5. Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст.

Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджуєть­ся головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкла­дом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втра­чали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській му­зичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з приму­сової кріпацької праці стає вільнонайманим — професією. По­ряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького жит­тя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів.

Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, го­ловним чином, приватні вчителі або вона викладалася в за­гальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів — як творчих, так і виконавських,— викликала появу різноманіт­них музичних і хорових товариств.

До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи при­ватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний про­міжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки вихо­вання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організа­цій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.

Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.

6. Будівництво й архітектура.

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821— 1841 pp. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана(1837— 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В.Равського.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер Майдан Незалежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф.Фельнер, Г.Гельмер), Нової біржі(арх. О.Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх. Г.Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк "Софіївка ", на околицях м. Біла Церква, в долині річки Рось, розкинувся парк "Олександрія", на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Одним з найголовніших завдань творчості митців початку ХІХ ст. стає пізнання людини, проблема її гідного існування та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Внутрішній світ особистості значно еволюціонував і ускладнився порівняно з попередньою епохою: більш витонченими стали душевні порухи, сприйнятливість, зросло усвідомлення самоцінності, відповідальності, гідності, і, водночас, суперечливості приватного і суспільного інтересу: людина стає лише розгармонізованою часткою суспільного виробництва, відбитком свого заняття; її розриває суперечливість між особистим егоїзмом і суспільно обумовленою мораллю. Просвітництво пропонувало частковий вихід з останньої суперечності – виховання почуттів засобами мистецтва. Романтизм виник і як певне розчарування в ідеях просвітителів, які сподівалися на моральне оновлення суспільства доби капіталізму.

Основними жанрами стають драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, казка старих часів (брати Якоб та Вільгельм Грімми). Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману. Е.Т.А.Гофман був автором фантастично забарвлених повістей ("Золотий горщик”, "Життєва філософія Кота Мурра”). Видатні письменники-романтики – це Фенімор Купер (США), Віктор Гюго, Жорж Санд (Франція). Романтики відкидали консервативні принципи класицизму в театральному мистецтві – як наслідок у Франції виникає жанр мелодрами зі несправедливо скривдженими героями, різкими контрастами добра і зла, багатства і бідності, іронією (Альфред де Мюссе ”Венеціанська ніч, "Примхи Маріанни”, Проспер Меріме "Театр Клари Гасуль”).

Визначною рисою романтиків – поетів і музикантів – стає задушевність, ліризм, проникливість у глибини душі (Гайне, Шуман, Шопен). Серед французьких художників-романтиків – Теодор Жеріко ("Пліт "Медузи”), Фердинанд Делакруа ("Човен Данте”, "Різня на Хіосі”, "Свобода на барикадах”). В Англії працюють майстри пейзажу Дж. Констебл, Джозеф Тернер. В Іспанії творить Франсіско Гойя (портрети Ісабель Кобос, доктора Перакля, актриси Ла Тірани, "Маха вдягнена”, "Маха оголена”, "Страхіття війни”.

Не без впливу вчення Ж.Ж. Руссо про перевагу "природного” стану над цивілізованістю склалася програма оновлення культури шляхом її звертання до народно-національних джерел в Гердера. До речі Гердер захоплювався Україною. Він свого часу писав: "Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя” (Гердер, 1769). Тенденція звертання до національних джерел і стала провідною в європейському романтизмі. Народна творчість як "природна поезія” гідна не лише захоплення але й наслідування, прямого включення в літературний процес. Романтики по-новому трактували фольклор як важливе джерело пізнання народу, його "національного духу”. Так виникає системно-науковий підхід до збирання, публікації та вивчення фольклору.

Особливо виділяються митці течії фольклорного романтизму в слов'янських країнах. Українську етнографію започаткувала книжка Г. Калиновського "Опис весільних українських обрядів” (Петербург, 1776). Український романтизм, як і інших пригноблених слов'янських народів, став формою національно-культурного відродження: він проявився у реформуванні літературної мови, посиленні інтересу до національної історії та фольклору, тобто у принципі народності. Й. Гердер вважав мову найважливішим компонентом нації. Саме народна мова давала можливість зберегти національну ідентичність. Осередками культурно-національного відродження були Харків, Перемишль, після 1834 – Київ, Львів (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, етнографічно-фольклористична збирацька діяльність, фольклорно-літературний збірник "Зоря” 1834, альманах "Русалка Дністровая” Будапешт, 1837). Література українського національно-культурного відродження розвивалася в основному в руслі романтизму, навіть вже у "Енеїді” Котляревського, поряд з бароковими та класицистськими рисами (полістилевість та симбіоз стилів характерний для ХІХ ст.), виявилися передромантичні тенденції – у навіяних смутком спогадах про вільну старовину, козацько-гетьманську державу, її героїчну історію, у авторовім захопленні історичними піснями.

До перших творів романтичної поезії, що спиралася на народність та фольклор, належали балади П. Гулака-Артемовського "Твардовський”, "Рибалка” (переспіви з Міцкевича й Гете), вірші Л. Боровиковського, Є. Гребінки, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Шашкевича. В. Забіли. Утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, елегії, романтичного оповідання, історичного роману, історичної драми і трагедії. Поети-романтики часто пишуть у стилі народної пісні. У творах М. Максимовича, М. Костомарова, М.Шашкевича ідеальним героєм стає український козак, що тужить і плаче за часами козацької вольності. Бандурист для українських романтиків є носієм пам'яті про старовину, віщого поетичного слова, ясновидцем. В оптимістичних громадянських віршах Шашкевича ("Дайте руки, любі друзі”), Метлинського, Вагилевича – заклик позбутися туги і об'єднатися. Романтики створювали ліричні вірші народнопісенного типу: В. Забіли ”Не щебечи, соловейку”, "Гуде вітер вельми в полі”, "Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша (роман "Чорна рада”, поезії "Досвітки”), Ганни Барвінок ("Сирітський жаль”, "Нещаслива доля”), Олексія Стороженка ("Закоханий чорт”), Марка Вовчка (оповідання-казки "Кармелюк”, "Невільничка”, побутові оповідання "Козачка”, "Горпина”, "Сестра”), Ю. Федьковича ("Люба-згуба”). "Етнографічна правда” означала обробку легенд, переказів, анекдотів, зображення морально досконалих героїв, соціальний мир.

Романтична традиція продовжується в українській літературі другої половини ХІХІ ст. Події далекого минулого зображаються у творах Є. Грушкевича, І. Грабовича, "Захарі Беркуті” І. Франка, "Запорожцях” І. Нечуя-Левицького, "Олесі” Б. Грінченка.

В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах "Козак Мамай”, "Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів "Живописна Україна” ("У Києві”, "Видубицький монастир”, "Дари в Чигирині”).

В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку ("Ой і зрада, карі очі, зрада”, "Сидить голуб на березі”, "Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського "Наталка Полтавка”, "Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ'яненка "Хусточко ж моя шовковая” зі "Сватання на Гончарівці”, п'єс С Писаревського ("Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації "Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького , зокрема його варіації "Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка "Ой чия ти, серденько”), "Полонез” А. Данилевського. Найвидатнішим скрипалем доби був Гаврило Рачинський ( варіації "Віють вітри”, "Ой кряче, кряче молоденький ворон”, полонези, вальси з романтичними рисами). Ілля Лизогуб (брат Олександра) створив ранньоромантичну віолончельну сонату. Романтичні риси виявили себе в ліричному тематизмі симфонії невідомого автора 1809 р., в "Симфоніях” М. Вербицького.