2. Поняття державного апарату

Основними функціями будь-якої держави в різні історичні часи залишаються ті напрямки її діяльності, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності. Відповідно голо­вним інститутом, який уособлює та представляє державу, є державний апарат.

Державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених безпосередньо здійснювати державну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу

Поняття державного апарату є узагальнюючим, тобто на основі певних спільних ознак охоплює всю сукупність різноманітних за конкретним спрямуванням діяльності державних органів.

Характерними ознаками державного апарату є:

- державний апарат є основним інститутом держави, представником державної влади у відносинах з населенням;

- державний апарат наділений державно-владними повноваженнями, безпосередньо уповноважений їх здійснювати;

- державний апарат є складною системою органів, що передбачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціональним критерієм – на гілки влади, так і за ієрархічними ознаками – на вищі та нижчі органи тощо;

- первинним елементом державного апарату, з якого складається уся система державного апарату, є державний орган;

- у державному апараті працюють на постійних засадах професійно підготовлені кадри – державні службовці;

- державний апарат як система формується і функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;

- державний апарат функціонує в межах і порядку, встановлених законодавством, тобто в певних правових формах;

- державний апарат у своїй діяльності спирається на можливість застосування примусу.

3. Державні органи та їх види

Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, які посідають визначені законодавством посади, наділені відповідною компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.

Державний орган є первинним структурним елементом державного апарату, оскільки саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Види державних органів:

1. Залежно від соціальної природи:

- первинні - створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ.

- вторинні – утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні. Наприклад, згідно з Конституцією України Верховна Рада України призначає Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, інших членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України, Голову Служби безпеки України, інших керівників центральних органів державної виконавчої влади та посадових осіб.

2. Залежно від функціонального спрямування:

- органи законодавчої влади - парламент, який може бути однопалатним або двопалатним;

- органи виконавчої влади – здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очолює прем'єр-міністр, а за умов президентського – президент;

- органи судової влади - їм належить виключне право на здійснення правосуддя.

Функції глави держави в республіці здійснює президент, а в монархіях – монарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президента як главу держави конституційно покладаються арбітражні повноваження щодо узгодження діяльності відповідних гілок влади.

3. За територією:

- центральні – в Україні, наприклад, до центральних державних органів слід віднести ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо;

- місцеві - місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.

За умов федеративного устрою:

- федеральні органи;

- органи суб'єктів федерації.

4. Залежно від способу утворення:

- виборні – парламент;

- призначувані - кабінет міністрів;

- успадковані – монарх.

5. Залежно від особового складу:

- одноособові – президент, генеральний прокурор;

- колегіальні - ухвалюють рішення і вступають у правові відносини лише як певні колективи державних службовців (парламент, уряд).

Кожний державний орган для здійснення своїх функцій і вирішення завдань наділяється компетенцією. Компетенція — це окреслений законодавством певний обсяг повноважень, обов'язків та прав державного органу. Компетенція державного органу встановлюється конституцією або відповідним актом законодавства, залежить від характеру функцій та завдань, для виконання яких створено цей орган, а також його місця в системі державного апарату. Державні органи не можуть ухилятися від реалізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі. При цьому державно-владне повноваження має бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обсягом.

Лекція 11. Загальна характеристика і функції органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції:

1)установчу;

2)контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців насе­лених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократичного правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питань місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося воно з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві. В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голову.

Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі “зброєю в руках”. Цивільна державна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті особи, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, видкремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристи­ками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулювати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату?

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге, по­садова особа наділена юридичними державно-владними повнова­женнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату — це дер­жавний службовець, який уповноважений на виконання управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.

Лекція 12. Поняття права.

1. Основні підходи до праворозуміння.

2. Поняття права.

1. Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з'явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія “відродженого” природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про “природне право зі змінним змістом” (Р. Штаммер), де природне право пов'язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносинах. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Роулса, який розглядає право як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі “Чиста теорія права” (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне позаправове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині XIX століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: “Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише “можливе”, а в практиці — “діюче” право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування “юс­тиції без права ”, говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін.

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в “Маніфесті Комуністичної партії”, воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування “рівного масшта­бу” до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є “пра­вом нерівності”. З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

2. Термін “право” вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ці можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об'єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв'язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов'язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об'єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв'язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов'язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб'єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб'єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя.

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавче за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавче не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Бона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільне необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні^. Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

Лекція 13.