
- •Лекція1. Предмет і методологія теорії держави і права
- •1. Поняття та система юридичної науки
- •2. Тдп як фундаментальна наука: поняття та риси
- •3. Предмет, структура і функції тдп
- •Лекція 2. Методологія правової науки. Місце теорії держави і права в системі суспільних і юридичних наук
- •1. Методологія і методи в пізнанні держави і права
- •2. Тдп та суспільні науки
- •3. Тдп в системі юридичних наук
- •Лекція 3. Походження держави і права
- •1. Теорії походження держави і права
- •2. Загальні закономірності виникнення держави і права
- •Лекція 4. Поняття держави
- •1. Поняття та ознаки держави
- •2. Державна влада: поняття та елементи
- •3. Державний суверенітет.
- •Лекція 5. Типологія держави
- •1. Типологія держави
- •2. Історичні типи держав
- •1. Рабовласницька держава
- •2. Феодальна держава
- •3. Буржуазна (капіталістична) держава
- •4. Постіндустріальна держава
- •5. Соціалістична держава
- •Лекція 6. Функції держави
- •1. Поняття функцій держави
- •2. Класифікація функцій держави
- •Лекція 7. Внутрішні та зовнішні функції держави
- •1. Внутрішні функції держави
- •2. Зовнішні функції держави
- •3. Функція оподаткування і фінансового контролю, екологічна функція, функція забезпечення законності і правопорядку
- •Лекція 8 форма держави
- •1. Поняття і структура форми держави
- •2. Форма державного правління, форма державного устрою та державно-правовий режим
- •Лекція 9 міжнародні об’єднання держав
- •1. Загальна характеристика міжнародних об'єднань держав
- •2. Європейський Союз
- •3. Союз Незалежних Держав
- •Лекція 10. Механізм держави і державний апарат
- •1. Механізм держави і його структура
- •2. Поняття державного апарату
- •3. Державні органи та їх види
- •1. Ознаки права.
- •2. Право і його зовнішні форми.
- •1. Функції права.
- •2. Цінність права.
- •1. Право і політичні норми.
- •2. Право і звичаєві норми.
- •1. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом.
- •2. Право і технічні норми.
- •2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим
- •3. Структура норми права
- •1. Спеціалізовані норми права: природа, особливості і значення в правовому регулюванні
- •2. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
- •3. Публічне і приватне право
- •2. Стадії створення нормативно-правових актів
- •1. Поняття, ознаки, види законів
- •2. Підзаконні нормативні правові акти
- •1. Поняття і види правової поведінки
- •2. Правомірна поведінка.
- •1. Поняття реалізації правових норм
- •2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації
- •3. Стадії застосування нормативних приписів
- •1.Поняття тлумачення норм права
- •2. Способи тлумачення норм прав
- •3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права
2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим
Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних способів правового регулювання належать, як уже відомо, дозволи, зобов'язання та заборони.
Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійного інструментального знамення і застосовуються разом з основними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.
Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості дають уявлення про конкретні методи правового регулювання. Якщо в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов'язків, обмежується ініціатива суб'єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про правопорушення тощо), то правове регулювання базується на імперативному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддаються юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різноманітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов'язки, то правове регулювання засновується на диспозитивному методі.
У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб'єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов'язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропонування, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочувальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб'єктів різноманітних пільг, переваг, винятків з обов'язків (наприклад, звільнення окремих категорій підприємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.
Характеристика типів правового регулювання пов'язана з висвітленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відносини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.
При загальнодозволеному типі правового регулювання можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності ЇЇ прямої заборони в законі. Якщо ж така заборона не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.
При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне положення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми поведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.
Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регулювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важливим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове регулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рівень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері державного управління), обирається спеціально дозволений тип правового регулювання.
Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання дають уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як “правовий режим”. Під правовим режимом розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих правових режимів досить великий — від жорстких до відносно м'яких.
Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних з реалізацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впливу, а домінуючими способами регулювання є зобов'язання і заборони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилежний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.
3. Правове регулювання є досить складним, багатогранним явищем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особливостей формування, задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання.
Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного регулювання притаманні такі ознаки:
поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на заздалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб'єктів; встановлення нових загальних прав та обов'язків. Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються аd hос (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.
Поділ правового регулювання на централізоване і децентралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.
Централізоване правове регулювання здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не передбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим прикладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, системи податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.
Децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне.
Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Координаційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що потребують додаткової правової регламентації (інколи така можливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на централізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечуватися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх порушників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкретизуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.
Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання виконує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правового регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу “дозволено все, крім того, що не заборонено”, коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, власник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.
Лекція 21. Норми права.
План:
1. Поняття та загальні ознаки норм права
2. Види норм права.
3. Структура норми права
1. Норма права — це соціальна обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин обов' язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосування державного примусу в разі порушення його вимог. Вона нерозривно пов'язана з сутністю права, оскільки є первинним елементом його структури, безпосереднім втіленням такої його ознаки, як нормативність.
Ознаки норм права тісно пов'язані з суттєвими ознаками права як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом поведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.
Норма права має регулятивний характер, є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин; є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об'єктний і суб'єктний склад; містить інформацію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства поведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї.
Норма права має загальнообов'язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов'язковості полягає в тому, що особа, усвідомлюючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високого рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообов'язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забезпечення обов'язковості приписів у цьому разі виходять від суспільства та держави.
Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом поведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого виразу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи частини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значення юридичної норми.
Держава покликана забезпечувати та охороняти права і свободи людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов'язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним установкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невиконання чи неналежного виконання припису норми права може настати юридична відповідальність.
Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обумовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні елементи суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефективним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, повинні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціальне виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто “природні”. Норма права має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непорушності основних прав і свобод людини.
Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.
Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок часу суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної
визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.
Формально визначена норма права є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалежно від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.
Норма права завжди має загальний характер, її дія поширюється на необмежене коло осіб (наприклад, “Усі люди е вільні і рівні у своїй гідності та правах”, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (наприклад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В останньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юридичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним органом. Окремі норми права через свій граничне загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (наприклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.
Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори традиційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.
Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін правових відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язальний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає наявність прав і обов'язків для обох сторін.
Воно також вказує на в й д поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєднується якісна і кількісна характеристика поведінки.
Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі основні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визначеність, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.
Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює органічні зв'язки між нормативними приписами і має всі властивості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.