- •Міністерство освіти і науки україни східноукраїнський національний університет імені володимира даля
- •Сутність та типологія політичних процесів основні тези
- •1.2. Типологія політичних процесів
- •1.3. Актори політичного процесу
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Методологія дослідження політичного процесу основні тези
- •2.1. Еволюція методологічних підходів до дослідження політичних явищ.
- •2.3. Біхевіоризм.
- •Питання та завдання для перевірки
- •Використана та рекомендована література:
- •Тема ііі. Синергетичний підхід до аналізу політичних явищ основні тези
- •3.1. Сучасні аспекти дослідження політичного процесу.
- •3.2. Виникнення та сутність синергетичного методу дослідження політичного процесу.
- •3.3. Синергетичне трактування внутрішнього механізму політичного розвитку.
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Тема іv. Теорія політичного розвитку основні тези
- •4.1. Класична теорія політичного розвитку.
- •4.3. Джерела політичного розвитку.
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Тема V. Процес політичної модернізації суспільства основні тези
- •5.1. Поняття сучасного суспільства, його відмінності від традиційного.
- •1. Національна єдність.
- •2. Стабільна влада.
- •3. Рівність.
- •5.2. Формування теорії політичної модернізації.
- •5.3. Моделі та типи політичної модернізації суспільств.
- •5.4. Зміст процесів політичної модернізації.
- •Еволюція теорії модернізації
- •Питання та завдання для перевірки
- •Тема VI. Політична демократизація суспільства основні тези
- •Порівняльна характеристика авторитарної та демократичної моделі політичної модернізації
- •Вимірювання зміцнення демократії: типи свідчень і висновків
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Тема VII. Процеси конституційного дизайну в демократичних суспільствах основні тези
- •7.2. Процес політичного реформування в Україні.
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Тема VIII. Функціональна взаємодія держави та громадянського суспільства основні тези
- •8.1. Демократизація держави в сучасному світі.
- •8.2. Формування нової теорії державного управління.
- •8.3 Розвиток сучасних процесів легітимації державної влади
- •Питання та завдання для перевірки
- •Рекомендована та використана література:
- •Висновки
- •Персоналії
- •Алфавітний покажчик
- •Бібліографічний опис
- •247.Сергеев в.М., Сергеев к.В. Механизмы эволюции политической структуры общества: социальные иерархии и социальные сети // полис. – 2003. - №3. – с.6-13.
4.3. Джерела політичного розвитку.
Для більш ґрунтовного усвідомлення сутності процесу політичного розвитку вчені зверталися до проблеми його рушійних сил та провідних чинників. В політичній науці немає однозначної відповіді на ці питання, однак можна визначити декілька концепцій наукового вирішення названої проблеми.
У.Ростоу, С.Ліпсет у якості основного джерела суспільно-політичного розвитку розглядають економічні фактори. Разом з тим, С.Ліпсет підкреслює значення також деяких соціальних факторів, таких як ступінь урбанізації та рівень освіти.
Окремо можна назвати авторів, що основною причиною політичного розвитку вважають функціональну диференціацію всередині суспільної системи в цілому, та політичної системи зокрема. Найбільш відомим представником цього підходу є Т.Парсонс. Він визначав розвиток як “прогресивну еволюцію до більш високих системних рівній”. У якості основних причин розвитку він окрім функціональної диференціації вбачає “підвищення адаптивної здатності, включення та генералізацію цінностей”.
Теорія соціальної дії Т.Парсонса спирається на урахування як раціональних, так і ірраціональних мотивів в поведінці людини. Вченого надзвичайно цікавили такі аспекти розвитку соціальної системи, як адаптація людської ірраціональності та запобігання соціальним катаклізмам. Т.Парсонс головним чинником процесу розвитку суспільства вважав не владу, що ґрунтується переважно на насильстві, і тому може мати лише нетривалу ефективність, а наявність ціннісної парадигми, що здатна реально згуртувати людей з урахуванням їх спільних інтересів та базових потреб. Вирішальним чинником тут виявляється усвідомлене самообмеження людей, внутрішня відповідальність, самоконтроль та прийняття загальної культурної системи. Таким чином, часте звертання влади до насильства свідчить про дезінтеграцію та розбалансування функціональних суспільних структур. Саме чітке виконання кожним елементом соціальної структури своїх власних функцій, на думку вченого, гарантує сталість системи, її здатність до самоадаптації та самоінтеграції. Життєздатність соціальної системи залежить від її відповідності таким функціональним вимогам: адаптації, ціледосягненню, інтеграції та відтворенню власного культурного зразку. Заміна одних структур іншими не може автоматично привести до відповідної трансформації цінностей, статусів, ролей, що призводить до втрати функціональності новостворених політичних та економічних структур.
За Т.Парсонсом для подолання старого суспільного устрою необхідна наявність носіїв нових статусів, діяльність яких детермінована якісно іншими цінностями – можливістю самореалізації в умовах правового регулювання соціально-політичних відносин, визнанні самоцінності інших людей.
Таким чином, основним чинником суспільного розвитку виступає підвищення адаптивних здатностей системи в результаті функціональної диференціації та ускладнення соціальної організації. Відповідно, Т.Парсонс займає своєрідне проміжне місце між вченими, що підтримують лінійні або нелінійні парадигми розвитку, бо не стверджує, що усі суспільства повинні реалізовувати саме викладену в його теорії модель еволюції.
Представники іншої групи вчених виходять з уявлення про нелінійну траєкторію суспільно-політичного розвитку та можливість досягнення різних результатів (Г.Алмонд, Г. Пауелл, С.Хантінгтон, Л.Пай та ін.). Ці дослідники також не одностайні в визначенні питання про основні фактори та аспекти політичного розвитку. Так, С.Хантінгтон, наприклад, у якості основних розглядає внутрішньополітичні чинники, зокрема, інституціоналізацію інтересів та специфіку політичних інститутів у тій чи іншій країні. При цьому він наголошує, що характер політичного розвитку залежить від ступеня відповідності інституціоналізації рівню участі громадян в політиці та соціальної мобілізації. Відставання процесів інституціоналізації від темпів зростання мобілізації та участі, на його думку, є основною причиною політичних криз та нестабільності у перехідних суспільствах. Г.Алмонд та Дж.Пауелл, спираючись на ідеї структурного функціоналізму про диференціацію та підвищення адаптивності як рушійні сили політичного розвитку, запропонували свою концепцію еволюції політичних систем. Зокрема стверджується можливість різноманітних варіантів переходу від одного типу політичної системи до іншої, деградації та розпаду політичних систем, а також нелінійні варіанти розвитку. В цілому схема політичного розвитку, згідно з названими авторами, включає в себе наступні елементи: підвищення структурної диференціації, розвиток субсистемної автономії та культурної секуляризації [14 с. 288, 308, 309, 334].
Таким чином, традиції аналізу динаміки політичного життя складалися протягом тисячоліть. Але лише на початку ХХ сторіччя визначилися перші спроби створення розгорнутої теорії політичного процесу. Класичні підходи до визначення сутності політичного розвитку закладено в працях М.Вебера, В.Парето, Е.Дюркгейма, П.Сорокіна та ін. Кожен з цих дослідників формулював різні критерії та напрямки динаміки соціально-політичної системи. Для М.Вебера – це розвиток раціоналізації політичної сфери, для Е.Дюркгейма – формування суспільних відносин на основі органічної солідарності, для П.Сорокіна – еволюція соціокультурних суперсистем, які визначають сутність політичної сфери.
В середині ХХ сторіччя з розвитком порівняльної політології почався новий період розробки теорії політичного розвитку. Політологічний підхід до феномену розвитку означає виявлення та пояснення загальних характеристик багатоманітних зв’язків, відносин та процесів політичної реальності, механізмів виникнення якісно нових станів суспільно-політичної сфери. Загальна теорія політичного розвитку складається з концепцій, що розглядають його в різних аспектах. Так, загально відомим є уявлення про лінійність політичної динаміки, спрямованість її до єдиного універсального результату. Представники іншої групи вчених виходять з уявлення про нелінійну траєкторію суспільно-політичного розвитку та можливість досягнення різних результатів з урахування специфіки соціокультурних факторів.
Окремо можна назвати авторів, що основною причиною політичного розвитку вважають функціональну диференціацію всередині суспільної системи в цілому, та політичної системи зокрема. Вони стверджували можливість різноманітних варіантів переходу від одного типу політичної системи до іншої, деградації та розпаду політичних систем, а також нелінійні варіанти розвитку. В цілому схема політичного розвитку включає в себе наступні елементи: підвищення структурної диференціації та спеціалізації, зростання рівня адаптивності політичної системи; політична та соціальна мобілізація населення; формування універсальних демократичних цінностей та норм.
Можна виділити три основні концепції політичного розвитку: лінійна, структурно-функціональна та нелінійна. Порівняльна характеристика основних концепцій політичного розвитку наведена в наступній таблиці.
Концепції політичного розвитку |
Чинники політичного розвитку |
Концепція лінійного розвитку
|
- розвиток економічної сфери суспільства. - ступінь урбанізації та рівності населення - мобілізація населення до політичного життя - демократизація цінностей |
Структурно-функціональна концепція розвитку
|
функціональна диференціація суспільних ролей - ускладнення соціальної організації, - виникнення носіїв нових статусів - підвищення адаптивних здатностей політичної системи
|
Концепція нелінійного розвитку
|
-інституціоналізація інтересів громадян - баланс інституціоналізації та політичної мобілізації громадян - підвищення структурної диференціації - субкультурна автономія
|
Універсальні чинники політичного розвитку |
- структурна диференціація та спеціалізація - зростання рівня адаптивності політичної системи - політична та соціальна мобілізація населення -формування нових/демократичних цінностей та норм
|