V_S_Bryukhovetsky_kostenko

У Страхоліссі, 1985 рік. (Тепер Чорнобильська зона).

І, може, в 1964 році на загальному тлі звучали у Володимира Коломійця трохи полемічно рядки: «Хай хтось оспівує орхідеї, а я скажу про картопля­ ний цвіт», та в сімдесяті ми сприймаємо цілком при­ родно рядки Валерія Гужви:

Усім ввижається мистецтво високе, неземне, святе.

А ви погляньте, як мистецьки картопля на грядках цвіте.

...А що хвилювало в ці роки Ліну Костенко, чи роздумувала вона про «мистецтво високе, неземне, святе»?

Певною ознакою зрілості поета є уміння поверта­ тися до раніше надрукованих творів, доопрацьовува­ ти їх, часом навіть і переписувати. Показове в цьому плані, приміром, закінчення одного з віршів Леоніда Талалая. В першій книжці поета «Журавлиний ле­ міш» (1967) воно було таким:

А справа кличе, Спрага зве Долати труднощі В борні,

Бо справжня музика Живе Лише

В напруженій Струні!

У його ж книжці «Не зупиняйся, мить» (1974) цей вірш уже зовсім інший. Зберігся лише образ струни, весь же твір переписано наново. Поет, який раніше переможно заявляв: «Бо справжня музика...», тепер, збагачений пережитим, зізнається читачеві: «І я на­ пружуюсь, працюю і відкривається мені, що справж­ ня музика існує лише в напруженій струні».

...Можливо, в цей самий час і Ліна Костенко пере­ писувала свій, надрукований у «Вітчизні» 1962 року

вірш «Чумацький віз»... Він з'явиться друком значно пізніше, в книжці «Неповторність» (1980) під назвою «Чумацький шлях». Порівнюдочд дві редакції одного твору, ми не без подиву можемо зауважити, що в час, коли поезія в цілому тяжіла до заземлення (з усіма позитивними й негативними з цього приводу наслід­ ками), Ліна Костенко, навпаки, одкидає побутову деталь, узагальнює і дедалі впевненіше виходить на вічні категорії буття, сенсу людської долі.

Порівняймо дві редакції першої строфи:

У Крим далекий виряджали сина.

Волів купляли, ярма і занози.

На Оболоні мати голосила

і виливала на чумарку сльози. (Публікація 1962 року)

У Крим далекий виряджали сина.

Дороги дві, небесна і земна.

На оболоні мати голосила,

і голосила в пам'яті жона. (Публікація 1980 року)

Два рядки замінено, а наскільки укрупнилася художня концепція, як відразу переріс твір із локаль­ ної яїанрової картинки в складне своєю узагальне­ ністю полотно, де проступають план за планом в без­ межному просторі — від битої Чумацької дороги до величного у своїй вічності Чумацького Шляху. Якщо в першій редакції лише завершальний катрен пере­ кидав місток до роздумів вселенського масштабу («А в небі сяє між своїм обозом Великий Віз без­ смертністю коліс»), то в «Чумацькому шляху» напру­ га між двома полюсами художнього зображення від строфи до строфи густішає, і смерть чумака вже не просто викликає згадку про Великий Віз, а перерос­ тає в болючий роздум про вічність всесвіту і мину­ щість тяжкого життя:

А прийде ніч,— болить душа словами. І обступає морок звідусіль.

А той вже там, у них над головами, додому їде, розсипав сіль...

Але про все це ми дізнаємося нескоро. Поки що ж Ліна Костенко мовчала. Може, й справді, «часом хо­ четься людині поезію шукати у мовчанні»?..

А в тому самому пам'ятному недобрим поворотом до часткової реанімації культівських уявлень, куль­ тівської психології у 1963 році відбувалася на шпаль­ тах «Літературної України» цікава розмова про тра­ диції і новаторство в тогочасній поезії. Максим Рильський, як завжди, тактовно, делікатно оцінював спроби молодих: «Я не належу до тих людей, що лад­ ні мокрим рядном напасти на так званих молодих у нашій літературі за те, що вони молоді і що завдяки молодечому темпераментові іноді оголошують період «бурі і натиску», не завжди здаючи собі справу, про­ ти кого спрямована їхня буря і кого має тиснути їх­ ній натиск...» 32. Визнаний майстер нашої поезії, вка­ зуючи на чимало вад у творах своїх юних колег, мав усі підстави загалом з радісним оптимізмом дивитися на свіжі пагони поетичного древа.

Можна б наводити думки із статей Павла Тичини, Андрія Малишка, Ігоря Муратова, Віктора Соколова і ще багатьох наших старших письменників, які були звернені до молоді. Але мені хочеться зупинитися на такому факті. У свого часу опублікованих «Радян­ ською Україною» (1976, 25 січ.) нотатках Павла Ти­ чини «Про час і про себе» читаємо: «1962 р. 19. XI. Знайти в попередніх номерах газет Бориса Олійника вірш. Він хороший, цей твір. Написати йому. 5 [годи­ на] ранку...» Факт вельми промовистий, показовий

Рильський М. Вшир і вглиб // Літ. Україна.- 19ЄЗ.-

щодо тієї уваги, що нею оточили літературну молодь старші письменники.

І якщо в шістдесятих роках вплив дебютантів пое­ зії на загальну літературну атмосферу був вельми відчутний, то в наступне десятиліття виявилося, що вчорашні збурювачі спокою загалом прислухалися до мудрих уроків своїх поважних колег. Саме в ці два десятиліття українська поезія зазнала неповоротних втрат — пішли з життя Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко, Ігор Муратов, Леонід Первомайський...

Першим озвався печальним реквіємом «Етюду по­ колінь» ще в своїй першій книжці «Соняшник» у 1962 році Іван Драч.

Помирають майстри. Чітко значать віки, їх життя вперезало вогнями й димами.

В груди траурних маршів дзвенять молотки,

Івлягаються думи золотими томами.

Івже тоді молодий поет побачив, як «до незайнятих тронів» шикуються черги, та не шикуються, а товп­ ляться. «Підмайстри мого віку! Я ваші ридання по­ кликав, щоб на цвинтарі чолами підрости...» Ех, не всі прагли підрости, скільки «підмайстрів» сподівали­ ся лише на словесні котурни...

Згодом, у 1971 році, надрукував вірш «Пам'яті вчителів» Віталій Коротич. «Вмирають мудреці з держави слів» — у своїй смерті не вмалівши перед грядущими поколіннями. І знову заклик — «Нехай нам і за себе гірко буде, коли вмирають наші вчи­ телі».

А можливо, саме в той же час писала свій вірш «Умирають майстри...» Ліна Костенко — хто те знає? І в «косяках» талантів зірке око громадянина й пое­ та розрізняє біду:

І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе.

...Але Ліна Костенко ще мовчить і мовчить, уже майже нестерпно для читача. Цей вірш буде надру­ ковано лише 1977 року. Проте ми вже знаємо її життєве й творче кредо, що ним жила поетеса довгі півтора десятиліття: «А робота не жде. її треба робить».

...А що ж наступне покоління? Чому не виправда­ лися прогнози критики про його негайну появу? По-перше, слід уточнити, що таке поетичне поколін­ ня. Адже не скажеш, що прийшло в сімдесяті роки мало дебютантів. Не скажеш навіть, що критика ви­ явила не досить претензій «сформувати» нове поко­ ління.

Правда, дебюти в більшості виглядали блідими, а конгломерат імен, що мав би представляти поко­ ління як цілісність або хоча б «хвилю» в поезії, по­ стійно розсипався. Здається, прозріти причину цього явища не так уже й важко, а от пояснити його склад­ ніше. Причина полягала в тому, що «шістдесятники» намагалися утвердити себе в цьому світі, таким, якщо дозволено подібним чином висловитися, «его-вторг- ненням» відкриваючи його. Дебютанти, які прийшли за ними, намагалися лише підтверджувати в цілому досить банальні істини. І чи так уже рідко критика називала це «поворотом до життя»? На жаль, безпід­ ставні похвали виявилися далеко не безневинним заохоченням, а наклали помітний відбиток терпимопоблажливого ставлення до посередніх проб пера, іим часом належної уваги не зверталося на деякі цікаві постаті в українській поезії — досить згадати творчу долю Віктора Кордуна, Миколи Воробйова, ьасиля 1 олобородька, прихід яких до читача був штучно затриманий, тоді як біля «незайнятих тронів» купчилися «якісь безпардонні пронози» ..