3. Розвиток економічної думки античного світу

Найбільш вагомий вклад в розвиток економічної думки стародавнього світу внесли античні мислителі, насамперед грецькі філософи. В античній Греції склались особливі умови господарювання, внаслідок яких основними галузями економіки стали ремесло і торгівля, а не сільське господарство. Це й обумовило більш системний характер економічної думки Греції. Вона розвивається як складова частина філософських систем античних філософів.

Однією з видатних постатей серед представників давньогрецької економічної думки є Ксенофонт (430 – 354 рр. до н.е.). Саме він ввів поняття економіка. Сучасна назва економіка походить від давньогрецького „ойкономія”. Перш частина слова походить від „ойкос”, що означає „дім”, а друга, за різними версіями, від „ном” – „закон” або „нем” – „регулювати”, „організовувати”. В буквальному перекладі слово економіка означає „наука про дім”, „мистецтво управління домом”. Ксенофонт дає різнобічні рекомендації по раціональному веденню господарства. Він був першим автором, який почав всебічно вивчати поділ праці. Він вказував на його велике значення для економічного розвитку. Господарську діяльність він розумів як процес створення корисних речей, споживчих вартостей. Ксенофонт вперше приділив увагу двом сторонам товару: його корисним властивостям (споживчій вартості) та здатності до обміну (міновій вартості).

Найбільш видатною постаттю античної економічно думки є Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Його погляди, в значній мірі, аж до виникнення меркантилізму визначали спосіб економічного мислення, а його розуміння економічних категорій було сприйнято і розвинуто економічною наукою. Найбільш відомими трактатами Арістотеля є „Нікомахова етика” та „Політика”.

Арісотель розділяв господарську діяльність на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво ведення господарства. Хрематистика – мистецтво накопичення грошей, мистецтво наживи. Економіка і хрематистика існують разом та доповнюють одна одну. Проте, якщо перша заслуговує похвали, то остання всякого засудження. Арістотель вважає, що прагнення до накопичення грошового багатства немає меж й пробуджує ненависть в суспільстві. З цих позицій він засуджує лихварство та торгові спекуляції. Його ідеалом є невелике натуральне господарство, засноване на праці рабів. Поділ суспільства на класи Аристотель пояснював природною нерівністю людей, а підпорядкування одних іншим вважав природним законом.

Виступаючи прихильником натурального господарства, Арістотель розумів важливість торгівлі для доставки товарів та більш повного забезпечення потреб. Арістотель розділяє дві сторони товару: споживчу вартість і мінову вартість. Арістотелю належить першість в аналізі такого явища як ціна. Її він зводив до пропорції в обміні одного товару на інший. На думку Арістотеля обмін повинен бути еквівалентним й здійснюватись за справедливою ціною. Проте критерії справедливості обміну він трактує неоднозначно. З одного боку, Арістотель зводить його до співвідношення праці витраченої на виготовлення товару, тобто він підходить до трудової теорії вартості. З іншого боку, загальною мірою для визначення пропорції обміну він вважає потребу. На практиці ж для зручності як мірило вартості використовують гроші. Гроші, на його думку виникають як результат угоди між людьми для спрощення товарообміну. Таким чином, Арістотель є основоположником раціоналістичної концепції грошей.

Особливості соціально-економічного розвитку відображає й економічна думка Стародавнього Риму. З ІІІ ст. до н.е. Рим стає потужною державою, яка швидко розвивається. Основу економіки Риму становить рабовласницьке господарство. Проте на відміну від Греції, основною галуззю економіки Риму було землеробство, представлене крупними рабовласницькими латифундіями. Захисником рабовласницького господарства виступив Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Його ідеалом було натуральне господарство, яке повністю задовольняє свої потреби. Він не вважав за доцільне використовувати найману працю, а надавав значної ваги правильній організації і регламентуванню праці рабів задля збільшення доходу. Катон радив тримати рабів у строгості й забезпечувати їх максимальне завантаження. Рабів він розглядав як знаряддя праці, які ставив нижче худоби.

Використання дешевої праці рабів сприяло розвитку великих рабовласницьких латифундій. Й хоча праця вільних землеробів була більш продуктивною ніж рабська, дрібні землеробські господарства розорювались, не витримуючи конкуренції з латифундіями. Ця обставина знайшла відображення в реформаторських ідеях братів Гракхів: Тіберія (163 - 132 рр. до н.е.) та Гая (153 – 121 рр. до н.е.). Вони виступили на захист малоземельного і безземельного селянства, висунувши проект аграрної реформи. В ньому вони пропонували обмежити велике землеволодіння й зміцнити становище селянства.

Шляхи зміцнення рабовласницького господарства в умовах розвитку товарних відносин здійснював римський вчений Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Він засуджує тих рабовласників, які відійшли від управління справами й живуть у містах. Для збільшення урожайності пропонує впроваджувати досягнення агрономічної науки, збільшувати інтенсивність виробництва, вдосконалювати методи експлуатації рабів, використовувати матеріальну заінтересованість. Головну мету господарства він вбачав в зростанні його прибутковості, підвищенні ефективності. Рабів Варрон відносив до сільськогосподарських знарядь – таких, що розмовляють.

В І ст. н.е. рабовласницьку господарство крупних латифундій переживало кризу. Назріла необхідність реформування системи господарювання, яка відобразилась в творах письменника й агронома Колумелли. Він виступив з критикою великих латифундій, які були неефективні. Причину він вбачав у тому, що раби працюють погано, обманюють власника, тому виступив з підтримкою колонату, за передачу земель в оренду вільним працівникам.