Історія України / Відповіді / 22-2

Кирило-Мефодіївське Братство

У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні універ­ситет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі пере­несеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректо­ром того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і ці­лої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та ос­віти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була бо­таніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.

Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікави­ли студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комі­сію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобе­режна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести до­кументально безпідставні претензії поляків на землі Правобереж­жя1. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, ро­сійська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток2.

М. Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом ПетербурзькоїАкадемії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і на­вчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'яз­ки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки­евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).

Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський уні­верситет також був осередком й української науки. Завдяки кіль­ком поколінням українських учених, які були професорами в Ки­ївському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрічалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася ук­раїнська національна думка.

І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину мо­лодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегаль­не українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письмен­ник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний ет­нограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олександер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.

Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної за­лежності України, про що писав у своїх записках Василь Біло­зерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".

Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати суспільствона засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братер­ство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину. У програмі Кирило-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу. Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками програми. У політично-національному відношенні... висували вони ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правлін­ня — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свобо­ди, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором.

Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладе­на в основних його документах, у "Книзі битія українського наро­ду" і в "Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" ( в оригіналі "Устав Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи повинні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну фе­дерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "соєдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена приз­навалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар1. Йшлося про те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми власними урядами і президентами на чолі. Кожний на­род мав сам порядкувати всіма своїми справами самостійно і не­залежно від інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій ок­ремий громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології де­кабристів, бо трактувало всі слов'янські народи однаково.

Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати по­винні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спіль­ні справи цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації, вибираний на чотири роки так само, як президенти по­одиноких республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної республіки, але творити окрему адміністративну одини­цю, щось на зразок як у США місто Вашінгтон.

М. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття укра­їнського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, голов­ним чином його сучасника, великого польського поста Адама Міцкевича з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — ук­раїнському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жер­твою нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, пока­зуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений будівничим, він став основою всього".

У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну рівноправність та національне визволення всіх слов'янських наро­дів, а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що "українська нація творить собою особливу єдність пройняту ду­хом рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Чле­ни Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження ниж­чих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти серед народу, запровадження всенародного виборчого права та виборність чиновників.

Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різ­нилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них ува­жала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими правилами любові, лагідності й терпеливості.

Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати слов'янську спілку на основі рівності, братерства й любові до люд­ства. Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів ук­раїнців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пунк­ти Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.

За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефоді­ївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Мефодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.

У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку".

Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевчен­ка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними вір­шами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліс­сельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'яз­нення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслан­ня в Саратові, де він перебував аж до 1856 р.

Після проголошення вироку в Україні "розшаліли цензура й донощицтво, заборонено не тільки всякі українські книжки,, але при­сікалися й до статтей писаних по російськи на теми України; за­боронено вживати назву Україна, Малорусь, Гетьманщина".

У відповідь на це майже негайно після арештів членів Братства, на одній з вулиць Києва з'явилася прокламація, яка говорила: "Брат­тя! надходить велика пора, пора, коли маємо можливість змити гань­бу збезчещених прахів батьків наших і нашої рідної України, діткне-ної підлою рукою ворогів наших. Хто ж з вас не піднесе руки в ім'я великої справи! З нами Бог і добрі люди, вічно вірні сини України".

З появою Кирило-Мефодіївського Братства в українській інтелек­туальній історії почалася нова доба. Досі всі інтелектуальні вияви XIX ст. були звичайними копіями російського інтелектуального жит­тя (слов'янофільство, народність, історичність). Часто українці задо­вольнялися звичайною окремішністю всередині російського руху, як довго там не заперечували українського змісту. Тепер, хоча все ще під впливом своїх сусідів, вони вже почали розвивати свої власні іде­али, почали зосереджуватися на своїй власнійсудьбі. Діяльність Ки­рило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної бороть­би в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-мефодіївців". Помимо того що Кирило-Мефодіївське Братство не мало змоги розвинути своєї діяльності, його програма користувалася прихильністю серед інтелектуальних кругів. Розгром Кирило-Мефодіївського Братства був тяжким ударом по національно-визвольних прагненнях українського народу, що загальмував на багато років роз­виток усіх галузей української культури.

Надзвичайно тяжким був 1848 рік. У половині 1847 р. в Кате­ринославській губернії і в Південній Україні з'явилася епідемія холери, яка досягла берегів Чорного й Азовського морів, десятку-вала населення й наробила чимало шкоди. У квітні 1848 р. Пів­денну Україну навістила жахлива посуха, що тривала від квітня аж по вересень і внаслідок того збіжжя, картопля, овочі й городина пропали на пні. Через брак фуражу й виснаження тяглової худоби трудно було доставити продукти з інших губерній. У тому році не зібрано навіть двох третин посіяного зерна на озимину, а з ярого зібрано тільки половину. Тому що не було чим годувати худоби, худоба дешевшала, а хліб дорожчав. Улітку 1848 р. знову віднови­лася холера ще з більшою силою й охопилаКатеринославщину. Із зареєстрованих 47 940 захворювань — померло 14 990 осіб.

Одночасно революційні настрої в Західній Європі в 1848 p., відо­мі під назвою "Весни Народів", довели до упадку захисника реак­ційного режиму в Австрії, князя Меттерніха і знайшли свій відгук і в Україні. Знесення панщини в Галичині скріпило чутки про неда­леке знесення кріпацтва і в Росії. Вибухали селянські повстання й люди відмовлялися виконувати кріпацькі повинності. НаВолині по­міщики, побоюючись за своє і своїх родин життя, тікали зі своїх ма­єтків до Житомира, де було військо, і просили в царя допомоги. По Україні ширилися летючки з закликом до загального повстання. Це все викликало занепокоєння в урядових колах Росії. У зв'язку з тим у Польщі, Білорусі, Україні та Бесарабії запроваджено надзвичайний стан і запроваджено цензуру. "Політика царського уряду була спря­мована якраз на те, щоб стерти насильницьким анексіоністичним шляхом всякі національні особливості української нації"3. За таких умов Росія розпочала ще одну війну з Туреччиною, щоб здобути ви­хід через Дарданели із Чорного моря на Середземне.