщину, Полтавщину й Чернігівщину, та у битві під Кумейками і Боровицею (Черкащина) повстанці зазнали поразки (грудень 1637 р.), а Бут був підступно схоплений під час переговорів і страчений.

Навесні нове повстання очолив гетьман Яків Острянин (Остряниця), Д.Гуня та Й.Скидан. Вийшовши із Запоріжжя, вони розбили поляків під Голтвою. Проте загони Я.Острянина захопилися переслідуванням відступаючих поляків, які розбили загони повстанців поодинці під Лубнами й Жовнином. Острянин перейшов кордон Московської держави й поселився на Слобожанщині. Скидан поранений потрапив у полон і, вочевидь, був страчений. Козаки Гуні змушені були піти на переговори з урядовими військами й капітулювали. Їм було нав’язано «Ординацію 1638 р.»(Дивитися реєстрове козацтво). Сам Гуня врятувався на Дону.

«Золотий спокій» (1638–1648) — десятирічний період після придушення козацько-селянських повстань, який характеризується відносним затишшям. Польський уряд вважав, що йому вдалося встановити „золотий спокій” на українських землях.

Причини поразки повстань:

ð були погано підготовлені й спалахували стихійно;

ð селяни й міщани погано озброєні (вила, коси, дубини);

ð не завжди козаки виступали єдиною силою разом із іншим населенням;

ð відсутність єдності сере козацтва, нерішучість козацької старшини, яка боялася втратити свої привілеї;

ð українські повстанці не підтримувалися польським і литовським населенням.

Значення повстань:

• стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гноблення;

• відновлення православної церкви на Україні;

• вросли козацькі привілеї (зріс реєстр, жалування та т.п.);

• народні маси набували досвіду національної й антифеодальної боротьби.