2. Особливості аграрних відносин в українських землях

Протягом V – VII ст. у східних слов’ян відбувається процес становлення сільської територіальної общини під назвою верв. Поступово утверджується спадкове володіння. У VIII – IX ст. поглиблюється майнове і соціальне розшарування, виділяється племінна знать. Було рабство з яскраво вираженим патріархальним характером.

У IX – XII ст. прискорюється формування приватної власності у київській державі. Існувало дві форми приватної власності на землю:

• «жизнь» – спадкове володіння, вільно відчужувалася, синонім західноєвропейського алоду;

• державна власність, волость, яка була власністю не особистого князя, а стола, на якому він сидів. Ця форма була панівною протягом XI –XII ст.

У кінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод – спадкове володіння, але він не завершився у домонгольський період.

У Київської Русі склалося такі форми землеволодіння як князівське, боярське, церковне. Приватні землеволодіння князів особливо швидко зростали у XI — XII ст.

У XI — XII ст. формуються васальні відносини між Великим Київським князем і князями — намісниками, їх великий князь наділяв волостями і правом стягувати податки. Утворюються різні категорії феодально-залежного селянства з рабів і вільних членів громадян, які експлуатувалися державою або приватними феодалами. Найдавнішою формою залежності селян була данина – примус, який сплачувався грішми, продуктами сільського господарства і промислів. У Київській державі не було масового обезземелення селян, бо було багато вільних земель.

XII — XIV ст. – період політичної роздробленості. Він став початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався у межах окремих самостійних князівств. Посилилось велике землеволодіння.

Основною формою організації феодального господарства була вотчина. За своїм характером господарство у ній було натуральним, багатогалузевим: землеробство, тваринництво, промисли.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я – дим. Розмір його складав біля 15 га. 10 – 15 димів, в основному родичів, об’єднувалися у дворища. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний суд. У спільному користуванні громади було неподільні угіддя.

У др. пол. XIV ст. більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Литовського князівства, а Галичину, західну Волинь загарбала Польща. В 30-х рр. до неї відійшло і Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.

3. Розвиток міст, ремесел торгівлі та фінансів у Європі в середні віки

Разом із розвитком феодальних відносин у Європі поетапно здійснювався і розвиток ремесла. На ранніх стадіях панувало натуральне господарство – ремесло задовольняло власні потреби общини та потреби феодала. Унаслідок аграризації і натуралізації виробництва європейські міста занепали. У VIII -IX ст. торгові та ремісничі функції міст зростають. У XI ст. в Західній Європі почалася урбанізація – відродження античних міст і утворення нових, зростання їх господарського значення, збільшення чисельності міського населення.

У XI - XIII ст. проходять комунальні революції. Міста вивільняються з під влади феодалів. Створюються міста-комуни. Вони управляються виборними органами-муніципалітетами на чолі з мером, мають власний суд, ополчення, фінанси, міське і ринкове право. Всі повноправні міщани вважаються вільними і набувають політичних і майнових прав.

У XII – XIII ст. сформувався цеховий лад у міському ремеслі. Цехи об’єднували ремісників за професійною ознакою і складався з майстерень, які розташовувалися по всьому місту. Кожен цех мав свій статут, який регламентував виробничі, моральні, духовні засади життя членів цеху. Головною функцією цеху була виробнича, але важливого значення цехи мали і у військовій, оборонній справі. Цехи у XIII — XV ст. відіграли прогресивну роль, але потім почали стримувати розвиток продуктивних сил, гальмуючи нововведення у виробництво, увіковічуючи дрібне виробництво.

Розвиток ремесел і міст сприяв зростанню торгівлі. Розвивалась зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Визначилося два основних напрями зовнішньої торгівлі: східна, або ж левантійська і північна. Найбільш значними центрами східної були Венеція, Генуя, Піза. Вони торгували з Індією, Китаєм, Сирією, будували свої торгові факторії у Чорноморському басейні, пониззях Дону, Дністра.

У XII - XIII ст. активно проходять ярмарки. Особливо відомими були ярмарки у французькій провінції Шампань. Проте Столітня війна (1337 - 1453 рр.) та переміщення внаслідок великих географічних відкриттів торгових шляхів з Середземномор’я в Атлантику призвели до занепаду цих ярмарок.

Торгівля стимулювала розвиток грошового обігу, який характеризувався великою кількістю різноманітних монет. Монархи друкували золоті монети, хоча найпоширенішими були срібні. Обміном грошей займалися міняли, котрі згодом перетворилися на банкірів. Позичковий процент був високим, не менше 15 – 25 %. Найрозвиненішою кредитно-лихварська система була в Франції.