3. Дипломатична діяльність Отто фон Бісмарка

18 серпня 1851, незважаючи на відсутність дипломатичної освіти, за наполяганням Леопольда фон Герлаха Бісмарк був відправлений Фрідріхом Вільгельмом IV як посланець від Пруссії до Бундестагу у Франкфурті.Посада у Франкфурті, за його оцінкою, була найвагомішою серед дипломатичних представництв Пруссії. Призначення Бісмарка було сприйнято громадськістю як ознака перемоги соціальної та політичної реакції та як ознака капітуляції Пруссії перед Австрією. У Франкфурті Бісмарк діяв дуже самостійно. Інколи він опинявся навіть в опозиції до політики керівництва в Берліні.

В першу чергу Бісмарк довів, що, бувши депутатом, він залишається людиною вкрай консервативних поглядів. Його поведінка під час дебатів 25 березня 1852 р. призвела до дуелі на пістолетах із депутатом-лібералом Георгом фон Вінке, внаслідок якої обидва лишились неушкодженими.

По завершенню дії Ерфуртського союзу Бісмарк не бажав, аби австрійський прем'єр-міністр Фелікс цу Шварценберг ставив Пруссію як «молодшого партнера» Австрійської імперії. Йому та керівництву в Берліні було важливо домогтися визнання Пруссії рівноправним партнером. Тому Бісмарк весь час шукав приводи для суперечок з представником Австрії Фрідріхом фон Тун-Хохенштайном, піддавав Відень гострій критиці, а інколи зривав роботу Бундестагу, аби показати обмеженість можливостей Австрії у Франкфурті. Через його діяльність Австрія також відмовилась від вступу доНімецького митного союзу.

Рішення Прусського уряду 1854 р. (на тлі Кримської війни) оновити оборонний та військовий союз з Австрією наштовхнулось на критику з боку Бісмарка. Після оголошення війни Австрією проти Росії в 1855 р., за допомогою витончених маневрів Бісмарку вдалось перешкодити мобілізації збройних сил федерації проти Росії. Цей успіх посилив його репутацію дипломата. Після поразки Росії в Кримській війні він розпочав агітацію в різноманітних виданнях за надання допомоги російському цареві та Франції в надії послабити таким чином Австрію. Його погляди призвели до глибокого конфлікту з консервативним оточенням братів Герлах, які сприймали Наполеона III Бонапартаяк представника революції та бачили в ньому «природнього ворога». У відповідь Бісмарк заявив, що легітимність державного керівництва його не цікавить. Натомість, у міжнародних відносинах його цікавлять не консервативні принципи, а інтереси держави. Такі погляди посилили в стані консерваторів його репутацію егоїстичного опортуніста.

Конфлікт з братами Герлах мав і внутрішньополітичні причини. Консерватори втратили вплив після сходження на трон принца Вільгельма в 1857 р.; натомість, додалась вага ліберально-консервативній коаліції. На початку періоду «нової ери» Бісмарк спробував зберегти свій вплив, тримаючись на відстані від радикальних консерваторів. У розлогих статтях він тепер розмірковував про «національну місію» Пруссії та про союз з національно-ліберальним рухом. Тому він вдався до помітних змін в політичному курсі. Зокрема, боротьба за єдність німців не була для нього основною метою, його метою було скористатись німецьким націоналізмом для посилення влади Пруссії.

В січні 1859 він був відправлений дипломатом до Санкт-Петербурга. Сам Бісмарк казав про те, що його заморозили, відправивши до Неви. Переїзд дався родині дуже важко, оскільки подружжя Бісмарків пережило у Франкфурті найщасливіший період свого життя. На новій посаді Бісмарк, в першу чергу, вдосконалив свої дипломатичні навички та насолоджувався доброзичливістю російського двору й імператорського подружжя. Однак сам він прагнув найвищих посад в Пруссії. Він спостерігав з надією перебігконституційної кризи в Пруссії, марно сподіваючись отримати посаду прем'єр-міністра в квітні 1862 р. Натомість, Бісмарк був відправлений доПарижа, та цю роботу він з самого початку сприймав як тимчасову.