1649 Року Хмельницький, після цілого ряду блискучих перемог над поляками,

мав щасливу нагоду зробити це. Разом з ордою хана Іслам-Гірея він узяв

облогою польське військо під Збаражем. На допомогу обложеним вирушив сам

король Ян Казимир з двохсоттисячною армією, але її оточило і блискавично

розгромило українське військо. Та доля розпорядилася інакше. Хмельницький

взяв у полон самого короля, проте, певно, не усвідомлюючи майбутніх

наслідків свого «лицарського кроку», змилостивився над ним і відпустив

його, після чого під Зборовом Ян Казимир, скориставшись зрадою

Хмельницького кримським ханом, який, підкуплений поляками, перейшов на

їхній бік, схилив гетьмана підписати невигідний для України Зборівський

договір, що звів нанівець попередню перемогу.

Збаразька битва та Зборівський договір знаменували собою завершення

першого блискучого періоду війни Хмельницького, після якого настали важкі

випробування, що закінчилися врешті-решт втратою хисткої державності після

підписання Переяславської угоди. Та попри це Українська держава часу

гетьманування Хмельницького стала прикладом того, як у результаті прагнення

до свободи та незалежності на боротьбу піднялися всі соціальні прошарки

українського суспільства, ядром якого виступило козацтво. Основою цієї

боротьби стали ідеологічні засади, любов до рідної землі, віра, мова,

культура. Підґрунтям цієї ідеологічної скерованості був високий рівень

освіти в тогочасній Україні, вірність народу традиціям часів Київської

держави, висока духовність православ’я.

Своїми дипломатичними та військовими заходами український гетьман

домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка доти в

мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою державою Європи. Він

забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного

нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з

Польщею, зав’язав дружні стосунки з Венеціянською республікою, вступив у

переговори зі Швецією.

Формування української національної держави у 1648—1654 pp.

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним яви­щем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу як етнічної спільності, на поря­док денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади;правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна,полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максималь­но об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ,ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регу­лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запо­різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен­ція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обо­в'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби.Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини.Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універса­ли — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокоманду­вачем («Tie усі полки були при гетману...»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький.Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького —головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік,після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б.Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль.19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук,червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідо­мо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми­лостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников...».Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях дер­жавних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини.Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул,генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військо­вих з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана.Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів)очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове,адміністративне, судове, фінансове управ­ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах —сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати пос­тійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис.козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку бере­зня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив-

ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців,так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздат­ність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут —«Статут про устрій Війська Запорізького». Дис­ципліна у війську була суворою.Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву.Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також,якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя,частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті рокиXVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козаць­кий реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте почина­ючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полко­вих та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол­ків та 272 сотні. У 1650 р.налічувалося 20 полків. Це було терито­ріальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн на­селення. За Білоцерківським договором територія України обмежу­валася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, ад­міністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри.У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих— сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну рес­публіку. Інші вчені стверджують,що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р.одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливос­тей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст.,особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію«козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагай­дачний, досвід якого було використано під час розбудови українсь­кої козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєвод­ства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р.— Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у поль­ського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже піс­ля смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького,його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливос­тями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагну­ти сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки при­власнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні дер­жави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичай­ні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик,дипломат — враховував усі існуючі умови і мож­ливості в організації управління державою, що будувалася. То­му він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократич­но-республіканського правління. Його основою був козацький демо­кратичний устрій з виборністю,колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосере­джена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій українсь­кої держави1648—1654 pp. був більше подібний до устрою тепе­рішніх (друга половина XIXст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою,називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною).Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель»,тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини.Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави,реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp.приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України,можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтриму­вала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією,Туреччиною. За договором 1649 р. ту­рецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно тор­гувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме за­порізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Анг­лією,Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожу­вало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політич­ну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту,орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався,що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру.Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му,що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на ство­рення незалежної держави.

На початку літа 1649 року війна спалахнула з новою силою. Польські війська були зосереджені в трьох місцях. Гетьман обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити об’єднання польських сил. Підійшовши до королівської армії під Зборовом, Хмельницький знищив її частину, а 15 серпня вдарив на польське військо з обох боків. 16 серпня польські полководці почали думати про капітуляцію. Проте канцлер Осолінський нав’язав переговори з ханом Іслам-Гіреєм, і останній у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького. Ця ситуація змусила гетьмана піти на переговори з королем. Оскільки 17 серпня було підписано польсько-кримську угоду (згода польської сторони на виплату щорічних “упоминків” (данини), випас худоби татарами над річками Інгул та Велика Вісла, захоплення ясиру в українських землях тощо), Б. Хмельницький змушений був піти на укладання 18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за яким:

· Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств.

· На території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти.

· Чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.

· Усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалась амністія.

· Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті.

· Питання про ліквідацію церковної унії і повернення православній церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі.

· У Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за винятком “купецьких справ”.

· Водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів (Київським воєводою було призначено Адама Кисіля).

· Селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилась нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору, по-перше, засвідчили крах намірів Б. Хмельницького домогтися створення незалежної Української держави; по-друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і міщанства, адже переважна більшість пунктів договору стосувалась інтересів війська Запорозького (козацтва); загальноукраїнський характер мали лише пункти про захист Православної Церкви, ліквідацію унії та амністію учасникам повстання. Це стало причиною невдоволення широких народних мас угодовською політикою козацької старшини та Б. Хмельницького і початком певного розколу серед учасників національно-визвольної війни, відкривши шлях до потужного соціального виступу низів.

Проте, попри відносну політичну невдачу, одержана автономія частини українських земель дозволяла гетьманському урядові продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовано основи національної державної ідеї. Організація козацької держави відбувалася під впливом традицій Запорозької Січі, що зумовило її напіввійськовий характер. Саме тому створювана держава офіційно називалася Військо Запорозьке (згодом Гетьманщина). Формально вищим органом влади в державі була загальна козацька рада, яка називалася Військовою (Генеральною). Військова рада являла собою збори козаків, на яких обирали гетьмана і генеральну (головну) старшину. За гетьманування Б. Хмельницького, з метою зміцнення гетьманської влади, вплив загальної ("чорної") Генеральної ради на життя держави був обмеженим. Найважливіші питання гетьман розв'язував на старшинських радах (у них брали участь генеральна старшина і полковники) [17, с.99].

Головою держави був гетьман, який обирався безстроково. Він мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також законодавчі повноваження, керував зовнішньою політикою. При гетьмані були гетьманські ад'ютанти (генеральні старшини з особливих доручень): осавули - у військовій сфері, бунчужний - хранитель гетьманського бунчука, наказний гетьман - командувач війська на час проведення певних бойових операцій.

Функції гетьманської резиденції і столиці Української держави виконував Чигирин (тепер місто Черкаської області на р. Тясмин), який з прилягаючою територією дарувався йому як вірному підданому короля і Речі Посполитої.

Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному гетьманом. До уряду входили генеральні старшини: писар - керував Генеральною військовою канцелярією (займався дипломатичними зносинами), судді (їх було два) - очолювали гетьманський суд, обозний - відав артилерією і військовим постачанням, підскарбій - відав фінансами, керував військовим скарбом.

В основі адміністративного устрою держави, на території якої проживало 3 млн. осіб, лежала структура козацького війська. Колишні польські воєводства поділялися на полки та сотні. Кількість полків не була постійною: якщо у 1649 р. їх було 16, то в 1650 р. вже 20. У полкових містах (Біла Церква, Умань, Черкаси, Ніжин, Полтава та інших) були резиденції полковників, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну, судову владу над населенням території полку. У полку існував свій військово-адміністративний апарат - полкова старшина (писар, обозний, суддя, осавул, хорунжий). У сотенних містах був сотенний уряд, а влада належала сотнику, який виконував ті самі функції, що і полковник [15, с.184].

Гарантом успішної розбудови держави була армія. Вона формувалася на організаційних принципах Запорозької Січі. Ядро армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо).

Державною емблемою України був герб Війська Запорозького - козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі; державними клейнодами - гетьманська булава, печатка, гетьманський бунчук і корогва [18, с.129].

Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.

Для розбудови держави потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків. Щоб стимулювати процес "фермеризації" селянства, Б. Хмельницький передбачав поступовий перехід від панщини до натуральної грошової ренти. Але ці наміри не здійснилися через прихований і явний опір старшини [18, с.136].

Державний апарат управління молодої держави створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української шляхти, заможних козаків - людей освічених і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.

У ході Визвольної війни було ліквідовано землеволодіння польських магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали власністю держави, якою розпоряджався гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське та старшинське землеволодіння, яке існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат - нова еліта українського суспільства - зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину [17, с.101].

Аналіз джерел свідчить, що не відразу гетьман і його соратники висунули програму створення незалежної держави, а певний час дотримувалися, за словами В. Липинського, лінії "козацького автономізму", і не випадково. Адже за умов іноземного поневолення українське панство не спромоглося сформувати національну ідею створення незалежної держави, вважаючи своєю Батьківщиною не Україну ("Русь"), а Річ Посполиту [22, с.18].

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.