Драматургія

У 90-ті роки Б. Грінченко працює в різних жанрах драматичної творчості: створює драми, комедії, інсценівки, жарти, пише драматичну поему. Як і діячі «театру корифеїв», відомі драматурги М. Кро-пивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, він широко дивиться на театр, на його великі суспільно-виховні можливості, — дивиться як на трибуну, з якої найзручніше й найпереконливіше можна пропагувати свої погляди. Першим твором у новому для нього літературному роді була комедія у п'яти актах «Неймовірний, або Чоловік ті жінка без віри не спілка» (1893, опубл. 1896). За своїм характером ц типова «розважальна комедія» або «комедія ситуацій». У кінці твор; непорозуміння розплутано, й усе завершується щасливо. Автор зма льовує шаржований образ сільського писаря-фендрика, довкола ньо: розгортається чимало водевільних сцен, розрахованих на невибаг ливий комічний ефект. Автор розумів слабкість першої своєї спроб: і не вмістив його до зібрання драматичних творів.

Протягом 1894—1895 pp. Б. Грінченко створює комедію «Нахма рило» («Дядькові примхи», опубл. 1897 p.). Центральним у творі образ народного учителя Тараса Вільхівського, який, працюючи н селі, всіма силами служить завданням народної просвіти і піднятт; народного добробуту. В творі відбилася й ідея створення хлібороб ських спілок, що в цей період почали з'являтися в багатьох села Херсонщини (Аджамка, Федвар, Каніж, Панчево, Чубівка та ін.| Ініціатором створення їх був відомий кооперативний діяч, народни М. В. Левицький. Діяльність Левицького, створені ним артілі-спілки як певна форма захисту селян від глитайського визиску й великого землеволодіння захоплювала багатьох: їй присвятив свої драми «Конон Блискавиченко» М. Кропивницький, «Понад Дніпром» І. Карпенко-Карий.

У п'єсі Б. Грінченка йдеться про заснування громадської каси з ініціативи прогресивного учителя; він же дає селянам книги прохліборобські спілки, допомагає придбати великий наділ землі у свого дядька поміщика Шевцова за помірну ціну тощо. Досить уже традиційним для інтелігента-народолюбця, та ще й дворянського походження, є ще один крок героя: одруження з сільською дівчиною, яку він готує до екзамену на вчительку. У першому варіанті п'єси герой говорить своїй коханій: «Хіба ж ти не бачиш, що наше одруження знищить пана і мужичку, а зробить двох людей однодумних? А в сьому, щоб не було ні пана, ні мужика, щоб були самі люди та брати — в сьому вся сила, від сього залежить все щастя людське і вся наша сила; вся наша праця повинна піти на те, щоб знищити зовсім ті огидні касти, панів і мужиків»1.

Згодом цей, як і інші програмні монологи, автор зняв під впливом гострих звинувачень у втомлюючій тенденційності. Критикували й інші аспекти п'єси, зокрема ту легкість, з якою вчитель долає всі перешкоди: переконує обуреного дядька, дає раду селянській громаді в питанні придбання землі тощо. О. Маковей з приводу п'єси «Нахмарило» писав: «З великої хмари виходить зовсім малий дощ... Левчук (прізвище вчителя в першій редакції п'єси. — Авт.), правда, дбає ще і про громаду, про освіту, спілки і землю (се звичайне заняття усіх українських інтелігентів — у писаних творах), але нехай би він, сердега-оптиміст, так патетично не декламував про нищення каст тому тільки, що він свою Марту (перший варіант імені. — Авт.) вивчив так, що вона може здавати учительський іспит. Коли йому освітою, спілкою і землею вдасться зблизити панів (хоч де ж ті пани, окрім нього самого) і мужиків до себе, то він справді заслужить собі велику похвалу, але про знищення каст і залежне від того людське щастя ще далеко говорити не може»2.

Досить бліді, мало індивідуалізовані у п'єсі образи селян, і насамперед образ коханої Тараса Вільхівського Марисі. Всі вони чемні, лагідні, прагнуть просвітитися, всі захоплені своїм учителем. Ці ідеалізовані постаті не залишаються в пам'яті читача (глядача) як повнокровні живі люди. Такою ж ідеалізованою постаттю є врешті і головний герой. Більш-менш колоритною фігурою в творі є лише поміщик Шевцов — легковажний, нуртуючий у порожньому просторі. Йому завжди не вистачає грошей і завжди повно прожектів, як їх добути й поправити свій стан. Він з усім легко погодиться, як погодився врешті з одруженням небожа з мужичкою, аби була надія виконати свої плани. 'Зоря. — 1897. — № 9. — С. 169. 2Літературно-науковий вісник. — 1898. — Т. 2. \x25A0

У 1898 р. Б. Грінченко пише драму на п'ять дій «На громадській роботі», в якій знову звертається до проблеми взаємин вищих і нижчих класів, інтелігенції і народу, декларує свої погляди на роль і завдання освіченої верстви. П'єсу було опубліковано у 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Арсен Яворенко». У центрі твору молодий пан Яворенко — людина інтелігентна, поступовських поглядів, яка щиро хоче допомогти селянам покращити їхнє становище. Рупором ідей Арсена в першій дії виступає його сестра Харита. Вони разом із братом і роз'яснюють Арсеновій дружині свою програму: «X а р и т а. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами: Ольга. А що ж іще їй треба робити? Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема. Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба. Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові краєві, як уміє. Ольга. Як то служити? Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені... Повинен: дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...» [2, 548—549]. Таких програмних монологів — і самого Арсена, і його сестри —4 у п'єсі чимало. Щоправда, герой намагається робити корисну справу: осушити понад триста десятин болота (землі селян), а з нею разом і тридцять власних, зробити на цій землі сіножать, бо, як тлумачить він селянам, «нема у вас ні лук, ні степу», «не стає сіна, мусите купувати». Селяни спочатку погоджуються, дають на цю справу громадські гроші, але згодом, підбурені багатієм Напченком, різко міняють свою думку, вирішують, що Арсен, скориставшись грошима громади, осушить лише свої землі, одурить їх. У цьому виявляється споконвічна недовіра мужика до пана. Селяни руйнують греблю, побу-; довану на гроші Яворенка, й вода розливається по полях. Налякані селяни приходять до Арсена з проханням допомогти, не одступитися від них через їх темноту. Фінальна розмова Арсена з ними має після ] всіх переживань і страждань героя трохи не ідилічний характер: «Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо. — Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем... — Тільки пожалійте нас, поможіть!.. Арсен. А вірите мені тепер? Селяни. Віримо! Всі віримо! Арсен. Будете мене слухатися? Харита. Будуть! Будуть! Селяни. Будемо!.. Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..» [2, 586].

За всієї серйозності ідейних і практичних завдань, якими керується цей прогресивний народолюбний діяч у стосунках з селянами, відносили сторін — це відносини учителя з учнями, про що особливо виразно свідчить остання сцена. Виразним є і зверхнє ставлення героя по народу як до об'єкта рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», неосвіченого в інтелігентському розумінні слова.

Дидактичність і декларативність суттєво знизили художній рівень п'єс і закрили їм фактично дорогу на сцену. Вони залишилися літературними документами доби, — документами, що виявляли настрої певної частини інтелігенції. А село з його живим життям, з живими типами і правдивими стосунками побутує у п'єсах Грінченка радше всупереч основній тенденції, ніж у відповідності до неї: це окремі епізодичні типи чи сцени. Останнім драматичним твором Грінченка, була п'єса з п'яти дій «На новий шлях» (1905). Це була спроба створення «сімейної» драми з внутрішнім психологічним конфліктом. В основі колізії п'єси — різні погляди на життя подружньої пари. Чоловік — людина аморальна, яка придбала своє багатство нечесним шляхом. Дружина — жінка порядна, з високими життєвими принципами, дізнавшись, на яких засадах будувався їхній добробут, розриває стосунки з чоловіком і стає «на новий шлях» — шлях трудового життя у згоді зі своїм сумлінням. Та спроба Б. Грінченка створити психологічну драму не вдалася. В «Огляді української літератури за 1906 рік» І. Франко писав: «Тема, без сумніву, інтересна, тільки, на жаль, проведена дуже блідо, всі дійові особи зовсім шаблонові, мотивування подій слабе і наївне, а цілість не робить ніякого враження»1. Дещо вище оцінювала критика драматичні твори історико-роман-тичного плану. Перша віршована драма на п'ять дій «Ясні зорі» (1894, опубл. 1897) написана на основі народних пісень та дум про турецьку неволю. Ясні зорі України світять нещасним в'язням довгі роки, зігрівають серце в неволі. Ідея любові до рідного краю, палкий патріотизм буквально пронизують твір. Підкреслюється, що за Вітчизною-Ук-раїною тужать не лише ті, хто недавно потрапив у полон, а й ті, що пробули на турецькій каторзі довгі роки, і навіть ті, які в силу обставин «потурчились», «побусурманились». Проте надмірний патріотичний пафос, велика кількість піднесених монологів тощо знижують динаміку подій, порушують художню цілісність твору. П'єса явно «переобтяжена декламаціями про кохання і красу рідного краю» (О. Ставицький).

Наприкінці 90-х років Грінченко пише ще дві драми про історичне минуле України — «Степовий гість» (1897, опубл. 1898 р. у «Літературно-науковому віснику», перша назва «Забатька») і «Серед бурі» (1897, опубл. 1899 p.). Упершій з них відтворено події напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. До господи шляхтича Степана Золотницького прибуває козак, який називає себе лейстровим з табору коронного гетьмана Потоцького, хоча насправді є сином другої дружини Золотницького Василини. Поступово розкривається гостра драматична ситуація: Золотницький підступно убив колись чоловіка Василини Демченка і думав, що убив і її сина Якима. Та Яким залишився живий, служив на Запорожжі. Перед наступом військ Богдана Хмельницького він прибуває у рідне село, щоб поквитатися з кровним ворогом. Шляхтич Золотницький, який зазіхнув на землі й господарство, а також молоду дружину Демченка, ненавидить український народ, козацтво ненавистю жорстокого кривдника, ґвалтівника й боягуза. Для нього запорожці — «гультяї всі і розбишаки», про Хмельницького він говорить: «Проклятий бунтовник! Давно треба йому нашибениці висіти або на палі кричати!». Так же міркує і син Золотницького — молодий шляхтич Ясь. Для нього козацьке військо — «хлопи, волоцюги, здобишники!.. Несила буде їм проти шляхетного війська вистояти». Внаслідок складних і драматичних подій Якима Демченка ув'язнюють, але його звільняє, рятуючи від смерті, кохана дівчина Наталя. У фіналі драми перемагають Яким і козаки. П'єса закінчується оптимістичними словами Якима: «Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волю!» Критика відзначала такі якості драми, як динамізм, гостроту конфлікту, сценічність, водночас зауважуючи блідо виписаний загальний історичний фон. Найбільшу популярність серед історичних творів здобула драма Грінченка «Серед бурі». Події в ній віднесені до періоду Руїни — тяжкого лихоліття й міжусобних чвар, які настали в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Як і в п'єсі «Степовий гість», центральною є фігура одного з численних маловідомих героїв визвольної війни полковника Василя Коваленка. Мужній воїн, талановитий воєначальник і передусім — палкий патріот Вітчизни, він стає на чолі козаків, які захищають під час облоги рідне місто від польсько-шляхетських військ. Складність ситуації полягає в тому, що проти Коваленка виступають і прямі вороги, і приховані з числа козацької старшини, які заради особистих вигод зраджують свій край. Це сотник Лясковський, який мріє одержати не тільки маєтки й таляри, а й полковницький пірнач, суддя Старовський, який хоче помстити-ся Коваленку, що назвав його привселюдно утисником, це, на-; решті, й Жилинський, який бачить свою вигоду в сотництві. Тесть Коваленків осавула сотенний також перекинувся на бік шляхти. Навіть дружина Оксана діє проти нього — таємно виводить батька-зрадни-ка з обложеного міста. Закінчується драма зворушливим монологом Оксани, яка смертю підтверджує свою відданість рідному краєві, друзям, коханому: Оксана [...] ...Мій світоньку ясний!.. Мій рідний краю, Прощай і ти!.. Не нажилася я!.. Мій людоньку! В сльозах живеш ти, в горі, Хай Бог тобі спокою й щастя дасть!.. Живи, цвіти!.. Зорею ясно сяй!.. (Підводиться) Василечку, ще поцілуй востаннє!.. Коваленко цілує. Прощайте всі!.. Коханий, прощавай!.. (Падає мертва) [2, 546]. Високу оцінку драматургії Грінченка, зокрема п'єсі «Серед бурі», дав І. Франко: «Надто ж драми Грінченка (деякі відзначені нагородами на конкурсах Галицького виділу крайового) являються немаловажним здобутком для української сцени,' а така драма як «Серед бурі» і з погляду на композицію, на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад, займе в укр(аїнській) літературі дуже високе місце, може, чи не найближче обік «Сави Чалого» Карпенка-Карого»1. Творчість Б. Грінченка різножанрова, багатопроблемна, вона є взірцем терпіння і подвижницької праці для свого народу. «Талановитий поет і повістяр, — писав І. Франко, -— він покинув епіку задля драми, силкуючися дати нашій літературі історично-патріотичну драму вищого стилю. Обік сього він у «Правді» порушує важну справу язикової незгідності, яка зовсім натурально витворилася була між Галичиною й Україною; його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті. Він пише ряд цінних критичних і історико-літературних студій про різних наших письменників і пробує, йдучи за слідом Драгоманова, вивести справу нашої національності [...] перед широкий форум європейської публіки»2. Про непересічне значення творчості Б. Грінченка в образній формі висловив Микола Чернявський: «Навершині Ливану стоїть кедр. Обшарпали його і покрутили бурі. Намагаються вітри скинути з вершини. А він шумить і стогне, й дзвенить, як струна. Знесилів він, але стоїть непорушно на своєму місці.

Перша з них вводить у події, що відбувалися весною 1648 року, дія другої розгортається 1671 року у місті Кальнику (територія нинішньої Вінниччини), що знемагає у облозі польського війська. У обох п’єсах наявні й моменти декламаційності та риторичності, є тут (особливо у сцені прощання героїв твору «Серед бурі») й надто вже «розчулені» абзаци, де автора зраджує почуття міри. Однак загалом ці твори, засновані на соціально-політичному конфлікті, стали помітним набутком тогочасної української драматургії, поповнили собою один з важливих розділів останньої - історичний, де вони співвідносяться з такими, скажімо, визначними явищами, як «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого та «Оборона Буші» М. Старицького.

Якщо у драмі «Ясні зорі» уславлення волелюбності героїв та їхньої відданості рідному краєві дещо абстраговане від ширшого соціального контексту (в уявленні Аміни у «козацькій землі» взагалі всі рівні), то названі вище п’єси Б. Грінченка порш за все тим і цікаві, що, високо підносячи ідею батьківщини як найбільшої цінності для кожної людини, вони водночас розкривають історично удеталізовану та соціально увиразнену картину перебігу історичних подій. У тому, що Б. Грінченкові аж ніяк не був чужий тверезий погляд на історичне минуле України, свідчать, до речі, бодай його відгуки про деякі оповідання О. Стороженка, розглядаючи які він певною мірою наблизився до соціально-класової точки зору. Так, в оповіданні «Прокіп Іванович» письменник, на думку Б. Грінченка, «силкувався зреалізувати українське панство - те папство, що посіло Запорозькі степи та й заходилося підгортати під себе в кріпацьку неволю вільний народ». Урезультаті цих «силкувань» у «Стороженкового пана людям так гарно живеться,- як у раю, панщину відбувати - то веселі іграшки»… Хоч там і «згадується пару разів і про те, як когось там «парили добре», ну та се по-батьківському, лоза ж не купована була». «На жаль,- підсумовував Б. Гріпченко,- історія нас навчає, що «лози» було багато, а раю й зовсім не було…» 51.

Якраз цей акцент - «а раю й зовсім не було» - простежується і в п’єсах, про які йдеться, хоча в першій з них переважає соціально-визвольний мотив, в другій - національно-визвольний. Заслугою Б. Грінченка слід вважати образ «шляхтича з Русинів» Степана Золотницького (так підкреслено у першодруку цього твору - під назвою «За батька» - у журналі «Літературно-науковий вісник») - бундючного, ненависного до черні, заздрісного на магнатські статки. Прагнучи силою «вибити козацтво» зі своїх підлеглих, Золотніщькии своє бажання висловлює так: «О, якби я міг усіх своїх хлопів на ланцюги прикувати - як псів, як звірів, бо справді це звірі! Горе, що не можняя річ! А то б заскавучали вони в мене на припоні!»

Якщо Золотніщькии разом зі своїм сином Ясем та слугами перебуває на одному полюсі соціального конфлікту, то на другому слід бачити не лише Якима - посланця від Б. Хмельницького, котрий прибув «оповіщати, щоб люди наготові малися, і скоро гасло буде,- зараз бралися до зброї», й не тільки інших позитивних персонажів, а увесь пригноблений український люд, який піднявся у 1648 році на боротьбу з гнобителями. Створення образу народу, готового до повстання, а наприкінці п’єси - вже повсталого,- це також незаперечна заслуга Б. Грінченка, причому зримо увиразнюється у п’єсі цей образ через велику кількість змістовних деталей і подробиць. Ось з’являється у творі кобзар, котрий не лише співає селянам пісню про Правду і Кривду, а й інформує їх, що батько Хміль вже близько - «велить, щоб шаблі напоготові були… Завтра - до роботи!». Вражає своєю мужністю селянин Грицько, у стрісі хати якого було виявлено зброю,- як не катують його слуги Золотницького, добитися від нього зізнання і покори вони не в силі. Немов яскраві концептуальні спалахи звучать у п’єсі репліки типу: по селах «хлопи за коси та за списи взялися», народ «так хмарою і йде до Хмельницького». Неспроста першим, хто зрозумів, що почата визвольна війна - то війна всенародна, є у п’єсі той же таки Золотни-цький. «Дак он уже до чого подле хлопство береться! - з ненавистю каже він.- Наливайків та Остряниць ізгадують!»

Історично правдиво відтворено настрої рядового козацтва і в драматичній поемі «Серед бурі», хоча основний акцент зроблено тут на неоднорідності козацької старшини: були з-поміж неї, показує Б. Грінчеико, віддані народові люди, такі, як головний герой полковник Василь Коваленко та його друзі, але були й ті, котрі, як-от полковий суддя Старовський, били своїх хлопів «батожжям», вели по відношенню до національної справи зрадницьку політику. Крім Старовського, середовище зрадників і перекинчиків представлене у п’єсі також сотником Лясковським, хорунжим Жилинським, сотенним осавулою Свиридом Пилипенком (він доводиться, до речі, батьком дружини Коваленка Оксани, що вводить у твір додатковий конфлікт - між обов’язком героїні як дочки та її громадянським обов’язком). Прагнення Коваленка за всяку ціну втримати Кальник та нескінченні підступи старшинського оточення, яке небезуспішно домагається компрометації героя та зруйнування його сім’ї, а вслід за тим - здачі міста ворогові, і визначає розвиток подієвої напруги драми. Привертає увагу динаміка п’єси, природність реплік персонажів, у деяких епізодах вдало відтворено автором староукраїнську книжну мову.

Обидва розглянуті твори, що своїм ідейним спрямуванням були суголосними часові наростання визвольної боротьби у країні, викликали у сучасників Б. Грінченка жвавий інтерес. І. Франко у статті «Старе й нове в сучасній українській літературі», закидаючи С. Русовій, що у своєму огляді під такою ж назвою вона обійшла увагою драми і поезії Б. Грінченка, видані перед тим, які «треба вважати великим здобутком української літератури» («вже з огляду на мову, поетичну форму та техніку версифікації»), спеціально вважав за необхідне наголосити на його п’єсах. Останні, на його думку, є «немаловажним здобутком для української сцени, а така драма, як «Серед бурі», і з погляду на композицію, на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад, займе в укр [аїнській] літературі дуже високе місце, може, чи не найближче обік «Сави Чалого» Карпенка-Карого» .

З огляду на глибоку проникливість Б. Грінченка в сутність зображуваної ним доби навряд чи слід вважати цю оцінку перебільшеною. Особливо великою популярністю користувалася п’єса «Степовий гість». Як згадував актор театру М. Садовсько-го П. Коваленко, у роки революції 1905-1907 років «не було жодної української трупи чи аматорського гуртка, які б не виставляли цієї драми» 53. Цікаво, що драматичний гурток, утворений при робітничому хорі на чолі з К. Стеценком, ставив цю п’єсу під режисурою самого Б. Грінченка (письменник зумів розкрити перед артистами-робіт-никами характери своїх персонажів, а в деяких аматорських виставах він і сам брав участь як актор).

З ентузіазмом сприймалася і волелюбпо-героїчна спрямованість вистави «Серед бурі». Вя?е навіть в умовах «конституційних свобод», писав оглядач журналу «Україна», цю річ неодноразово забороняли як «крамольну», адже «в Таганрозі, наприклад, та й по інших місцях» вона «викликала цілі маніфестації в театрі» 54.

Значно стриманіше були сприйняті інші дві п’єси Б. Грінченка 90-х років - «Нахмарило» («Дядькові примхи») та «На громадській роботі» [«Пташка»], в яких відтворено діяльність народолюбної інтелігенції на селі. Герой першого твору (за жанром це комедія; до речі, ще раз звернеться письменник до цього жанру у «жарті на одну дію» «Миротворці», побудованому на комічних ситуаціях з панського життя),- молодий учитель Тарас Вільхівський, котрий не лише із запалом учителює на селі, але й прагне втілити в життясвою культурну програму (видача книжок, недільні читання і т. д.). У другій п’єсі знайомимося з колишнім інженером шляхів сполучення Арсеном Яворенком (між іншим, піц прізвищами Віль-хівський та Яворепко виступав Б. Грінченко в пресі - зайвий доказ того, що ці персонажі змальовувалися ним з авторським співчуттям), який по смерті батька лишає місто і весь той спадок, що йому дістався, намагається обернути на користь селян. Як каже його сестра Харитя, що захопилася на селі медичною практикою та організацією «дитячої хати», «погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах [...] Треба, щоб культурні люди йшли на село, працювали там,., несли світ і культурність».

Художній конфлікт обох творів розвивається паралельно у двох планах - соціальному та родинному. Так, Тарас Вільхівський здійснює таку «програму»: допомагає селянам на гроші з організованої за його порадою громадської каси якомога вигідніше купити землю у свого опікуна поміщика Шевцова, адже, як каже найближчий Тарасів помічник - селянин Данченко, становище селян таке, що через убозтво «курки ніде випустити. Без землі нам хоч зараз усім на Амур». Друга ж мета, здійснення якої домагається учитель,- незважаючи на категоричну незгоду Шевцова та на станові пересуди, одружитися з селянською дочкою Марисею. Різного роду хитрощі героя, до яких він вдається, аби обійти «дядькові примхи», і рухають сюжет п’єси.

У складному переплетінні громадського та особистого розмічено розстановку протилежних сил і в п’єсі «На громадській роботі», герой якої, прагнучи принести народові реальну економічну допомогу, вкладає усі свої кошти в осушення забо- лоченої селянської землі, сподіваючись, що згодом витрачені гроші будуть вдячною громадою йому повернуті. Однак, порівняно з попереднім твором, на долю Яворенка випадають тяжчі випробування: його щирі наміри наражаються на протидію місцевих багатіїв (доходить до того, що підбурені ними селяни руйнують вже збудовані дамби), а паралельно-ще й цілковите нерозуміння з боку «пурхаючої по життю» його дружини Ольги, що заводить «роман» з сусіднім поміщиком. Як з гіркотою каже про свою родинну біду герой твору, для жінок на взірець Ольги «висока, велична ідея» просто недоступна: «На словах… о, на словах вони признають це, а справді?.. Все, за що їх батьки, брати, чоловіки борються, мучаться, працюють, на смерть навіть ідуть,- все те їм річ незрозуміла, нудна, а часом просто дурниця…» У фіналі п’єси через свою щиру відданість громадській роботі Арсен втрачає сім’ю; порозумітися ж з селянами він зміг лише завдяки тому, що вони не знали, як відвернути затоплення їхньої землі, а тому, каючись за вчинені перед цим руйнівні дії, звертаються до нього за допомогою.

Відомо, що Б. Грінченко не був єдиним, хто змалював інтелігентів «на громадській роботі». Досить згадати також п’єси І. Франка («Учитель»), М. Старицького («Не судилось», «У темряві»), І. Карпенка-Карого («Понад Дніпром») та інших митців. Доволі голосне звучання цієї теми в українській літературі було зумовлене життєво важливою причиною - наполегливими пошуками шляхів зближення інтелігенції зі своїм народом в умовах історично витвореної між ними прірви. Так само, як у п’єсі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром», реформістські ілюзії у названих творах Б. Грін-ченка виявилися, поза сумнівом, яскраво. Однак відмовляти в наявності «чесноти новизни» у цих творах, які заслуговують на увагу вже тим, що написані вони на цілком реальному життєвому матеріалі (ідея об’єднання селян-незаможників у товариства для протистояння куркульству насправді мала у ті роки значне поширення), звичайно, було б несправедливо. Так, ці п’єси вносять додаткові штрихи в досить драматичну історію пошуків представниками жанру нового, прогресивного героя, увиразнюють реально існуюче в ті часи різноманіття шляхів і форм діяльності відданої народові інтелігенції (за всього нашого снротиву твердженню Арсена Яворенка про те, що «й пани: бувають всякі», хоч мова тут не про експлуататора, не про гнобителя), зацікавлюють правдивим показом драматизму ситуацій, спричинених недовірою селян, а то і їхнім вороншм ставленням до тих, хто прагнув прийти їм на допомогу, (як то в п’єсі «На громадській роботі», негайної, «оречев-леної» віддачі від дій «пана» вони не бачили). Глибоко реалістичним набутком Б. Грінченка-дра-матурга стало зображення нового класового ворога на селі - куркуля, який своєю зажерливістю та підступністю перевершує можновладців з іменитих родів. Так, у комедії «Нахмарило» акцентовано на тому, що в новітній час справа обернулася вже так, що дворяни потрапляють навіть у залежність до глитаїв типу спритного та нерозбірливого у способах збагачення Вишкварки. А вдрамі «На громадській роботі» основним лиходієм, котрий настроює селян проти Арсена Яворенка, теж виступає куркуль Лапченко. «Годі вже панам панувати,- ще й ми над мужвою попануємо»,- у цинічному зловтішанні куркуля полягає один з важливих акцентів твору. 6 у доробку Б. Грінченка й п’єса, яка засвідчує.

ДАША

Степовий гість

У п'єсі Б.Грінченка "Степовий гість" (у першодруку - "За батька") об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Макроконфлікт твору - боротьба українського народу за соціальне й національне визволення з-під польського гніту проектується як на ситуації п'єси, так і на мікросвіт персонажів. Привабливими зображені постаті Якима Демченка, Грицька, кобзаря, Наталі. Перший з них змальований найбільш колоритно. Яким був і в турецькій неволі, гартував свою силу на славному Запоріжжі, одним з най-палкіших борців проти шляхти стає в період повстання. Його постать представлена в різних іпостасях - це патріот, люблячий син і ніжний коханий.

У ході розвитку сюжету характер Демченка саморозкривається, поглиблюється. Власне вчинки козака зумовлені не лише особистою образою, а й колізіями суспільного характеру. Є вони й рушієм сюжету п'єси. Загостренню драматизму ситуацій сприяють і прийоми невпізнания та випадковості (підслуханий матір'ю діалог Якима та кобзаря). Як відомо, до цих класичних прийомів зверталося багато митців. Цілісність драматичного героя виявляється в значенні дій і висловлювань персонажа - психологічних, ідейних. З метою рельєфного зображення характеру Якима, автор залучає побутовий фон, контрастні персонажі (Золотницький, Мартин). Діалоги героя з перекинчиками свідчать про його устремління.

"Яким. А ти, кате, - убив батька, вбиваєш сина, - але ж бережись. Засяяла вже й нам зірка з неба! Ще трохи - і матимеш ти і всі такі, як ти, відплату за знущання з безщасного народу! Так, я бунтовник! Але тисячі, сотні тисячів бунтовників таких повстануть і страшною грозою весь край струсоне – і впаде ваша сила" (5, т.2, с.443-444).

Повнокровному висвітленню Якима Демченка сприяє і образ Наталки, що певною мірою продовжує ряд типологічно споріднених постатей, започаткованих ще п'єсами І.Котляревськогота Г.Квітки-Основ'яненка. Ця героїня має якісно нові риси, зумовлені жанром твору, – сміливість, відвагу в боротьбі з ворогом.

Образ народу є центральним у п'єсі. Конкретизується він через окремі дійові особи (селянин Грицько, кобзар та ін.). Реалістично схоплені типи, ситуації відтворюють атмосферу початку визвольної війни 1648 року.

Важливу роль у композиції драми відіграють пісні (історичні, жартівливі, ліричні), що передбачають та ілюструють наступні події. Динаміка розвитку колізії посилюється в III дії, а в IV настає розв'язка. З видавничої історії п'єси відомо, що першоваріант твору було перероблено з урахуванням зауваг А.Кримського. Сценічна історія драми свідчить, що вона була популярною, цікавився нею і театр корифеїв.