Василь Стус незавершений проект

“Палімпсести” – найвідоміша книга Василя Стуса, хоча досить часто її авторський варіант плутають із однойменною збіркою, впорядкованою Надією Світличною та Юрієм Шевельовим, і виданою за кордоном у 1986 році. Справа ускладнюється ще й тим, що існує дві авторські редакції “Палімпсестів”, які мають доволі значні розбіжності між собою. Перша з них упорядкована Василем Стусом під час магаданського заслання. “Потреба формування збірки постала перед В. Стусом у 1977 році. Майже екзистенційна самотність у робітничому гуртожитку, важка праця у штольні, неможливість вирішення особистих проблем – все це змусило поета зосередитися винятково на формуванні збірки, аби довести до логічного завершення те, що виливалося на папір протягом довгих п’яти літ”,- пише Дмитро Стус[12]. Сам Василь Стус називав у листах магаданську версію “меншим корпусом палімпсестів”, сподіваючись за сприятливіших обставин вибудувати збірку у більш повному форматі. Під час нетривалого, дев’ятимісячного періоду між двома ув’язненнями, він, перебуваючи в Києві, заходився формувати новий корпус “Палімпсестів”, однак праця була перервана арештом у травні 1980 року. І “київська”, і “магаданська” версії подані в нинішньому виданні повністю. Зроблено це з огляду на ту обставину, що обидві редакції є по-своєму самодостатніми, а водночас взаємодоповнювальними, що дозволяє читачеві краще зрозуміти авторський задум. Адже, як резонно зауважує Дмитро Стус, “поневаживши традицію української поезії, де домінантою виступає не цілісність (хоча й вона, безперечно, важлива), а окремий вірш, на рівні якого й провадяться літературознавчі дослідження, Василь Стус почав творити якусь суцільну поетичну сув’язь-сповідь, прагнучи максимально повно та концентровано відтворити свій життєвий шлях, свої почування, врешті, своє розуміння правди життя”[13]. Ясна річ, якби поет був достеменно певний, що “Веселий цвинтар” і “Час творчості” збереглися, ба більше – що після розпаду СРСР конфісковані в нього рукописи повернуть родині, ми мали би справу з докорінно відмінними “Палімпсестами”. Вважаючи, проте, що обидві згадані збірки знищені кагебістами, Стус включає до “Палімпсестів” усе те, що збереглося в пам’яті, прагнучи якомога більшу кількість творів переслати в листах на волю. Так починає снуватися основний сюжет цієї книги, коли одне письмо затирає інше, коли віщі вірші доповнюються розповідями про їхнє збування, а спогади і сни про свободу заступають собою оточену колючим дротом яву. “Палімпсести” – це насамперед видатний людський документ а вже потім художній твір; у ньому збережено самотні розмови душі з собою, soliloquia, самозвіт і самосповідь, які засадничо не можуть бути завершеними. Через відсутність зовнішніх подій в ізольованому житті в’язня, по вінця переповненому емоційною і сенсорною депривацією, вся його увага зосереджується на подіях внутрішніх, коли кожний спогад і кожний сон є грандіозною новиною, а щойнорозквітла нагідка робить зайвими і неістотними останні інформації про суспільно-політичне життя країни Рад. Змінюються масштаби сприйняття: буденні речі постають сакральними, натомість високі слова, просотані хай там якою ідеологією, виявляються беззмістовними:

Схились до мушлі спогадів – і слухай:

усе, чого не зволиш, донесе

насторчене од начування вухо,

що, як не ошукає, то спасе

і визволить із німоти і тиші

і від тяжкої – з кулаки – журби.

В глухому замурованім узвишші

туркочуть до світ-сонця голуби.

Поверне все – ні в чому не відмовить

і обдарує певністю сповна

блакитна мушля, та, що луни ловить

і від вслухання стала голосна.

(“Схились до мушлі спогадів – і слухай...”)

Вибудовуючи “Палімпсести” як цілісну картину внутрішнього світу, а не звичайну суму написаних за п’ять років віршів, Стус вдається до рідкісного в українській поезії прийому, коли останні рядки вірша завдають тему вірша наступного. Особливо це помітно у “київській” версії, де, скажімо, поезія “Верни до мене, пам’яте моя!” нерозривно пов’язана з наступною “Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі...”, де “не крийся руками” із вірша “За читанням Ясунарі Кавабати” дзеркально відображається в подальшому “Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки...”.

Редукція публічної і колективно значущої подієвості не означає, однак, цілковитої байдужості до історії, яка розгортається в паралельному світі за колючим дротом. Радше навпаки: “Палімпсести” спрямовані на прочитання і зрозуміння, бо тільки прочитаний твір є воістину збереженим. Стус чудово знає, як багато найдорожчих його серцю людей схиляються над цими дрібно списаними аркушами, скільки змістів розкривається для них у цьому аскетичному письмі. Але не можна не помітити й іншого. Якщо виключити з “Палімпсестів” вірші, котрі входили до “Веселого цвинтаря” і “Часу творчості”, то перед нами постане велична і сумна картина вичахання творчого пориву, коли дедалі зростаюча вправність майстра гальмується браком нових почуттів і творчого спілкування з рівними собі, змушена раз у раз повертатися до прийомів і тем, що колись виявилися продуктивними, але з часом втратили ефективність через надвикористання. Дивно, що Стус узагалі знаходив у собі сили творити серед катастрофічних умов радянських концтаборів: “Останнім часом трохи читаю, переглядаю старі вірші – багато незадоволень з самого себе. Юлієва критика, звичайно, слушна. Я сам чую, що деградував, але вдіяти проти того тяжко. Духовна дієта аж надто скромна. Ото й читаєш тільки, що по журналах. А в них не часто щось трапиться доброго” (до батьків, 13-17.06.1975). Давалася взнаки і відсутність мовного середовища, і тяжка форма виразки шлунка, і брак найнеобхідніших словників, і безліч інших речей. неправдоподібно жорстоких для нашого сприймання. Не слід забувати, що Василь Стус був напрочуд тонким і проникливим критиком та літературознавцем, до того ж, гранично відвертим у своїх рефлексіях, тож вигасання первісного творчого пориву і неодноразові повернення до випробуваних форм міг зауважити й адекватно описати сам: “Відчуваю, що непомітно консервуються форми сприймання й поетичного потоку. І з цим мушу миритися. Бо вірші в цих умовах – це й знаки своєї певності, самозбереження, а тому за консерватизм форми хапаєшся, як сліпий за паркан “ (до батьків, 7-10.12.1975). Ми повинні віддати належне бездоганному смаку і суворій вимогливості поета – з кількох сотень віршів, написаних в ув’язненні і на засланні, він відібрав до “Палімпсестів” дійсно найдовершеніші твори, щліфуючи й удосконалюючи їх до останньої хвилини свободи. Однак є крихітний вірш, якого Стус не включив ні до “магаданської”, ані до “київської” версій, і в якому, поміж тим, попри всю лаконічність, розкривається повнота осягнення екзистенційної безодні, що з нею віч-на-віч опинилися поет та його побратими й посестри, кращий цвіт Ренесансу 60-х:

Примусова плеяда

підневільних героїв

і Вітчизна не рада.

Боже, що ти накоїв?

Поезія і проза, літературна критика та есеїстика, численні переклади, з-поміж яких особливо вирізняються блискучі інтерпретації Ґете і Рільке - все це створено в нелюдських умовах, прихватками, часто – нелегально, з неминучими санкціями за кожне написане слово. На всій творчій спадщині Василя Стуса лежить відсвіт виняткової, дивовижно обдарованої і вимогливої до себе особистості, таланту, який у кращих своїх здобутках сягає рівня того ж таки Рільке або Пастернака, з повним правом займаючи почесне місце на верховинах світового письменства ХХ століття. У комуністичного режиму було багато злочинів проти людства, і серед них -–цілеспрямоване знищення Стуса, брутальна розправа з поетом, котрий посмів бути собою, називаючи речі власними іменами. Політика вбивала Стуса, релігія поезії животворила, він стояв на межі між двома безоднями, власне, сам був цією межею, межею людства - і вже незадовго перед смертю, за кілька років перед кінцем Стус починає писати дивовижні листи додому. По суті, це останні його свідчення і твори, тон яких настільки оглушливо тихий, усміхнено-байдужий до всього, що сталося, впізнаваний і невпізнанний водночас, що, читаючи їх, відчуваєш потребу, аби такі листи – навіть такі, покреслені й понівечені цензурою, - ніколи не закінчувалися. Якраз цього періоду найбільше стосуються слова Юрія Луцького: “Перед нами не естет та інакодумець-інтелектуал, а жива людина в межовій, крайній ситуації, віч-на-віч зі смертю”. Звичайно, нечувана для Стуса стриманість до певної міри пояснюється його бажанням пройти цензурний бар’єр; але оцієї погідності ранньої осені духу, який “сам у собі і собою ж врівноважений і вилагіднений”, духу викшталтуваності й цілковитої випрозореності не дасться витлумачити жодними зовнішніми чинниками. Йому сняться віщі сни, у яких він прозріває те, “чого не міг збагнути при світлі розуму”. Йому сняться прекрасні прозові сюжети, яких він уже ніколи не втілить. “Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову – на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, ...як сяєво жар-птиці. ...Я думаю, що й 1/10 з того, що я міг би зробити, я вже не реалізую” (до дружини, листопад-грудень 1984). Він безпомилково відчуває наближення смерті й починає готувати до цього рідних. Читаючи все це, розумієш, що потаємне, мовчазне й непомітне дозрівання кшталту завершилося, як завершилося й “самособоюнаповнення” – цей Стус повний собою по вінця. Його передсмертні листи пишуться вже не з “безодні сходу”, до якої він вирушив у січні 1972 року – це послання з того Краю, який не збігається з жодним географічним або історичним пунктом. “Така рівновага на Сході”, кажучи словами з його вірша, буває тільки перед народженням справді нового дня. “Можна сказати – все в мене є, хоч і не маю нічого”, - підсумовує він своє життя в останньому листі до матері, до кінця залишаючись вірним парадоксальному стилеві й собі, вміщаючи в цьому собі повноту життєсмерті, Заходу і Сходу, осердя хреста, де всі початки й кінці зійшлися разом. Вірші, які не потребують запису, є різновидом або виявом тієї святості, яка не потребує канонізації. І тоді ми раптом розуміємо, що навіть у такому, незавершеному вигляді, життєвий проект Василя Стуса виявився успішним, а його жертвоприносини – немарними.

Костянтин Москалець

[1] Докладна біографія поета, разом з найновішою бібліографією досліджень, присвячених його творчості, подана в книзі: Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К., 2005.

[2] В.Стус. Зимові дерева. Перша збірка поезій. – Видавництво “Література і мистецтво”, (Брюссель), 1970. – С.1.

[3] Дзюба І. Свіча у кам’яній пітьмі //Стус В. Палімпсест: Вибране. – К., 2003. – С.15.

[4] Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). – Харків, 2003. – С.94.

[5] Дончик В.Г. Правду не здолати. – К.,1977. – С.35-36.

[6] Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К., 2005. – С.285-286.

[7] Коцюбинська М. Поет //Василь Стус. Твори. Т.1: кн.1. – Л., 1994. – С. 14.

[8] Овсієнко В.В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн.1. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 137-138.

[9] Стус Д. Час поезії // Василь Стус. Твори, Т.2. – Л.,1995. – С.7.

[10] С. Аверинцев. Собрание сочинений/Под ред. Н.П. Аверинцевой и К.Б. Сигова. Связь времен. – К., 2005. – С.222-225.

[11] Одайник В. Психология политики. – СПб., 1996. – С.29-30.

[12] Стус Д. “Палімпсести” Василя Стуса: творча історія та проблема тексту//Василь Стус. Твори, Т.3: кн.1. – Л., 1999. – С.6.

[13] Там само. – С.7.