KL_Politologiya_Nosah

Федерація - це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну і, відповідно, політичну самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політикоадміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерацій. Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних

51

органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку.

Конфедеративна форма держави існувала у США (1776 -1787), Німеччині (1815 - 1867). Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у XIIIст., то фактично вона давно стала федерацією з сильною централізацією найважливіших функцій, хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є "федерально-суверенною державою" зі своїм урядом і конституцією.

Від федерацій та конфедерацій потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як Співдружність Незалежних держав (СНД).

Є також й інші критерії типології держав. По відношенню до релігії держави можуть бути світськими і релігійними. Релігійні держави управляються, як правило, духовними особами. Панівна релігія є основою правління.

7.3 Форма правління

Під "державним правлінням" розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія (від гр. monаrсhіа - одновладдя) - це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній - повноваження глави держави обмежується Основним законом держави. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково - законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково - виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій - парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначений час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана (див. табл. 7.2).

52

Таблиця 7.2 – Характерні риси республіканської форми державного правління

Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи - законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед

53

президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем'єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр-міністр.

Зазначимо, що в Україні функціонує президентсько-парламентська форма державного правління.

7.4 Формування української державності

За діючою Конституцією (ст. 1) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою. Зрозуміло, що це положення віддзеркалює якісний стан нашої держави, якого ми маємо досягнути в найближчі десятиліття XXI ст. в процесі суспільного розвитку.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Витоки ідеї правової держави є вже у працях античних мислителів. Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". На сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Хоча в розумінні Платона судова влада ще не є самостійною гілкою влади.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І.Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І.Канта пов’язують теорію правової держави. Висування, обґрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави - у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не

54

забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Верховенство народу, проголошене І. Кантом, обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян у державі. "Правова держава" І. Канта базувалася на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Громадяни мали такі три основні повноваження, як свобода, рівність, незалежність (в економічному плані).

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави найважливішим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причому права людини повинні мати пріоритет над правами будь-якої спільноти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами держави.

Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об’єднанням громадян. Вимоги нормативно-правових актів правової держави поширюється на діяльність усіх громадських і політичних інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будьяка суспільне важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації - максимально незалежними. Основні риси правової держави:

-конституційна юрисдикція. Конституція – основний закон, усі інші правові акти приймаються на її основі;

-верховенство права. Розвинена і діюча система права і законодавства;

-реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов’язковий правопорядок в державі, що забезпечує еволюційний розвиток;

-парламентаризм;

-розвинена виборча система, суверенітет народу;

-життєздатність державного механізму впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв’язків по горизонталі;

-наявність гарантій дотримання права і законодавства;

-пріоритет прав людини над правами держави;

-розвинена правова культура;

-поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;

-орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність;

-тісний зв’язок національного права з міжнародним;

-суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів;

-утвердження принципу людського виміру права.

Сьогодні Україна рухається у напрямку побудови соціальної держави. Вихідною базою для такого реформаційного процесу є положення Основного Закону, в ст. 3 якого проголошується: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в

55

управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості. Під поняттям "соціальна держава" часто розуміють усе, що пов'язано зі зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення.

Поняття "соціальна держава" введено в обіг ще в 1850 р. Лоренцом фон Штатом, а активна теоретична розробка почалася у першій половині XX ст. переважно у німецькій літературі. Серед українських розробників цієї проблематики достатньо згадати про М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Павлика, Ф.Тарановського, М.Ковалевськогота.ін.

Соціальна держава передбачає:

-необхідний для людини прожитковий мінімум;

-соціальну рівність;

-соціальне забезпечення;

-підвищення загального добробуту.

Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням функціонування соціальної держави в західних державах є формування такого типу особистості, яка відрізняється економічною та політичною активністю, упевненістю в своїх силах та самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення, характеризується раціональністю мислення та поведінки, котра базується на індивідуалізмі, тобто усвідомленні власних інтересів.

Уважається, що ФРН стала першою державою світу, в післявоєнній конституції якої було закріплено положення про соціальну державу; ставши головною умовою прогресу, соціальна державність була заснована на конструктивних засадах, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття "соціальна держава" тут розглядають "справедливість" та "гідне людини існування для всіх". Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов'язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, що іменується соціальною допомогою.

Досвід зарубіжних держав, і не лише Німеччини, Великобританії, але й інших держав, у т.ч. й тих, які також перебувають на стадії побудови соціальних держав, повинні бути взяті до уваги при розробці заходів, спрямованих на побудову соціальної держави в Україні. До найгостріших проблем молодої Української держави, з якими вона стикається при набутті рис соціальної, можна віднести безробіття і пов'язана із ним проблема зарубіжного заробітчанства, заборгованості по зарплатах, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатня увага до т.зв. людей з особливими потребами, житлова проблема.

56

У 2001 р. в Україні вперше було визнано існування бідності, що відобразилося у запропонованій Кабінетом Міністрів України "Стратегії подолання бідності". Зокрема, бідність визначається як "неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу". У 2000 р. до категорії бідних належали 26,7% населення, а вкрай бідних - ще 14,7%. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. З бідністю пов'язані також такі явища, як безпритульність та жебрацтво, низька народжуваність. Високий рівень безробіття в Україні призвів до масової трудової міграції працездатного населення. Наші громадяни опиняються беззахисними у державах, в які приїздять. Лише в Іспанії на тимчасових роботах перебуває понад 100 тис. громадян України. Люди часто гинуть, а їхня рідня навіть не має змоги похоронити їх на Батьківщині: приблизна вартість доставки тіла зі США - 5 тис. доларів, з Німеччини - 6 тис. марок

У жодній із держав, які перебували в стані бідності, остання не долалася лише шляхом підтримки нужденних, а з допомогою комплексного підходу, орієнтованого як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Світовий досвід показує, що політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Держава як політичний інститут постійно розвивається й вдосконалюється. У розвитку сучасної держави можна виділити декілька тенденцій: прагнення до створення справді демократичної, правової держави; демократична обмеженість суверенітету держави, яка йде на зміну абсолютному суверенітету; децентралізація державної влади; інтеграція економічного і політичного життя (з одного боку) і пожвавлення національних рухів, дроблення вже існуючих держав (з другого боку); прагнення мати власну ідеологію, здатну об’єднати суспільство; скорочення бюрократичного управлінського апарату і зменшення витрат на його утримання.

57

8 ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

8.1 Сутність і типологія

Політичний режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. Відомий польський політолог Є. Вятр під політичним режимом розуміє "систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці". Французький політолог М. Дюверже кваліфікує політичний режим як "певне поєднання системи партій, способу голосування, однієї чи кількох груп тиску".

Зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями - владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму.

Значну увагу характеристиці політичних режимів приділяв у своїх працях Аристотель. Він поділив режими на правильні (монархія, аристократія, політея) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія): при правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному - для задоволення приватних інтересів правлячої групи. Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли: монархія - аристократія - олігархія - тиранія - демократія - республіка (політея).

У XVI ст. французький мислитель Ж. Боден, опираючись на ідеї Аристотеля, у праці "Республіка "класифікує політичні режими на: 1) монархію (верховна влада належить одній особі); 2) аристократію (при владі знаходиться менша частка населення); 3) народну державу чи республіку (весь народ бере участь у здійсненні влади).

Існують основні критерії виділення політичного режиму в окремий тип:

-форма та роль держави;

-спосіб формування органів влади;

-спосіб голосування;

-структура політичних інститутів;

-співвідношення між гілками влади;

-становище і роль політичних партій та громадських організацій;

-наявність чи відсутність правової державності;

-правовий статус особи;

-розвиненість, нерозвиненість чи відсутність громадянського суспільства;

-рівень економіко-господарського розвитку;

-рівень політичної стабільності суспільства;

-встановлена правова система, її особливості та характер;

58 - історичні, культурні традиції, звичаї народу.

З виділених критеріїв можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

В. Якушик пропонує таку класифікацію політичних режимів:

1)режими постійні та тимчасові;

2)режими нормального та надзвичайного функціонування;

3)конституційні та неконституційні;

4)режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);

5)світські, релігійні, атеїстичні;

6)безпартійні, одно-, двота багатопартійні;

7)цивільні та воєнні;

8)режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що потребують постійно підтримки ззовні;

9)режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території країни політичних інститутів, які представляють закордонні сили;

10)режими, що мають реальною постійною і активною сферами своєї діяльності увесь світ, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів.

У сучасних умовах політичні режими частіше за все класифікують на авторитарні, тоталітарні та демократичні. Іноді в окрему групу дослідники виділяють фашистські режими у різноманітних формах їх прояву.

8.2 Основні риси демократичного режиму

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Демократичний режим характеризує:

-виборність найважливіших органів політичної влади;

-вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;

-формальне визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;

-юридична рівність громадян;

-високий ступінь реалізації прав людини;

-пріоритет прав людини над правами держави;

-повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

-верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

-економічна свобода, розвинута економіка, вільна від державного втручання;

-наявність політичного плюралізму.

8.3 Тоталітаризм та тоталітарний режим. Поняття та основні ознаки

Тоталітаризм (від фр. totalite - сукупність, повнота, від лат. totus - весь, цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміна, то думки учених розійшлися, називаючи Б.Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951 р.). Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

-висока концентрація влади;

-жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

-• відсутність легальної опозиції;

-ідеологізація всього життя суспільства;

-наявність обов'язкової для усіх офіційної ідеології;

-нетерпимість до політичного інакодумства;

-знищення громадянського суспільства;

-проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

-повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

-• існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

-всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

-державний монополізм в економіці.

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов'язковою ознакою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушик зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших - одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають провідну роль партіїгегемона.