18. Народницький рух 70-х рр. 19 ст.

Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-хрр. 19ст. рееволюціонери-народники. Ідеологи народництва – П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні ( у Києві, Чернігові, Одесі) , підтримували між собою звязки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі.. Основа вчення народників – різні види утопічного соціалізму та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом „ходіння в народ” (1874-1875) в Україні помітною подією стала невдала „Чигиринська змова” (1877р. – організована народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації „Таємна дружина” на Київщині, розгромленої урядом), члени „Народної волі” перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881р. імператора Олександра ІІ. Після цьго обидві організації були розгромлені , керівники страчені або засуджені до каторги.

Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку доугорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

19. Промисловий розвиток в Україні у 1870-90-х рр.. Роль Катеринославщини.

Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії.

Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.

Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.

Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією.

Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.

Активно розвивалася така галузь промисловості , як цукроваріння. У 1891р. 153 великі українські цукроварні давали імперії 207 млн. пудів цукру. Цукрові заводи в основному концентрувалися на Правобережжі.

Бурхливий розвиток капіталізму в промисловості вів до концентрації виробництва, яке в Україні на кінець 19ст. було вищою, ніж у провідних країнах ( у 1890р. – половина робітників України концентрувалася на великих підприємствах, що мали 500 і більше робітників. У ті ж роки в США – лише третина).

Незважаючи на бурхливий економічний розвиток, Україна разом із Росією в технічному й економічному плані відставала від Заходу, що пояснюється пізнішим вступом на шлях капіталізму, наявність залишків кріпосництва, що стримували приплив вільної робочої сили й розвиток капіталізму, браком кваліфікованих кадрів, великою часткою ручної праці.