Підсумки завоювань і реформ Карла Великого.

Імперія, створена Карлом Великим, розпалася вже протягом наступного століття. При немічних государях, якими виявилися його син та онуки, відцентрові сили феодалізму розірвали її на частини.

Однак здійснений їм союз держави і церкви визначив характер європейського суспільства на століття вперед. Освітні та церковні реформи Карла зберігали значення довгий час після його смерті. Великий корпус сказань і легенд вилився в цикл романів про Карла Великого. У раннє середньовіччя ім'я Карла стало синонімом могутнього володаря: по латинській формі імені Карла - Carolus - правителів окремих держав стали в Центральній і Східній Європі називати "королями". Небагато могутні правителі, сходили на європейські трони, розглядали історичного Карла Великого як вищий зразок суверенітету. Священна Римська імперія німецької нації, яка зводила своє походження до коронації Карла Великого в Римі, проіснувала тисячу років, поки не була знищена іншим великим завойовником - Наполеоном (який, до слова, також іменував себе наступником Карла Великого).

Оцінювали військову діяльність монарха по-різному. Часто Карла звинувачували в жорстокості і експансіонізм, які згадані вище. «Експансіонізм» - це, звичайно, модернізація, а що до жорстокості ... Ф. Кардіні вірно писав, що не нам, людям ХХ століття, судити Карла Великого.

Можна, звичайно, вирішити, що Карл справжнім щось полководцем не був і відшкодовував жорстокістю недолік таланту. Ось, скажімо, Л. Н. Гумільов писав про короля в тоні вельми зневажливе: Великим-де прозвали його за перемоги, але перемагав він успішно тільки своїх же «німців» (незрозуміло, правда, які в той час були «німці»), Барселону нібито узяв лише тому, що вона арабам була і не потрібна зовсім, а «з однієї маленької Аварією» воювала вся величезна імперія, причому захопили лише шматок країни.

Треба зазначити: «вся імперія» не могла воювати з аварами не тільки тому, що самої імперії тоді ще не було, але й з-за саксів. Недарма Карл залучив слов'ян до антіаварскому походу - король при всьому бажанні не міг зосередити всі сили проти аварів. Минулий досвід всякого навчив би, що супротивників буває більше одного.

До речі, жорстокість Карла зрозуміла як реакція на загрозу оточення (відразу обмовлюся, що від моральних оцінок тут краще утриматися). Монарх не мав права помилитися, бо необмеженими військовими силами не мав.

Великим Карла прозвали все-таки не дарма. Адже його діяльність з франкізаціі Німеччини та Італії, важке завдання і сама по собі, відбувалася на тлі тривалої Саксонської війни, причому паралельно велися ще іспанські та аварські кампанії.

Повторю: франки вели превентивну війну. Саме така тактика і принесла успіх. Атакувати, щоб запобігти гірше, наступати в оборонних цілях, - це було для Карла правилом всього життя. Але - тільки там, де це необхідно. Приклад ободрітов тут досить показовий.

До головних ж підсумками військової діяльності Карла Великого слід, як то зробив уже в минулому столітті російський історик Т. М. Грановський, віднести припинення стрясали Європу переселень народів і племен і об'єднання німецьких народів (за винятком скандинавів і англосаксів) в одній державі.

Франкская держава стала сильною державою на Заході Європи. Навіть самого небезпечного перш супротивника - арабів, франкам доводилося тепер побоюватися хіба що на морі, так як свого військового флоту у Карла не було. Відомий арабський халіф Гарун-аль-Рашид встановив відносини з Карлом і подарував йому місце гробу Господнього в Єрусалимі, де король збирався поставити церкву. Візантія в кінцевому рахунку фактично погодилася з визнанням Карла імператором, що зажадало відомої ломки тамтешніх ідеологічних установок. Бо, що б там не говорили згодом історики, законним спадкоємцем колишньої Римської імперії була саме Візантія, і ніхто до Карла цього не оскаржував і імператорського титулу не приймав. Чому ж все-таки з'явився противагу державі ромеїв - імперія Карла Великого?

Карл, судячи з усього, зовсім не збирався бути імператором і нікого не примушував таким його проголошувати. Він насамперед вважав себе королем франків (з Божого дозволу, зрозуміло).

Похід до Італії 800 р. був викликаний черговим заколотом лангобардский знаті, з яким слід було швидше покінчити напередодні завоювання Барселони: лангобарди все ніяк не могли ужитися з татом. У Римі вдячний тато вінчав Карла імператорською короною, за власними словами короля, несподівано. Можна запідозрити, що тут монарх злукавив, проте прямої користі в новому титулі для Карла не було. Рим - лише один з підвладних йому міст, жити там він не збирався.

Інша справа, що Карл вважав себе нічим не нижче того, константинопольського імператора, якого, до речі, вперто називав королем. Що з того, що той - священна особа? Управляє він наступницею останньої язичницької імперії, та ще й іновірним арабам протистояти не може ... А ось франки і сам Карл - зовсім інша справа: король-воїн, захисник християнства, слідом за Хлодвігом розсовує межі християнського світу, мечем і словом звертає язичників ...

Папа Лев III не міг не знати про подібні настрої короля. Судячи з усього, саме римський первосвященик був ініціатором урочистої коронації у Вічному місті. Адже це сприяло зміцненню позиції папства, нехай і залежного від франків. Без їхньої допомоги татові було не протриматися: підкоритися лангобарди - прощай папська держава, поклонитися Візантії - стати окраїнним імперським єпископом ...

Час для здійснення папського задуму було відповідне: у Візантії на престолі виявився малолітній монарх, при ньому - мати-регентша. І був пущений слух, що імператорська династія обірвалася. Але має ж бути імператор в християнському світі! А Карл - володіє Римом, споконвічно імператорським містом, діяння ж його - підтвердження того, що король - спадкоємець римських серпнів.

Карл дав себе вмовити. І після коронації, про дні якої його, судячи з усього, заздалегідь не попередили (в цьому й полягала та «несподіванку»), виїхав у свій улюблений Аахен.

У зв'язку з цією коронацією слід звернути увагу на одну, як видається, не в повній мірі оцінене діяння Карла. Історики відзначили, що італійські походи (то на захист папи, то для помірність його апетитів) мали один важливий наслідок: вони остаточно розірвали політичний зв'язок Італії з Візантією та Риму з Константинополем. Італія стала частиною Західної Європи.

Але є й інший момент: тато виявився главою всієї Церкви Каролінгськой імперії, а також так чи інакше тяжіли до неї Британії і християн Іспанії. Папа, коронував Карла, присвоїв собі прерогативу, якої раніше володів лише церковний владика Константинополя. Протистояння імперій підкреслювалося і протистоянням глав західної та східної Церков, що робило неминучим ідеологічний розкол.

Саме коронацію 800 р. можна вважати прелюдією розриву, яка оформилася в 1054 р.