Важлива у концепції С. Оріховського проблема співвідношення світської (королівської) і церковної влади
Спочатку верховним суб’єктом влади вважав
короля. Пізніше визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою.
Потім – зверхність церковної влади над світською
Побутує думка про поворот С. Оріховського до теократичних традицій. Але дослідники часто забувають про особистий фактор, котрий у добу Відродження мав колосальне значення. Протягом короткого часу померли дружина і п’ятеро дітей С. Оріховського. Мислитель сприйняв це як кару Божу за збиткування над папою римським. Тому написав серію так званих „покаянних” трактатів до папи. Себто, йдеться не про теократичні традиції, а про вплив особистісних чинників на вияв позицій мислителя.
Погляди С. Оріховського щодо служіння спільному благу викладено у „Напученні”.
Цінність міркувань С. Оріховського щодо „ідеї спільного блага зосереджена в гаслі „До дії!” В добу зростання шляхетської могутності,
коли шляхта, досягнувши
вершин влади, прагнула спочинку на лаврах, турбуючись про суто особисті справи і витрачаючи зусилля тільки на те, щоб утримувати здобуте, заклик автора до
чину (дії) задля спільного блага (pro bono publico) був актуальним задля
піднесення вартості праці
На його думку, король
має 
турбуватися про благо народу, бо це – найвищий
закон держави. Король
призначений для держави, а не
держава для нього. Діяльність
людини має спрямоватися на
служіння державі та суспільству.
Висновки
Насамкінець слід наголосити, що ідеї
громадянського гуманізму, котрі є домінуючими у творах українських гуманістів, сприяли формуванню національної самосвідомості, почуття патріотизму. Саме ці ідеї стали визначальними у спадщині С. Оріховського. Крім того, ці ідеї сприяли утвердженню цінності політичних свобод. Такі тенденції розвивалися в
контексті західноєвропейської гуманістичної суспільно-політичної думки. Але водночас набували національного забарвлення. Твори українських політичних мислителів доби
Відродження стали тією світоглядовою базою,
котра сприяла гуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення. Вони стали ідеологічною підготовкою майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Безперечно, вирішальну роль у цьому процесі
Література:
1.Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія у
2 частинах. – Частина 1. – К., 1995.
2.Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.
3.Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії
ХV — початку ХVІІ століття. – К., 2000.
4.Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. –
К., 1997
5.. www.politik.org.ua
2 питання
Біографічна
справка
Іван Вишенський (близько 1550-1620), Народився між 1545
— 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. Визначний мислитель, гуманіст і демократ, полеміст, критик і сатирик. І. Франко про нього писав: "Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнородності його явищ та
потім вириватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть
для людей високопоставлених на
драбині тодішньої суспільності”
«Позорище мысленное»
«Послание к старице Домникии»
«Послание Львовскому братств
«Книжка» Твори
І.Вишенськог
о
«Острожско й книжице» (1598)
«Извещение краткое о латинских прелестях»
«Зачапка мудраго латынника з глупым русином»
критика тогочасного суспільного ладу 
критика Брестської унії, діяльності ордену єзуїтів (праця "Короткослівна відповідь Петру Скарзі");
загальні напрями суспільно-політичної думки І. Вишенського
спроба окреслити певний суспільно-політичний ідеал. Цей ідеал він висвітлив у концепції про "істинну" церкву
Суспільно-політичні погляди І. Вишенського тісно поєднувались з його суспільною позицією, що визначалася становищем трудового, пригнобленого селянства
Обурений Брестською церковною унією 1596 р., І. Вишенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» (1598). Для письменника «згода» з Ватіканом — це наслідок зради лжепастирів, яку боялись відповідальності перед народом за своє огидне, розгульне житая, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає «вовководібним», із «ситими трибухами» владикам:
Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має «жребием» обирати собі пастирів, а вища влада мусить погодитись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібного задуму за умови королівської монополії на призначені єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушевський, «доходить до крайнього радикалізму — до повного церковного республіканізму, до непризнання єрархії і духовної власті». У своїй статті «Порада, како дася очистит церков Христова» (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: «Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіе попирати». Звідси
— лише один крок до нової реформаційно-
протестантської безпастирської церкви, до
В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588 —1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608— 1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.