Закон про пенсійне страхування та від інвалідності 1889 р.

Система пенсійного забезпечення за віком отримувала кошти через податок на працівників, та мала надавати річні виплати працівникам старіше за 65 років. Середня тривалість життя в Пруссії тоді дорівнювала 45 рокам. На відміну від страхування від нещасних випадків та медичного забезпечення, від початку система пенсійного забезпечення поширювалась на працівників з промисловості, сільського господарства, ремісників, державних службовців. Також, на відміну від двох попередніх систем, те, що федеральний уряд також робитиме внесок, було ухвалено без заперечень. Система страхування від інвалідності мала поширюватись на недієздатних. Ця система перебувала під безпосереднім наглядом держав та провінцій.

Протекціонізм та націоналізм як інструменти внутрішньої політики

Бісмарку та міністру внутрішніх справ Роберту фон Путткамеру вдалось примусити Прусських держслужбовців беззастережно підтримувати політику уряду. В цьому допомогло те, що серед націонал-лібералів, під керівництвом Йохана фон Міквеля, діяли прибічники протекціонізму. Вони підтримували основні аспекти політики Бісмарка. Не в останню чергу через бажання задовільнити матеріальні інтереси консервативних виборців, Бісмарк запропонував 1885 р. впровадити протекціоністські мита, які б істотно обмежили імпорт.

Аби скористатись націоналістичними почуттями Бісмарк загострив антипольську політикув східних регіонах Пруссії. Депортацією поляків не-прусського походження з 1885 р. та ухваленням закону про поселення 1886 р. розпочалась кампанія інтенсивної германізації. Французький реваншистський рух використав Бісмарка для демонізації та представлення всіх критиків, як зрадників, які працюють на втілення його військових планів. Після розпуску Рейхстагу націоналістична агітація була знову посилена.

За результатами виборів до Рейхстагу в лютому 1887 р. правляча коаліція консерваторів та націонал-лібералів отримала переважну більшість місць. Разом з союзницькими партіями Бісмарк мав таку підтримку, яку він лише мріяв за попередні десять років. Тепер він міг втілювати військово-політичні задуми та надавати преференції партнерам по коаліції.

З огляду на положення Бісмарка, сходження на трон Фрідріха III в березні 1888 р. вже не грало жодної ролі. Коли щойно коронований смертельно хворий імператор відмовився подовжити термін роботи парламенту та дію виняткового закону, Бісмарк сказав імператриці, що монарх «як такий не є стороною в законодавстві».

Бісмарк робив все від нього залежне, аби усунути можливих наступників, але в кінці 1880-тих стали з'являтись ознаки надвечір'я його політичного лідерства. В політичних дебатах стали лунати заклики відмовитись від стриманої дипломатії Бісмарка на користь динамічнішої та ризикованішої зовнішньої політики. Після нетривалого правління Фрідріха III, поруч з Бісмарком новий імператорВільгельм IIбув зовсім іншою людиною. Бісмарк вважав Вільгельма незрілим та неготовим взяти на себе відповідальність. Бісмарк вважав, що Вільгельм «Запальний, не може тримати рот закритим, піддається впливу підлабузників та може штовхнути Німеччину у війну, навіть цього не зрозумівши та не маючи наміру». Натомість Вільгельм вважав Бісмарка людиною з минулого, та дав зрозуміти, що прагне повернути собі політичний вплив: «Я дам шість місяців старому перевести подих, а потім я керуватиму сам».

На цьому тлі Бісмарк бачив в загостренні внутрішньополітичної ситуації можливість переконати нового імператора у власній незаступності. Йому був потрібен новий, ще гостріший, та необмежений в часі антисоціалістичний закон, який би розсварив союзницькі партії та був би неприйнятним для націонал-лібералів. Вільгельм, котрий не бажав розпочинати своє правління з конфлікту, виступив проти планів канцлера. На засіданні королівської ради 24 січня 1890 р. вони обидва посварились. Протягом наступних місяців Бісмарк відчайдушно намагався втримати свою посаду та повернувся до теми державної соціальної допомоги, але в розрахунку на щільну співпрацю між центром та консерваторами.

15 березня 1890 р. імператор Вільгельм позбавив через конфліктний курс Бімарка остаточної підтримки. Заява про відставку Бісмарка датована 18 березня 1890 р. Громадськість сприйняла цю новину переважно з полегшенням. Теодор Фонтаненаписав: «нам пощастило позбутись його. Він мав звичку правити замість короля, робив що йому заманеться, та вимагав все більше відданості. Він спирався на свою велич». Наступником Бісмарка імператор призначив політично недосвідченого генерала Лео фон Капріві.