Християнство про призначення людини та її місце у світі

Усе, що ми любимо, родом із християнства. Ця думка митрополита Антонія Сурозського стала афоризмом. Дійсно, визначаючи час, коли визначальними й рятівними у людському загалі стали такі якості, як милосердя, смирення, здатність безкорисливо йти на подвиг заради Істини, ми прийдемо до початків християнства. Cаме з часів його становлення в людині починає формуватися не тільки вміння бачити в іншому найкраще, але й орієнтуватися на це, краще, сприяти його розвитку, не нав’язуючи себе і не пригнічуючи волю іншого. Особливість християнського світогляду розкривається у переживанні власної причетності до всього, що відбувається у світі, у почутті особистої відповідальності за «всі скорботи земні». Визначення такого принципу життя дав Ф.М.Достоєвський – «усі відповідають за всіх».

Нова система літочислення поділила час на два періоди. Перший, коли ці якості були рідкісним винятком, і другий, коли вони стали нормою, проявом людської гідності: до Різдва Христового і після нього. Сучасна європейська цивілізація виводить свій початок від цієї події і носить назву християнської, впродовж двох тисяч років всі основні події своєї історії, свої досягнення вона співвідносить з народженням і життям Христа.

У християнстві усе зводиться до Особистості Христа. Він є найбільшою цінністю, на основі якої формується і визначається вся решта індивідуальних і соціальних цінностей. Він приходить без зовнішньої сили і слави, без зброї, як здійснення тисячолітньої надії на спасіння. Ніякими ефектами перевтілень, фізичною могутністю, грізною нездоланністю Він не тисне на людину, не примушує її прийняти Його. Тобто не допускається нічого, що б пригнічувало свободу вибору людини. Вперше стверджується, що Бог хоче увійти в серце людини без жодного насильства. У Об’явленні св. Іоанна Богослова читаємо: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3,20). Таким чином, Христос стоїть біля дверей людського серця (а не вдирається туди), не вимагає, не наказує, а тихенько стукає.

В інших релігіях ми не побачимо навіть і натяку на подібний мотив. Таке ставлення до людини, до її права на вибір відкрило необмежені можливості для внутрішньої активності та розвитку людської самосвідомості. Християнська світоглядна система надає виняткового значення духовному життю, вбачає у внутрішній роботі таку силу, яка призводить до преображення особистості ще в рамках земного буття.

Христос ходить по Галілейській землі, розповідає притчі, творить чудеса, навчає, зцілює, воскрешає, переконує, що, маючи віру, люди самі здатні до чудотворіння. Своїм власним життям Він свідчить про Істину і спасіння. Ісус – єдине явище в історії не тільки з огляду етики. Він відкриває людям Бога як люблячого Батька і тим самим пробуджує вищу духовність. У християнстві Бог проявляє себе не тільки через волю, силу чи розум, а переважно через любов. Невипадково християнство називають релігією любові. Бог першим засвідчив свою любов до людини.

З початком християнської ери були розширені межі самого поняття «любов». Ця категорія наповнилась новим, небаченим раніше змістом. Дослідники відзначають, що дохристиянський світ майже не знає безкорисливої любові. Любити означає володіти певною цінністю, мати її у використанні: милуватися, насолоджуватися нею, задовольняти за її допомогою конкретні потреби.

Без неї навіть можна було не уявляти свого життя, однак вона точно визначена – у природі, в суспільстві, в самій людині. Така любов («любов-ерос» і «любов-філос») мала чіткі якісні характеристики й кількісні виміри, вона завжди співвідносилася з доцільністю, проте не виводила за межі реального, у новий вимір – у безсмертя. Точкою відліку в такій любові є «я», обмежене часом і простором.

У християнстві любов одухотворюється тим, що розуміється як вища Божа любов до грішної людини. Вона безкорислива і не має жодних раціональних пояснень: який зиск Богові з людини, якщо і так все належить Йому? У дохристиянських віруваннях здебільшого так пояснюється сенс створення людей богами і стосунків між ними: люди потрібні богам, щоб виконувати важку роботу і будь-які забаганки, щоб служити фізично. Християнський Бог, керуючись метою, тільки одному Йому до кінця зрозумілою, вказує людині шлях звільнення від гріха і піднесення до стану, коли люди будуть називатися вже не рабами, а друзями й синами Божими.

Християнська релігія ставить виключну мету – втілити досконалість Бога в людині і людстві, в особистості й суспільстві. Людина у християнстві – це не матеріал для Божої справи. Бог вшановує її тим, що дарує їй частку буття, де дозволяє панувати не Собі, а лише їй самій. Ця частка – душа людини. Сюди навіть Творець не входить без дозволу. Він закликає людей стати Його синами і обіцяє підтримати та не покинути їх наодинці: залишатися з ними до скінчення віку, не покинути людей сиротами, а бути поряд. На цьому будується весь глобальний досвід християнства.

За християнським вченням, Бог залишає на землі Силу, яка називається – Благодать. Це подарунок людині, те, що вона не заробляє, а отримує понад усе, дарма. Безперечно, важливим завданням життя є прагнення до вдосконалення, подолання гріха, боротьба з пристрастями тощо. Але докорінна відмінність християнства від інших релігій у вірі в те, що до Бога не можна дійти тільки своєю волею, власним бажанням. Можна себе вдосконалювати, але тільки сам Бог визначає силою Свого Промислу коли приходити, і це Його рішення не підлягає ніяким людським розрахункам.

Християнський Бог не тільки повчає, як жити. Він Сам, від початку і до кінця, проживає звичайне (навіть найгірше з точки зору матеріального влаштування) людське життя, яке відмінне тільки тим, – що безгрішне. Його учні – не еліта, а прості трударі. Він не творить чудес, щоб довести Свою владу. Його не підтримують можновладці. Він смиренно приймає від людей зраду, обмову, засудження, катування й смерть. Навіть після Пасхи Він не приходить до Своїх ворогів, з метою зламати їхню волю і примусити повірити в Себе, тому що береже людську свободу і шукає не рабів, а синів. Ісус показує людям, що тільки через самопожертву, можливо прийти до істинної любові, тобто можливо піднестися над собою, стати краще, досягти досконалості й наблизитися до Бога. Тим самим християнство розкриває перед людиною нескінченні можливості творчого розвитку.

Для такої любові знадобилося нове визначення – «любов-агапе», любов-жертва: стверджувалося, що людина здатна любити подібно до того, як любить Бог – безмежно і безкорисливо. Дієва Божа любов стала основою Нового Заповіту. Христос надає нового значення заповіді любити ближнього, як самого себе: «Як Я возлюбив вас», – каже Він, тобто до останку, до Голгофи, до Хреста і смерті. Невимовне сходження Бога до граничних меж людського приниження, до самої смерті відкриває можливість поєднання смертного і безсмертного, земного і Божественного і складає сутність християнства.

Спокутувальна жертва Христа пов’язана з кінцевою метою, поставленою перед людиною. За християнським вченням, головне призначення кожної людини – «обоження», максимальне наближення до Бога, поєднання з Ним, адже «Бог став Людиною, щоб людина стала богом». Богоподібність людини полягає в її здатності до вдосконалення: «Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48). У цій істині міститься визнання й виправдання безмежної гідності кожної людської особистості. «Безодня безодню призиває» (Пс. 41,8) – це заклик безодні Бога до безодні людської душі.

У розбурханому, прагматичному, жорстокому просторі Римської імперії виникла і стрімко захопила десятки тисяч людей потреба наслідування новому Ідеалу. Заради наближення до Нього, християни всіх часів йшли на неймовірні, граничні обмеження і навіть на мученицьку смерть. Чому? Пошуки відповіді на це питання – у двохтисячолітній християнській духовній і життєвій практиці, у сотнях томів богословської, філософської, художньої літератури («Не тому ж, що я дурень і фанатик, я вірую в Бога»,– зауважував Ф. Достоєвський).

Однак, найважливішим стало те, що людина вперше відчула можливість і побачила приклад подолання хибного самоствердження власної гордині, зосередженості лише на своєму, як на єдиній цінності, а також відчуженої замкненості, безмежного егоїзму, монотонної одноманітності, самотності, руйнівної агресивності, тобто всього того, що є антиподом любові. У термінах християнства, людина врешті усвідомила спосіб спасіння для вічного життя. Історія людської культури свідчить, що відхилення від цього шляху призводило до колосальних і незворотних втрат у житті як конкретної особистості, так цілого загалу. Повернення на цей шлях завжди сприяло відновленню людини духовної. Таким чином, служіння Христу стало покликом духовної свободи, зверненої до совісті людини.

Велич і сила християнської любові розкривається у Новозавітних текстах. «Немає більше тієї любові, якщо хто покладає душу свою за друзів своїх» (Ін. 15,13). «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє неправді, а тішиться істиною; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає, хоча пророцтва існують, – та припиняться, хоч мови існують, – замовкнуть, хоч існує знання, – та скасується!» (1 Кор. 13, 4 – 8). «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, знаю усі таємниці й усі знання, коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!» (1 Кор.13,1 – 3).

Так пояснює і тлумачить новий зміст любові апостол народів Павло, звертаючись до язичників і навертаючи їх до віри. Нічого подібного у дохристиянському житті ми не зустрінемо. Це саме та любов, якої навчає Христос, і якою Він Сам є.

Християнська любов – це здатність не тільки відчути в іншому таку ж абсолютну цінність, яка зосереджена у своєму «я», але й поставити інтереси іншого вище власних. Тобто – це любов-самозречення. І якщо навіть під впливом любовного почуття йде нав’язування себе іншому, то така любов, за християнським визначенням, – «для себе», вона не є жертовною, не «заради Христа».

Учень Христа св. апостол Іоанн звертається безпосередньо до апостолів, але у їхній особі до людей усіх часів: «Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен , хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!.. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина Свого вблаганням за наші гріхи. Улюблені, – коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного. Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась» (1 Ін. 4,7 – 8; 10 – 12). Отже, не зовнішні прояви, а внутрішній зміст духовної праці, визначає сутність людини.

У Посланні до римлян апостол Павло переконує: «Любов нехай буде не лицемірна, ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Рим. 12,9-10). «Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тим, хто тішиться, і плачте з тим, хто плаче! Думайте між собою однаково; не величайтеся, але наслідуйте слухняних, «не вважайте за мудрих себе»! Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добро перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми! Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». Отож, як твій ворог голодний, – нагодуй його; як він прагне, – напій його… Не будь переможений злом, але перемагай добром!» (Рим. 12,14 – 21). Давні етичні норми тут змінюються, буденна життєва логіка відступає назад перед духовним повсякденним подвигом, адже так потрібно жити щодня, щомиті.

Проте не робити поганих вчинків, ще не означає вміти любити. Що ж таке жити в любові? І Христос навчає цьому, розповідаючи притчу про доброго самарянина… Від початків християнства пройшло більше двох тисяч років, а Христове навчання складає головний зміст людського життя. І загальні успіхи тут, як стверджує відомий соціолог П. Сорокін, невеликі: зіставлення рівня видобутку і використання енергії з сучасним рівнем етики, показує, що розвиток «енергії любові» знаходиться на стадії кам’яного віку.

Винятковим для всього релігійного досвіду людства є свідчення Євангелія про постійне, терпляче, смиренне служіння Христа людям , за допомогою всієї природи, усього Всесвіту. У християнстві вперше визначається можливість подібного взаємозв’язку між Богом і людиною: Бог особисто навчає людей верховному Божественно-природному Закону – «… хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мф. 20,26 – 27). Цей закон суперечить суто природному закону, за яким виживає й панує фізично і матеріально сильніший. Христос дає людській спільноті інший принцип відносин: більший нехай служить меншому з радістю і лагідністю, тому що всякий, хто підносить себе самого, принижений буде, а принижуючий себе піднесеться (Лк. 22,26; 18,14). Усе Євангеліє від початку до кінця демонструє дієвість цього нового закону буття.

Які вимоги, відповідно до християнського вчення, ставить перед людиною Бог, чого Він хоче від неї, якої жертви? Христос дає точну, просту, зрозумілу відповідь: «Милості хочу, а не жертви». У вітхозавітному 50-му псалмі вищою жертвою Богові називається «дух упокорений», «серце смиренне й лагідне». У Новому Заповіті ясно звучить – милосердя, вже як результат роботи смиренного й упокореного серця.

Віра у милосердного Бога, який всього Себе без останку віддав людині: і Свою Божественність і Свою Людяність, дозволила Ф.М.Достоєвському дати таку відповідь матері. котра запитала про виховання свого сина: «Вашій дитині 8 років, познайомте її з Євангелієм, вчіть вірити в Бога … інакше Ви не зможете зі свого сина зробити тонку істоту, у кращому випадку це буде мученик, у гіршому – бездумний летаргічний «успіх», а це ще більш сумно. Вірте мені, Ви не зможете ніколи, ніде, ні в чому знайти щось краще, ніж Спаситель».

Саме поняття «людяність» набуває змісту лише у ранньо-християнський період. Спочатку людяним називають тільки Христа – досконалу Людину, яка не несе в собі гріха. Зрештою, так починають називати людину, яка прагне в усьому наслідувати Христа, і для якої любов і милосердя є вищим законом буття. Завдяки християнству людяність (латинською – «гуманність») стає найважливішим критерієм оцінки людської гідності. Так, вперше в історії теоретично обґрунтовувалась і практично втілювалась проста й велична істина, що людина повинна бути людяною, і саме в цьому вона виявляє себе як вільна особистість. Про силу милосердя говорить у своєму вірші видатний австрійський поет Р.-М. Рільке:

Нет без Тебя мне жизни на Земле:

Утрачу слух – я все равно услышу,

Очей лишусь – еще ясней увижу.

Без ног – я догоню Тебя во мгле.

Отрежь язык – я поклянусь губами.

Сломай мне руки – сердцем обниму.

Разбей мне сердце – мозг мой будет биться

Навстречу милосердью Твоему.

А если вдруг меня охватит пламя,

И я в огне любви Твоей сгорю –

Тебя в потоке крови растворю.

Отже, християнство відкрило особистість і проголосило її вищою цінністю у створеному Богом світі. Цій особистості даровані небачені на землі потенціальні можливості продуктивного саморозкриття і творчих досягнень. Однак, після гріхопадіння людина втратила відчуття власної духовної висоти і значущості. «Біда ваша в тому, що ви самі не знаєте, які ви прекрасні … кожен з вас, якби тільки захотів, зараз би міг ощасливити всіх … могутність є в кожному з вас, але так глибоко прихована, що давно вже стала здаватися неймовірною» (Ф.М.Достоєвський).

В науці характеристика особистості не містить чітких критеріїв, специфіка особистості розглядається з різних позицій. Наприклад, у зв’язку з дослідженням індивідуальної неповторності людини, тобто виокремлюється набір таких якостей і особливостей людини, що відрізняє її від інших. Подібний підхід сама ж наука визначає як «колекціонерський»: особистість розглядається як певна ємкість, куди входить темперамент, характер, домінуючі потреби, інтереси, здібності, схильності тощо. У зв’язку з цим завжди поставало питання про упорядкування багатьох особистісних якостей та побудову певної морально-ціннісної ієрархії.

З 60-х років XX століття ведуться спроби визначити загальну структуру особистості, яка б розумілася як поєднання біологічно й соціально обумовлених особливостей. У кінці 70-х років структурний підхід до проблеми особистості змінився системним, коли було з’ясовано, що особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, які опосередковуються змістом, цінностями, сенсом сумісної діяльності для її учасників. Таким чином, в другій половині XX століття психологія впритул підійшла до відкриття духовного виміру особистості. У кожному з підходів акцентується важлива психологічна установка особистості – прагнення набути друге життя в інших людях. В художньо-образній поетичній формі про це говориться так: «Жизнь ведь тоже только миг, /Только растворенье /Нас самих во всех других /Как бы им в даренье». (Б. Пастернак)

В релігійній філософії проблему особистості, як самостійну проблему, вперше було поставлено видатним філософом І.О.Ільїним: «Людина покликана оволодіти своєю душею та її слабостями, звільняти себе зі стану духовної сліпоти і творчо складати свою нову долю перед лицем Божим». На думку І.О. Ільїна, людина як духовна істота, завжди шукає кращого, тому що таємничий голос кличе її до досконалості.

У християнстві маються прямі судження про особистість. Розуміння її витікає з вчення про Трійцю (триіпостасність Бога). Таємниця особистості полягає не у якостях індивідуальної природи, а у здатності «піднестися над собою, бути по ту сторону самої себе». «Кожна особистість, пише філософ В.Лосський, існує не шляхом виключення інших, не шляхом протиставлення себе тому, що не є «я», а шляхом відмови володіти природою для себе; іншими словами, особистість існує в напрямку до іншого… особистість може бути особистістю лише в тій мірі, у якій вона не має нічого того, чим вона хотіла б володіти тільки для себе, виключаючи інших, тобто, коли вона має природу, спільну з іншими… Немає ніякого поділу єдиної природи між Трьома Лицями Трійці: Божественні Іпостасі не є трьома частинами одного цілого … але кожна містить в собі цілісну природу, кожна є цілим, адже вона немає нічого для себе: навіть воля – спільна у Трьох».

Християнська оцінка будь-яких проявів особистості передбачає свободу її морального самовизначення. Свобода усвідомлюється як «здатність особистості до творчого становлення в рамках тих можливостей, які визначені Богом». Хоча все у світі підпорядковано закону необхідності, людина завдяки свободі не підлягає йому остаточно. В її владі змінювати і спрямовувати процес свого формування й розвитку. Користуючись даром свободи, людина визначає смисл процесу свого становлення, обираючи той чи інший спосіб існування. За християнським вченням, свобода – найглибша моральна основа особистості, її виключний привілей і невід’ємний дар.

Можливість вибору надана людині, щоб вона знайшла у своєму внутрішньому світі сили для піднесення над законом справедливості (який «тримав її на ланцюгу») в ім’я вищого закону – прощення, щоб за зло воздати добром. Саме про це йдеться в Нагірній проповіді й інших заповідях Христа. За християнським вченням, особиста етика випереджає соціальну, тому що має ґрунтуватися на милосерді, а суспільний закон – на справедливості. Прикладом є заповідь любити ворогів – один з найважливіших і найдостойніших подвигів: любити людину навіть у спотвореному її вигляді, прощати навіть найбільше зло, що завдано особисто тобі. Вищим ступенем самозречення є здатність не противитися злу насильством, за умови, що це зло спрямоване особисто проти тебе. Однак, коли воно торкається ближніх, то за християнськими вимогами, потрібно зробити все, аби дати йому відсіч.

У виконанні заповідей, тобто в послуху Богові людина розвиває свій дар свободи, який допомагає особистості самовизначитися по відношенню до тих світових сил, що кардинально протистоять одна одній, а саме – до добра і зла. Переступаючи межі морально-недозволеного, людина втрачає дар духовної свободи, стає рабою пристрастей, занурюється у стихію примітивних задоволень. Християнство прийшло у світ як Блага Звістка про повернення людині свободи через подолання згубних наслідків гріха і через любов. «У мене є потреба мати недосяжно високий ідеал віри. І, коли я взявся за Евангеліє, якого ніколи ще сам не читав, – а мені було вже 38 років від народження, – я знайшов для себе цей ідеал», так писав про себе М.І.Пирогов

Духовне становлення людини є одночасно і розвитком її свободи: «Пізнаєте істину і істина зробить вас вільними!» (Ін. 8,32). Для християнства осягнення істини перестало бути грою зацікавленого розуму. Воно набуло гранично серйозного й важливого значення, тому що несло в собі світло спасіння. Християнство виключає абстрактне розуміння істини: Істина втілилася у Синові Божому, Він і є Істина, невід’ємна від справжнього преображення життя людини і світу. Відтак, поняття «істина» вже не могло бути абстрагованим від понять «добро» і «краса». Моральне переживання істини християнство зробило наріжним каменем людської думки.

Пізнання всього того, що робить людину кращою і, відповідно, наближує до Істини, визначається як основа освіти. Сенс освіти вбачається у відновленні цілісності людини, у розвитку всіх сторін її особистості при збереженні ієрархічного трихотомічного (дух, душа і тіло) устрою. Позитивного змісту освіті як такій надає духовна (внутрішня) освіта. Вона полягає у розвитку потреби в каятті, смиренні, моральному очищенні, постійному живому діалозі людської душі з Богом. Для християнина – це шлях стяжання Духа Святого, яким йшли всі подвижники, досягаючи, кожен по-своєму, святості. Така духовна освіта розглядається як домінуючий компонент всієї освітньої справи. «Світло Христове просвітлює всіх» – ці слова літургійної молитви наповнили духовним змістом процес пізнавально-навчальної діяльності і стали основними змістовими категоріями («освіта», «просвіта») цього процесу, вказуючи на головну мету освіти – вести людину до спасіння.

У християнстві життя людини розуміється не як часовий період, закінчений і самоцінний, обмежений рамками земного виміру, воно розглядається в категоріях «вічності», «безсмертя». Віра у спасіння відкрила людям їхню справжню унікальність і неповторність через причетність до вічного й незмінного. Тому в основі християнського виховання лежить мета не розвитку особистості, а спасіння людської душі. Спасіння не відкидає розвитку, але позбавляє його стихійної самоцінності. Поза межами спасіння розвиток розуміється як самореалізація, з притаманним їй розпалюванням пристрастей і плеканням пихи. З християнської точки зору, якщо в основі виховання лежать лише принципи самодостатності людини, освіта переривається, її замінюють процеси соціалізації і професіоналізації. Освітня справа перетворюється на пристосування, яке не передбачає зміни духовного досвіду. Головним результатом освіти у християнстві вважається усвідомлення людиною своєї недосконалості, свого незнання і прагнення до преображення. Освіта й виховання мають відповідати меті самої християнської релігії – зробити людину людиною, зціливши її від моральних і духовних вад і вивести у вічне життя, поєднавши з Богом.

З християнством у світову культуру входить і нове духовне розуміння дитинства та сімейних стосунків. Так, у ставленні до дітей вимагається висока повага і визнання особистої гідності дитини (Мф. 10,15 – 16; 18,4; Мк. 9,42). Батькам заповідується віддана любов у справі виховання своїх дітей, як у притчі про блудного сина. Однак, батьків застерігають від такої любові до дітей, яка заради них

нехтує вищою метою: «Хто любить сина чи дочку більше ніж Мене, не гідний Мене» (Мф. 10,37). Визнається вся важливість тілесно-душевного виховання, але виховання духу вважається вищим ніж розвиток тіла і придбання земних скарбів (Мф. 16,26; 6,19 – 21,33).

Християнська думка приймає все, що народилося поза межами християнства, якщо це не заперечує його сутності. «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем смиренний, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо любе, а тягар Мій легкий» (Мф. 11,28-30). Для наближення людини до Абсолюту, християнство використовує все, що є кращого в науці, в мистецтві, природі, житті суспільства, але при цьому наголошує, що Бог завжди на першому місці, а людина на другому, Бог веде – людина йде за Богом, Бог працює – людина співпрацює. Через взаємодію Божої Благодаті і вільної діяльності людини, набуває значення і живе все людське, все – крім гріха.

«Гріх» у його біблійному змісті означає помилку, падіння, відхилення від справжньої мети. Гріх – це нечесність, невдячність, невиконаний обов’язок, невірність, розпуста, невитриманість і взагалі будь-яка нечистота, безчестя, несправедливість.

Сенс морального самовизначення людини полягає у подоланні гріха і зверненні до доброчесності. Тому, з точки зору православної культури, для особистості не прийнятне проповідування себе, хизування людиною, перетворення гуманізму (як абсолютизації людини) на ідола, адже на всіх ланках християнської системи цінностей чільне місце належить Боголюдині, і сама система будується на ствердженні того, що Євангельська мета досягається тільки Євангельськими засобами.

Як підсумок, зазначимо, що християнство відкрило і сформувало нові ціннісні підходи до визначення змісту людського життя і діяльності.

5. У особистісній сфері. Відкрито шлях власного спасіння через подолання гріха, прагнення до духовної досконалості, наближення до образа і подоби Бога-Любові. Водночас було доведено, що для особистості є руйнівним бажання бачити себе центром Всесвіту, проявляти риси егоцентризму і відчуженої замкненості.

6. У соціальній сфері. Вказано на можливість істинного людського єднання. Соборність виникає там, де люди безкорисливо, до самопожертви люблять Бога і ближнього, і в цьому шукають спасіння й удосконалення.

7. В галузі моралі. Усвідомлена необхідність подолання в собі власними внутрішніми зусиллями «вітхої людини». Визначено обов’язок людини слідувати Істині – Христу, подолати протиставлення духа і матерії (подібно до нероздільної Боголюдяності Христа). Відбулося одухотворення й ушляхетнення таких природних явищ людського життя як шлюб, праця, держава, навіть приватна власність, що перетворилася на духовно-службову цінність, і тим перевершила своє економічне та матеріальне значення. Розкрилася велич людини як безсмертної істоти, і людська особистість вийшла за часові межі життя. Ствердилася думка, що світ так влаштований Богом, що в кінцевому результаті переможе добро, а завдання людини зрозуміти зміст битви між добром і злом, визначивши при цьому свою позицію.

8. Християнство, таким чином, усвідомлює людину, суспільство, світ як духовне ціле і прагне пояснити сенс життя людини і зміст історії, універсально обіймаючи найскладніші протиріччя земного буття: між особистістю і суспільством, свободою і державним примусом, смертністю людини і абсолютним змістом її життя, між світом, який «лежить у злі» і необхідністю робити у цьому світі добро.