«Наше суспільство вибрало сильну, агресивну жінку»

— Жінка й політика... З одного боку — тонка душевна й духовна структура, з іншого — жорстока реальність, прагматизм, ба навіть цинізм. Чим би ви врівноважили на терезах сьогодення ці дві субстанції?

— Це цікава тема, я якраз закінчила статтю для одного англійського видання, яке буде виходити у видавництві Кембріджського університету, про жінок у політиці в Центральній і Східній Європі — буде там і розділ про Україну. Я мала можливість подумати над цією темою і переконалася, що «тонка душевна й духовна структура» до політики і до жінок у політиці, в принципі, не має стосунку. Тільки ті жінки в політиці реалізовуються успішно, які абсолютно не відповідають українському стереотипові берегині, жінки-матері у вишитій сорочці, котра співає колискових пісень а-ля Ніна Матвієнко. При всій достойності цього образу — я його не заперечую — сучасна політика продемонструвала його неприйнятність.

У політиці досягає успіху сильна, агресивна жінка, яка критично, жорстко дивиться на світ. Це такі абсолютно різні люди, як Наталя Вітренко, з одного боку, Слава Стецько — з іншого, крім того, Юлія Тимошенко — третій, так би мовити, кут антиподів. Що їх з’єднує? Рішучість іти ва-банк, тверезий погляд, неймовірний критицизм щодо владних структур, відсутність традиційної м’якості. Наше суспільство на сході України й на заході, обираючи парламент, обрало саме таких жінок. Тобто це свідчить про багато цікавих процесів, пов’язаних із зміною стереотипів у суспільстві.

Друга тенденція полягає в тому, що хоча жінок у політиці й мало, все ж таки кількість їхня збільшується, і це — добра ознака.

«За патетикою стоїть комплекс вини й неповноцінності»

— Часом, щоб побачити й оцінити своє, варто вирушити в далекі мандри. Як дослідник такого широкого діапазону, яке місце відводите ви українській літературі серед літератур світу?

— Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур. Українська література мене заворожує просто магнетично: має стільки парадоксів і невирішених проблем, і дає можливість щось нове відкрити... У наших бібліотеках у рукописних відділах лежать скарби, і момент їх відкривання такий солодкий і привабливий. І все ж я би знову хотіла повернутися — хоч би трохи — до англійської та американської літератур — у них є багато надзвичайних речей для мене і — я впевнена — й для інших також.

Яке місце я відводжу українській літературі серед літератур світу? На жаль, невелике, вона досить мало відома навіть у слов’янських країнах, ще менше в германських, романських. Хоча зараз відбувається багато змін, робляться переклади, виходять книжки — в Америці, Канаді, Англії, є багато людей в університетах, які займаються різними питаннями українознавства: політикою, економікою, — це все підштовхує й до зацікавлення літературою. Тобто процес відбувається, і в перспективі кращі українські твори стануть відомими. Не можна сподіватися, що вони стануть аж такими впливовими, як твори, скажімо, Толстого або Марселя Пруста чи Томаса Манна. Це дуже значні фігури, таких у нас немає. Поки що. Але історія не закінчилася. І в нас усе ще попереду. Наша література все ж таки є ще дуже молодою.

Цілком можливо, що саме наші сучасники зроблять певний прорив. Англійською мовою перекладати починають саме їх: Юрія Андруховича, Оксану Забужко. От і у Володимира Діброви вийшла книжка англійською мовою. Всі ці автори говорять художньою мовою, яка зрозуміла і там.

Терміни «всесвітньо відомий», «геніальний», які у нас вживаються мало не біля кожного прізвища — такого ніде в світі немає. За такими патетичними визначеннями стоїть комплекс вини й неповноцінності. Але я впевнена, замість цих епітетів нарешті з’являться книжки наших авторів за кордоном.

— А як би ви схарактеризували нинішню літературну ситуацію в посттоталітарній Україні?

— Я не вважаю, що Україна є цілком посттоталітарною. Зберігся тоталітаризм певних культурних і літературних моделей, коли молодим письменникам чи шкільним учителям, чи взагалі всьому світові з високих трибун визначаються ідейні рамки і канони української культури. Канонічний ряд класиків, який починається Котляревським, Шевченком і Франком, закінчується Олесем Гончаром. Я вважаю цинічним навіть ставити цю постать у ряд класиків. Заклики колишніх секретарів парткомів поширювати й розвивати традиції Гончара або ставитися до літератури не як до гри, а як до серйозної «справи» справляють гнітюче враження. Інша річ, що ці директиви не мають ніякої сили. І це — чудово!

Головна риса нинішньої літературної ситуації прекрасна: є різні можливості висловлювати власну думку й не боятися, що тебе закидають камінням чи засадять до каземату. Ми живемо в час свободи, конфлікту ідей і принципів.

Я думаю, мені хотілося б так думати, що майбутнє принесе культурний і літературний розквіт. Але прогнози — річ і справді невдячна. Можуть бути великі катаклізми й катастрофи в майбутньому.