1.

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору - до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок "Галичина" створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища.

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім'я та прізвище - Андрій Баб'юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію "Західна Україна" і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з'явилася в Канаді українська літературна критика.

Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кірккоинела. У їх доробку - антологія "Українські поети 1189-1962" (1963), що охоплює вісім століть української поезії від "Слова о полку Ігоревім", та перше, майже повне видання "Кобзаря" англійською мовою під назвою "Поетичні твори Т.Шевченка. Кобзар" (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії - Д. Нитченко, в Англії - О. Воропай.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основоположників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово стали формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.

У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась мистецька галерея "Ми і світ", що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею "Ми і світ" було перенесено на околицю Ніагарських островів. Тепер вона іменується як "Ніагарська мистецька галерея і музей". Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика - одного з визначних митців-українців.

Мистецьку освіту В. Курилик здобув у Торонто, Мехіко та Лондоні, де брав участь у виставках Королівської Академії. Він створив понад 7000 картин. У серії "Український піонер" відтворив історію українських канадців. Виконані ним чотири панно прикрашають інтер'єр канадського парламенту, символізують творчу працю українських поселенців, їх внесок у суспільне й культурне життя Канади. У його творчій спадщині 160 картин серії "Страсті Христові". Митець створив картину-передбачення "Чорнобильська мадонна", написану задовго до нашої трагедії. У 1970 р. В. Курилик відвідав Україну, подарував Державному музею Т. Шевченка в Києві картину "Дух Шевченка витає над Канадою".

Широко відомий у світі Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. Полонного на Хмельниччині) - видатний український скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв. У його творчому доробку - пам'ятники Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990), близько сотні скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі твори зберігаються у Ватиканському музеї. Різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Павла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого позначені людяністю, високою духовністю. У Вінніпезі відкрито Парк скульптура Лео Мола. Свого часу митець був знайомий з визначним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім'я Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.

Певних організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці - журнал "Нотатки з мистецтва", до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці - в Клівленді і Торонто (автор обох - Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-українців в Америці.

Важливі завдання виконує і організований у 1971 р. в Чикаго Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур. З часу свого виникнення Інститут модерного мистецтва здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ставить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто національним спрямуванням їх творчості.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 p., створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання близно 5 тисяч доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник -музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів -українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Иорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпегу, св. Иосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Иосафата в Едмонтоні і "степова катедра" в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-і роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертакалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

У міжвоєнний період та після завершення Другої світової війни значна частина українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що безумовно, є одним з головних напрямів виховання самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів "Діброва", "Гомін", танцювальних ансамблів "Метелик", "Орлик", квартету бандуристів "Кобзарське братство".

При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні - одного з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі (1979) - діє мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки "Акварелі", "Пороги" та ін.). Музей українського мистецтва функціонує в Олдгамі.

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація. її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. Велику роботу в розвитку і збагаченні української спільності проводить преса. Зокрема в Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім.. В. Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного комплекту його до фондів бібліотеки.

Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції створили Український центральний громадський комітет у Франції, Центральне представництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій.

Мистецький Париж пам'ятає блискучі імена Марії Башкирцевої і Святослава Гординського, Олександра Архипенка і Сержа Лифаря, Олекси Грищенка і Якова Гніздовського. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Левицькій. Вона була членом комітету "Осіннього салону", що є великим досягненням чужоземця в Парижі та визнанням його таланту. Софія Левицька дивувала рафіновану французьку критику дуже особистим, майже інстинктивним поглядом на речі, делікатністю творчого письма, рідкісним художнім смаком і тонким розумінням природи світу.

Портретист, пейзажист, гравер по дереву. її ілюстрації до безсмертного твору М. Гоголя "Вечори на хуторі біля Диканьки", який переклала разом з поетом Роже Алляром французькою, за своєю досконалістю, філігранністю виконання, вишуканим стилем нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант художниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левитдької експонувалися на виставці української графіки в Берліні і Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та спогади про неї.

Ще один член комітету "Осіннього салону" - визначний український маляр і мистецтвознавець Олекса Грищенко (1883-1977). Всесвітньо відомий пейзажист, твори якого є в музеях і зібраннях Львова, Парижа, Страсбурга, Брюсселя, Гента, Осло, Стокгольма, Москви, Мадріда, Монреаля, Бостона, Філадельфії, Балтімора та інших міст. Нині в Парижі працюють українські художники А. Сологуб, О. Мазурик, музикознавець А. Вірста. Серед творів О. Мазурика - численні пейзажі, портрети, модерні гравюри, ікони. Він розписав іконостаси для церкви св. Володимира на бульварі Сен-Жермен у Парижі та каплиці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Сарселі. Виставка творів О. Мазурика експонувалася в 1990 р. в Києві.

Повернулася в Україну і малярська спадщина В. Винниченка, що відкрив нам ще одну грань свого таланту - як художник. У березні 2001 р. в Національному музеї Тараса Шевченка експонувались його натюрморти, пейзажі, портрети. В Україну перевезено 70 оригінальних творів славетного українця, чотири альбоми з малюнками аквареллю, тушшю, вугіллям. Загалом до малярської спадщини Володимира Кириловича входить понад 100 картин. В. Винниченко, що належав до паризької школи художників, постав у полотнах "Гірський пейзаж", "Сніг у передмісті", "Закуток" та інших особливо тонким колористом. Митець виступив одним із засновників "Аристократичної секції", що виникла в квітні 1929 р. при Українській громаді в Парижі. Винниченко-художник - це окрема цікава сторінка життя видатного письменника і політика.

Важливим досягненням української громади у Франції стало створення в 1949 р. Архіву української еміграції у Франції, що знаходиться в Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. У Сорбонні на професійному рівні викладається українська мова. Франція має невелике відділення Українського вільного університету, де студіюється історія України та інші предмети з українознавства. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ще в мюнхенський період НТШ видало першу частину тритомної "Енциклопедії українознавства" та 12 томів інших наукових праць. У 1954-1959 pp. вийшла десятитомна енциклопедія українознавства (словникова частина). Триває робота з підготовки семитомної "Енциклопедії української діаспори".

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була церква. Як соціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об'єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон - у миру Іван Огієнко (1882-1972). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Канаді, що виступала носієм української національної ідеї. Заслугою І. Огієнка стало створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою, духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.

В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою високою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевський. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 p., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів "Наукових записок", "Наукових збірників", монографій, мистецьких альбомів. В університеті проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кіпця 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. - серія періодичних видань - "Вісті".

У 1922 р. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1932 р. уряд Чехословаччини припинив фінансування академії, і тоді замість неї було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання, де в 1932-1937 pp. 749 осіб були його студентами.

З 1953 р. кафедра української мови та літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учительські кадри для шкіл з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшевщині український літературний журнал "Дукля". Музей української культури у Свиднику видає "Наукові збірники української культури".

У східній українській діаспорі - в державах, що виникли на теренах пострадянського простору - відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортостані та Товариство шанувальників української культури "Кобзар", Українське товариство Киргизької Республіки "Берегиня", Товариство української культури в республіці Молдова, Томський центр української культури "Джерело" та Український національно-культурний центр "Промінь" у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори.

В Україні створено Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство "Україна - Світ"), діє Інститут досліджень діаспори, розроблено проект Національної програми "Закордонне українство на період до 2005 року".

Процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності - активізації державотвірного потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави - у світовому співтоваристві.

2.

Украї́нська націона́льна іде́я — одна із національних ідей. Трансцендентна категорія, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави

Як зазначає кандидат юридичних наук Володимир Ліпкан, «українська національна ідея не повинна розглядатися як лише ідея української нації. Водночас при визнанні існування на рівному соціальному статусі кількох етносів концепція української національної ідеї втрачає свій сенс».

Деякі визначення української національної ідеї

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина визначає українську ідею формулою:« Це — ідентичність і модернізація. Тобто — розвиток, збільшення кількості українців — красивих, здорових, розумних та духовних, завоювання конкурентних позицій у своєму регіоні й світі, утримування духовного потенціалу... Ми повинні зберегти себе в кращій формі, яка нам дісталась за цивілізаційні періоди, і примножити той спадок »

Науковець і громадський діяч, головний редактор аналітичного журналу Схід Володимир Білецький зазначає:« Напевно найбільш характерним для кожного українця є життєве кредо "Зроби себе!". Можливо це і є серцевиною нашої "національної ідеї", яка формує будь-який народ, виділяє його з інших, є базисом розвитку, процвітання держави і культури, гарантом "довголіття" нації. »

Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної патріотичної позиції посттоталітарного українства породжують неясне уявлення про українську національну ідею (УНІ), множачи різне розуміння її місця та ролі в сучасних державотворчих процесах. Освітнє, інформаційне та духовне усунення постколоніальних ідеологічних завалів і залишкових уламків різних, часто взаємовиключних ідеологем, найперше комуністичних і викривлених радянською пропагандою націоналістичних, відволікає значні національно свідомі сили на відповідні історичні екскурси з метою пояснення суспільному загалу генези УНІ, її захисту в Україні від українофобів замість того, щоб використати її консолідуючий потенціал для розбудови власної держави та чіткого окреслення напрямку її раціонального розвитку. Особливо гостро відчувається дефіцит соціальних індикаторів, які служили б емпіричними референтами реалізації УНІ та її інтелектуального забезпечення протягом не лише восьми років незалежності України, а й віддзеркалювали б засади стратегії її розвитку на віки.

Замість продуктивної праці на ниві УНІ, удосконалення шляхів її трансформації та пошуку нових форм її державного утвердження в історичній перспективі, ми або дріб’язково сперечаємося щодо її ефективності (чи ще гірше, сумніваємось в її наявності та суспільній потребі в ній), або наївно тішимося (чи нищівно картаємо себе аж до поширення комплексу меншовартості) з приводу романтичної закоханості в її історичне коріння та духовно-культурні витоки. Саме штучно-умовний поділ на романтичну та прагматичну її компоненти поглинає значні інтелектуальні сили та заважає консолідації нації1.

Немає нагальної потреби докоряти прибічникам УНІ за те, що вона виникла і почала розвиватись на грунті культурно-філософського романтизму Кирило-Мефодіївського братства лише в ХІХ столітті, ні за те, що вона нині існує без проекцій романтичного ідеалу її подвижників на сучасну соціальну та політичну площини України, її геополітичне положення, на перехідний стан економіки та “совкову” свідомість — мовляв, на спрацьовує і на переломі ХХ та ХХІ століть. Час нарешті самокритично визначити, що реальна здатність бути реалізованою в умовах сучасної України зумовлюється насамперед інтелектуальними і духовними можливостями нації. УНІ — це своєрідний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, це духовно-інтелектуальний потенціал нації, людини державотворця і співгромадянина, яка, спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, має мобілізувати творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на творіння українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, цілісної одиниці світового співтовариства.

В контексті реалізації цих завдань настав час чітко, ясно і відверто поставити зовсім не риторичне запитання: “Чи є на світі аналогічні приклади творення такого народу? Чи можна створити одну демократичну державу або спільне громадянське суспільство двох націй: корінної і тієї, що гнобила і далі має намір це робити?” Можна навести низку вартих наслідування прикладів щодо будівництва нових суспільств — громадянських, соціальних, демократичних і навіть певною мірою гуманних. Проте у світі немає випадків, щоб метрополія так довго і послідовно нищила корінний “братній” і близький за мовою народ, і не спромоглася цього зробити.

Хоча проблему українства не вдалося розв’язати шляхом фізичного знищення всіх українців, проте соціальній системі “людина — суспільство — держава”, її освіті, культурі та духовності було завдано величезної шкоди, особливо — розвиткові інтелектуального потенціалу народу, його національній еліті. Сьогодні це негативно позначилося передовсім на спроможності українського суспільства нарощувати ті соціальні клітини, які об’єднують українську націю і формують її свідомість як цілісної активної одиниці світового простору. Значні інтелектуально-духовні втрати в минулому заважають українству усвідомити не лише сенс спільності коренів слів “народ” і “родина”, але й те, що останнє слово в широкому розумінні силою духу перевершує навіть поняття “нація”, оскільки розглядає її як велику родину із спільним минулим та вірою в досягнення спільними зусиллями кращого майбутнього, формує почуття її окремішності в світовому розмаїтті культур, мов, традицій.

Отже слід визнати, що в сучасній Україні відсутній духовно-культурний обруч, точніше, нам заважають його сформувати, а залишають політичний Збруч як релігійний, мовно-культурний, соціально-психологічний штучно створений вододіл, якому не дають пересохнути в нашій свідомості. Становлення сучасного українства супроводжується різним ставленням до таких “значних” подій української історії, як визвольні післявоєнні змагання. Це означає, що ми мали, маємо і далі матимемо дуже розмиту національну свідомість. А без неї немає усвідомлення УНІ, немає національної гордості, відчуття нашої унікальності як самобутнього народу, єдиного і неповторного в розмаїтому світі. Навпаки, останнім часом в Україні дедалі сильніше дається взнаки таке соціальне явище, як антиукраїнізм, який поглиблює економічну кризу, далі інгібує українську мову, культуру, традиції. Проте ми його спостерігаємо мовчки, натомість мас-медіа голосно актуалізують проблему антисемітизму. Складається враження, що вона турбує громадську думку більше, аніж загрозливі прояви цинічного шельмування УНІ з високих трибун чи відверте ігнорування владною елітою української мови як державної.

Отже, логічно доходимо до висновку, що у нас не лише не формується відповідна громадська думка, а й великою мірою відсутня громадська совість. Для свідомості українців особливо вагомою є правдива звістка — “пізнайте правду і правда визволить вас” (Єв. Івана, 8.32). Тобто не УНІ “не спрацювала”, а ми не працюємо на неї як належить державному народові, духовна інтелектуальна еліта якого повинна доводити ідею до суспільного загалу, робити її близькою усьому народові, перетворювати її у пам’ять про спільне минуле, історію; а це формує свідомість, дух нації, який стає рушійною силою майбутніх суспільних зрушень та консолідації.

Таким чином, коли йдеться про дієвість, “працездатність” чи інтегральну силу будь-якої національної ідеї, зокрема й української, в перехідний період розвитку економіки, то слід найперше не піддавати сумніву суспільну цінність самої ідеї, а адекватно оцінювати існуючі у даному соціумі соціальну орієнтацію та мотивації, рівень освіченості, духовності і патріотизму співгромадян. УНІ як соціально-психологічний і духовно-культурний феномен не стала наскрізною в системі “сім’я — людина — суспільство — держава” в свідомості людей, яка нерідко залишається “совковою” і не “працює” на сучасну суспільну трансформацію. Тому головне завдання розвитку УНІ, вирішення проблеми її інтелектуального забезпечення та удосконалення людського фактора.

Сьогодні українству, враховуючи те, що держава Україна вже існує і вона визнана світом (навіть Росія відносить її до категорії “сопредельных государств”), не треба вже вмирати за УНІ, слід відповідально, продуктивно, творчо працювати, надалі дотримуючись десяти Заповідей Божих. На зміну освяченому в кривавій боротьбі патріотичному гаслу “Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу, або загинеш у боротьбі за неї!” повинно свідомо прийти мирне і творче, але не менш патріотичне — “Розбудуємо Українську Державу, або втратимо можливість будь-коли це зробити!”.

Для освоєння цього шляху українству вкрай необхідно позбутися внутрішніх політичних протистоянь, які існують передусім між комуністами і націоналістами. Українським комуністам (якщо такі є) час перестати бути бойовим загоном компартії Росії і боротися з УНІ, а треба сприйняти її, не ототожнюючи з післявоєнним дисидентським націоналізмом, а націоналістам вже не можна однолінійно пов’язувати УНІ виключно з націоналістичним рухом, монополізуючи у такій спосіб почуття патріотизму всього народу і залишаючи за собою партійне право очолити його на шляху реалізації УНІ в довоєнному її розумінні.

Комуністичним ідеологам вдалося, на жаль, привчити всіх українців, зокрема й націоналістів, до думки, яка ще й сьогодні шкодить процесам державотворення і націотворення в Україні: УНІ обов’язково засновується на націоналізмі. У той же час УНІ є набагато глибшим, ширшим і багатомірнішим явищем, яке деякі автори небезпідставно пов’язують навіть з міфологією українського народу, з його стародавніми переказами та історичними подіями2. На передній план розбудови держави сьогодні об’єктивно виходить духовна інтелектуальна еліта, яка хоча не володіє владою, але акумулює в собі силу інтелекту нації, необхідну для повноцінного розвитку суспільства.

У цьому контексті націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохопною. Більше того: націоналізм, накреслюючи одну з доктрин державотворення, мусить визнати, що для сучасного суспільного поступу характерна багатовекторність соціальних процесів і явищ, які одночасно заторкують демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість і соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення сфер її комунікації, побудову громадянського суспільства тощо. Разом з тим до націоналізму в умовах повзучої русифікації і зовнішнього тиску північного сусіда слід насамперед ставитися, враховуючи його роль у консолідації української нації, на основі утвердження УНІ як такої, що охоплює всі суттєві сторони “українськості”, прогнозує розвиток країни на далеку перспективу як самостійної одиниці.

Націоналізм великою мірою акумулював зміст УНІ в умовах боротьби української нації за свою державність, відображаючи вищий рівень її національного, соціального та політичного усвідомлення, але не вичерпував поняття “національна єдність”3. Сьогодні для більш повного та якісного врахування людського фактора в процесі розбудови держави більш придатною є теорія “ядра” нації, в основі якої — феномен духовно-інтелектуальної еліти як серцевини (ядра) розвитку кожної нації, основного носія й продуцента її творчого потенціалу. При цьому сама нація розглядається не ізольовано, а як клітина світового співтовариства, національні кордони якої лише служать тими “соціальними мембранами” (природними фільтрами), які пропускають все потрібне для її розвитку та збереження етнічної ідентичності. Водночас такі кордони не можуть бути прозорими, бо вони мають служити інтиму творчості, що збагачує людство тим національним оригінальним набутком, який може мати світову цінність, тобто стати міжнаціональним, загальнолюдським надбанням4.

Можна дискутувати щодо швидкої розбудови в Україні повнокровної національної держави, в якій “відпаде потреба в організаційно оформленому націоналістичному русі”, але дедалі очевиднішою стає теза, що “національно здорове суспільство не є національно стурбованим”5. Бо, як правильно стверджує автор цієї тези, в такому суспільстві рідна мова однаково природно звучить у вустах президента країни і його дружини, простого робітника і вченого, банкіра і домогосподарки. У такому суспільстві національна культура панує в школі, університеті, книгарні, на радіо- й у телеефірі, в театрі. Державна мова є обов’язковою у спілкуванні політиків, депутатів і урядовців всіх рівнів і регіонів, бо вони захищають національні інтереси держави, незалежно від приналежності до різних партій та ідеологій, зокрема і комуністичної чи соціалістичної.

Сьогодні і комуністам, і соціалістам, і націоналістам час усвідомити, що побудувати в ринковому світі Самостійну Українську Державу — це означає насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність, яка не дасть їй перетворитися на ринок малокваліфікованої робочої сили, дешевого постачальника напівфабрикатів чорної металургії, мінеральної сировини чи стати сміттєзвалищем промислових відходів європейської індустрії. В умовах великої конкуренції та шаленого економічного тиску інтелектуальна самостійність України — це чи не одна з найважливіших складових УНІ, які в стані об’єднати націю6. Розуміємо самостійність не тільки як синонім суверенності, а й як інтелектуальну спроможність України, що уможливлює творення власної конкурентоздатної науково-технічної, технологічної та іншої інформації українською мовою. Тобто тих цеглин знань і досвіду, які Шевченко назвав “своєю мудрістю”, і завдяки яким можемо справді самостійно розвиватися та увійти на рівних у світове співтовариство.

Інтелектуальна самостійність України головним чином залежить від рівня розвитку національної освіти, науки і культури, патріотизму та високої активності до здобуття і творення нових знань. Кволість суспільної еліти, особливо політичної, історично була вузьким місцем у нашому державотворенні. Тому авангардну роль повинні відігравати національна духовна еліта, передусім наукова, технічна, освітянська, мистецька. До неї слід віднести насамперед інтелектуалів за їх внеском у процес розвитку України, за створення нових інформаційних продуктів (творів), за нагромадження нових знань, ідей, проектів тощо. А у нас з цим існують проблеми. Смислового інтелектуального простору не створено. Натомість русифікатори України не покаялись і гуманізму щодо вимираючої на зденаціоналізованих ними теренах мови не виявляють. Вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, вони фактично виступають за Україну, але без українського національного інтелектуального потенціалу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію та зросійщення. Фактично йдеться про інтелектуальний атниукраїнізм, який засмічуючи національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й по суті виступає проти самої державності України.

З огляду на це державним пріоритетом повинен стати, по-перше, курс на збереження у ринковому просторі, в який ми вступаємо, своєї національної ідентичності та спадкоємності розвитку. Тому давно слід на державному рівні опрацювати комплексні програми стратегії розвитку інтелектуального потенціалу як засадничих елементів національної безпеки України, як основоположної складової і наскрізного чинника розвитку УНІ в умовах нової Європи і динамічного світу.

По-друге, є нагальна потреба опрацювання державної програми елітаризації українського суспільства та інтелектуальної його орієнтації на такі невмирущі цінності, як Знання і Розум, Духовність і Патріотизм, Свобода і Творчість. Адже з перших днів набуття незалежності слід було б виокремити цю ідею з-поміж розмаїття щоденної суєти, періодичної передбиворчої боротьби та майже суцільної моральної збіднілості принаймні такими трьома актуальними ідеологемами.

Якщо Ви мудра і працьовита людина, справжній фахівець, то маєте всі підстави, аби бути особистістю новаторською, творчою, націленою на добрі вчинки.

Якщо Ви творець нового, то чому б Вам не спрямувати свої зусилля на розбудову соборної, економічно і політично суверенної, інтелектуально самостійної, духовно та матеріально багатої України?

Якщо Ви патріот України, порядна і побожна людина, вірите в єдиного Бога — Творця Неба і Землі, що створив за своєю подобою людину, то чому б Вам не докласти максимальних зусиль, аби: а) всім українцям стати “за одно” і об’єднатися в Єдину Національну церкву; б) сформувати політичну українську націю та утвердити українську мову як державну; в) розбудувати справедливе модерне громадянське інформаційне (чи постінформаційне) суспільство на засадах Триєдиності національного, соціального і духовно-інтелектуального.

Якщо все це так, то чи не краще кожному покласти бодай маленьку цеглинку у фундамент українського державотворення та націотворення, засвітити маленьку свічку свободи і незалежності, ніж плакати і проклинати темноту імперії зла. Хто претендує стати народним обранцем на всіх рівнях управління, повинен не тільки характеризуватися відповідним рівнем особистого інтелектуального потенціалу (найвищою кваліфікацією у потрібній для розбудови держави галузі діяльності, набутим досвідом, реальними результатами праці тощо), мати необхідний політикові талант для розв’язання поточних і перспективних проблем України, врешті — досить міцне здоров’я (зокрема і психічне) та величезну працездатність, але й вирізнятися такими чеснотами, як Патріотизм, висока Мораль, Честь та Духовність.

Використання цих критеріїв у процесі рекрутування нашої політичної еліти сприятиме утвердженню у суспільстві культу Знань і Розуму, Інтелекту та Творчості. При такому підході УНІ стане не лише об’єднуючою ідеєю, а й чинником інтелектуалізації нації та прояву політичних, ділових здібностей державних лідерів, зорієнтує партії не на ворожнечу, а на пошук компромісів у найскладніших проблемах розвою України та його ідеологічного забезпечення.

Духовній еліті, як і владі, також належить турбуватися про українську систему ідеологічного забезпечення державотворення, яка засадничо випливає із природи духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації7. ДІМ нації — це той суспільний інгредієнт сукупності існуючих доктрин державотворення, який надає їм на нашій землі забарвлення українськості, акумулює спадкоємність, соборність та прогресивність розвитку України як самостійної і самодостатньої одиниці у світовому розмаїтті народів і держав. Виходячи із завдань інтелектуального забезпечення УНІ, елітаризації суспільства та необхідного удосконалення особистісного фактора, концепція підвищення духовної інформаційної мобільності (ДІМ) нації та людини у сучасному світі жорсткої конкуренції може і повинна стати основою метастратегії УНІ та її інтелектуального забезпечення.

Конкретні напрями впровадження та оптимізації такої мобільності у вертикальних і горизонтальних її формах наповнюють тезу про інтелектуальне забезпечення УНІ конкретним змістом. За допомогою вертикальних форм (структур вертикальної передачі інформації від покоління до покоління) формуються історична пам’ять і національна свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень знань — національна освіта, культура, духовність, традиції, громадська думка, виховний ідеал, норми поведінки, ціннісні орієнтації та ін. За допомогою горизонтальних форм передачі (на рівні одного покоління чи особи) — інтелектуальний потенціал народу, наука і наукові школи, система інтелектуальних національних центрів, творчі та інноваційні організації. У вертикальному русі знань першорядна роль належить сім’ї, школі, культурі, релігії, традиціям, а в горизонтальному — національній науці, різним формам творчості та підвищенню кваліфікації, фаховій перепідготовці та адаптації до нових умов, соціальній активності людей. Кожен має свою “вертикаль” знань, досвіду, які є стартовою базою для творчості та досягнення певного рівня елітарності у суспільстві.

Метастратегія УНІ має націлювати кожного і українство в цілому на виконання принаймні трьох архіважливих завдань суспільного розвитку. По-перше, українська нація має стати якомога мобільнішою у здобутті традиційних та творенні нових знань (інформації, передового досвіду, інтелектуального продукту), реформуванні та інтеграції власних систем освіти, науки, економіки, кращого використання людського потенціалу. По-друге, в процесі державотворення вона повинна активніше синтезувати вітчизняний і зарубіжний позитивний досвід для підвищення свого добробуту, пристосовуючись до ринкових умов господарювання, однак не поступаючись національною (традиційною) основою свого духовного розвитку. По-третє, ставитися до мови як до природного субстрату духовноінтелектуального потенціалу нації, а суспільної еліти — як до ядра нації, носія і основного генератора такого потенціалу. Отож, суспільний механізм удосконалення і розвитку цього потенціалу — це перманентне і комплексне удосконалення форм духовної інформаційної мобільності нації та творення її активного, національно свідомого ядра. Рухаючись по “горизонталі”, зводимо не лише ДІМ нації, піднімаємося на її духовну висоту, а й заразом підносимо вище (на рівень здобутої інформації, знань, досвіду тощо) планку “вертикалі” для всіх прийдешніх.

Це — сутність інформаційної взаємодії як такої. В протилежному випадку діє так званий “ефект від Матвія” — хто має, тому додається і примножується, хто не має, в того все віднімається.

Якщо ДІМ нації розглядати в більш широкому контексті (не лише стосовно України, а загалом щодо країн посттоталітарних і постколоніальних, які зазнали втрат від поділу їх територій, від інгібування їх мов, культур, релігій, інформаційних інтервенцій в їх простір тощо), то це — багатофакторна концепція збереження ідентичності того чи іншого народу в імперськозалишковому, несприятливому для національного і духовного відродження середовищі, концепція розвитку інтелектуального потенціалу народу як бази його інтеграції на рівнопартнерських засадах у вільне світове співтовариство.

Можна погодитися, що на перших порах розбудови нової України ми не були в стані опрацювати УНІ як комплексну ідею, стисло і чітко її сформулювати, знайти наукову методологію розвитку нашого суспільства, її соціальні індикатори. Проте й сьогодні наші підходи не відрізняються дієвістю й глобальністю.

Утвердження УНІ на початковій стадії української революції 90-х років було досить складним, тому що для частки (в зросійщених регіонах України досить значної) соціуму основна діяльність полягала саме в боротьбі з УНІ, в прищепленні українству психології “совка”, а не державотворця. Ясна річ, що тоді ці злочинні комуністичні сили принишкли, налякані потужним народним рухом за духовне і національне відродження Української державності, але в “окопах” очі їх ще більше червоніли від променів свободи української революції та її синьо-жовтих стягів як символів не лише розстріляної в 20-х роках більшовиками УНР та криваво придушених визвольних змагань 1943 — 1950 років, а й більш далекої історичної правди корінного народу, який хотіли знищити, зросійщити і асимілювати, приспавши його ідеологічним дурманом “спільної колиски”. Українська політична специфіка явища суспільного альбінізму полягає в тому, що велика кількість людей стала його ревними прихильниками не під впливом любові до більшовизму, від якого часом і їм перепадало на горіхи. Основна причина цього асоціального явища в тому, що комуністична ідеологія краще від алкоголю (чи разом з ним) знімала зі своїх адептів будь-яку відповідальність за злочини, вчинені в ім’я створення так званого “советского человека” і “счастливого коммунистического будущего”, даючи їм вже сьогодні, а не в майбутньому, певні соціальні привілеї та забезпечуючи соціально-психологічний комфорт для їх розмноження на завойованій землі.

Утвердження УНІ не лише в тому, що “традиційний поділ методології суспільної діяльності на тактику і стратегію має бути доповнений ще однією складовою — метастратегією, що не редукується ні до хаосу різнобарвних і безкомпромісних соціально-політичних протистоянь, ні до спроб зверхнього нав’язування народу під виглядом його власної волі інтересів окремих груп”8. Головне, що така метастратегія має грунтуватися на справедливості і правді, а протистоянь тут не уникнути.

Адже УНІ передбачає повернення народові його історичної пам’яті, національної свідомості та гордості, навичок державотворчої діяльності, на які поневолювачем було накладено табу. Рекомендуючи таку метастратегію, сплутують демократію з неповагою до титульної нації, її землі, до мови і культури корінного народу, що їх цілеспрямовано нищили впродовж віків. Адже “окремі групи” можуть скласти і провідники народу на шляху розбудови державності та збереження національної ідентичності, воля яких стає важливим державотворчим чинником.

За цих обставин, мабуть, логічно, щоб така компонента УНІ, як метастратегія (якщо цей термін має право на існування) грунтувалася на тій державотворчій інноваційній діяльності, якої нас було позбавлено за часів поневолення та ізоляції від вільного демократичного світу.

Національна ідея в Україні повинна мати чітке соціально-економічне, духовно-інтелектуальне і, передусім, національно-відроджувальне, гуманістичне спрямування. Усі диктатори народжувалися з неповаги до прав людини, а всі імперії починалися з нехтування правами націй, інгібування їх мов, культур, традицій, які нищилися в першу чергу.

Світова спільнота поки що не відпрацювала надійного правового захисту збереження розмаїття мов, культур у планетарному вимірі. Українська національна ідея стане ефективною рушійною силою розвитку держави, якщо її метастратегія сприятиме інтелектуалізації спільноти, формуванню духовної інтелектуальної еліти нації, яка, свого не цураючись і чужому навчаючись, здатна створити потужний потенціал інтелектуальної власності України, що буде запорукою не лише рівнопартнерської інтеграції її у світове співтовариство, але й гарантом збереження та розвитку національної ідентичності народу як складового феномена світового суспільного розмаїття.

Найважливіше, на що має спрямовуватися нині УНІ — це формування на високій моральній основі соціальної злагоди, психології державотворця та утвердження інтелектуальної самостійної нації. З цією метою вчимося “так, як треба”, працюймо та господарюймо, як у розвинутих країнах: будуймо українську Україну — шануймо і плекаймо її освіту, науку, мову, культуру, традиції; бережімо її землю і “вічні будемо з нею”. Будьмо чесні, справедливі, національно горді нашою культурно-етнічною ідентичністю та глибиною історичного коріння в світовому розмаїтті культур. Тоді матимемо “свою мудрість” і повагу світу, ефективну економіку, а суспільний загал запоможеться добробутом. Тоді ми, незважаючи ні на що та наперекір усьому, йтимемо “о власній силі” вперед в духовній та інтелектуальній благодаті, в національній і соціальній злагоді до новітньої доби, яку не називатимуть ні посттоталітарною, ні постінформаційною, а золотою, хоча буде вона ноосферою, оскільки акумулюватиме Розум людини та нації, людства і космосу.

3.

«Руська трійця» (1832—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

Харківський гурток

Коштом слобідського дворянства й купецтва, а заходами вельможі Миколи Каразіна, що був повірником царя Миколи І, закладено в Харкові університет (1808). Перший і одинокий тоді на Подніпрівю, найвищий науковий інститут, зразу зробився центром літературно-наукового руху всеї України. Зроджений на грунті, що його зрушив й запліднив своїми фільософічними ідеями Сковорода, харківський університет, не тільки що згуртував довкола своїх катедр цвіт української інтелігенції й жадібної знання молоді, але дав життя та створив умови розвитку для цілої низки культурних ділянок, як журналістика, театр і мистецтво. Правда, і мова навчання на університеті й мова харківських журналів та газет була російська, але й тут і там панував український дух, далекий ще від повної національної свідомости, та близький до неї місцевими традиціями дворянства та любовю й уважливістю для простолюддя.

В одному тільки 1816 р. повстають в Харкові аж три журнали, з яких «Українскій Вєстнік» (1816-1819) присвячував питанням української культури дуже багато місця, а навіть друкував деякі твори (Артемовського-Гулака) українською мовою. Українській старовині, етнографії та літературі були присвячені й збірники-альманахи» як «Українскій альманах» Серезневського та Росковшенка (1831), «Утренняя звєзда» Петрова (1833), «Запорожская Старіна» Серезневського (1833-1838), а в 40-их рр. «Сніп» Корсуна та «Молодик» Бецького.

З круга харківських професорів вийшов і найкращий по Котляревському сатирик Петро Артемовський-Гулак (1790— 1865) автор знаменитої казки-сатири «Пан та собака» й цілої низки «перелицьованих» од Горація та романтичних баляд. Цей дворянин з походження й бюрократ з покликання, хоч і дивився на закріпощення селян, як на щось природне й зрозуміле, всеж таки спочував недолі простолюддя й протестував проти панських зловживань на шкоду кріпаків. Старший від Гулака Григорий Квітка-Основяненко (1778-1843), вихований в атмосфері навчань Сковороди, почав свою літературну діяльність доволі пізно (1816), та й то російською мовою, але бесмертну славу здобув собі щойно як автор української «Марусі», першої, не тільки в нас, але й у европейському письменстві повісти з народнього життя. Його комедія про «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою та дві українсько-російські пєси — «Шельменко-деньщик» і «Шельменко-писар» до нині не втратили ще інтересу, а надрукована комедія про «Суматоху в малому містечку» була правзором для «Ревізора» М. Гоголя. Його, писана по російськи, повість «Пан Халявський» була знаменитим епосом життя сучасного Квітці лівобережного поміщицтва, подібно як «Конотопська відьма» була сатирою на козацьку бувальщину з половини XVII ст. Поза «Марусею» такі повісти Квітки, як «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана», сягли до основ життя тогочасного селянства й промостили туди шлях грядучим поколінням українських письменників-народолюбців.

Учнем харківського університету був пізніший письменник, історик та громадський діяч Микола Костомарів, що звязав собою перші спроби харківської громади з київською 40-их років, а ідеали старого масонства й політичних конспірацій Лівоберіжжя розбудував і оформив у програмі Кирило-Методіївського Брацтва. Безпосередні звязки харківських діячів з Варшавою й Прагою, зробили Харків першим осередком українського словянофільства, що з усіми хибами й прикметами своїх концепцій так дуже заважило на дальшому розвиткові українського культурно-політичного відродження.

Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.