3.Громадянська війна в сша

Незважаючи на значний розвиток промисловості США в першій половині XIXст. залишалися переважно аграрною країною. Швидкий ріст промисловості, міського населення, залізничне, будівництво, — усе це викликало стійкий попит на продукти сільського господарства, визначило його галузеву спеціалізацію. Північ і Центр перетворилися в житницю США. Виробництво пшениці з 1840 по 1860 р. потроїлося. Фермери стали серйозною політичною силою країни.Інший тип економіки панував на плантаторському Півдні. До промислового перевороту в Англії не було такого товару, який би стимулював розширене відтворення господарства на Півдні США. Промисловий переворот і розвиток англійської бавовняної промисловості в корені змінило ситуацію. Господарство американського Півдня одержало монокультуру — виробництво бавовни, а вся необхідне для цього (техніка, меблі, одяг і ін.) став поставляти ринок. За першу половину XIX в. виробництво бавовни зросло в 23 рази, а кількість чорних рабів — утроє (з одного до трьох мільйонів чоловік). Оскільки рабовласницьке господарство незалежне від часу свого існування може мати тільки екстенсивний характер (плантатори не застосовували добрив, і хижацьке використання землі приводило до її повсюдного виснаження), для нього було потрібно безперервне збільшення посівних площ і числа рабів.¹

Проблема відтворення робочої сили, незважаючи на офіційну заборону работоргівлі, ще якось вирішувалося: деякі найстарші рабовласницькі штати (Віргінія, Мериленд), де ґрунт був уже занадто виснажений, стали спеціалізуватися на «виробництві» рабів для інших південних штатів США.

Значно складніше обстояло справу з розширенням посівних площ під бавовну. На Заході США знаходилися великі масиви незайнятих родючих земель. Саме на ці землі кинулися і плантатори з Півдня і фермери з Півночі. До середини XIX в. гостра проблема Заходу – рабовласницькі плантації або вільні фермерські господарства — стала одним з основних соціально-економічних протиріч у країні.

У першій половині XIХ в., коли рух на західні землі придбало масовий характер, оформилися два потоки колонізації — північного і південний, з вільного і рабовласницького штатів. Незважаючи на те що обидві системи —рабства і вільного капіталізму - співіснували в одній державі, конституції північних штатів забороняли рабство.

Їхні інтереси розмежовувалися й у конгресі. Кожна сторона стежила і тим,щоб у союз приймалося по рівному числу тих і інших штатів. У 1820 р. Був прийнятий так називаний Міссурійський компроміс, що показав, що питання про рабство на нових землях став загальнонаціональною проблемою. Територія на захід від р. Міссісіпі поділялася паралельно 30°30' с.ш. на двох частин — рабовласницька до півдня і вільна до півночі. По суті, це була перемога жителів півдня, яким удалося розширити границі рабства, Північ пішла їм на поступки.

Громадськість Півночі співчувала рабам, але мало хто насмілювався виступати за їхнє звільнення, оскільки ті були приватною власністю плантаторів. Іноді раби піднімали повстання (сама велика спроба такого роду була і 1831 р.), по чаші бігли у вільні штати, відкіля могли переправлятися в Канаду. Супротивники рабства (аболіціоністи) організували «підземну залізницю», як вони називали таємні маршрути для втікачів, яких охороняли в шляху. Величезне значення для мобілізації американської і світової громадськості проти рабства в південних штатах мала аболіціоністська література і преса.

Міссурійський компроміс не зняв проблеми рабства на політичному рівні, оскільки в американському суспільстві вона була болючою з морального погляду і спричинила виникнення аболіціоністського руху. Рух за звільнення рабів набув бойового, агресивного, безкомпромісного характеру і здобував дедалі більше прихильників серед жителів північних штатів.

У середині століття проблема рабства знову постала на політичному рівні й спричинила гострі дебати в Конгресі та суспільстві. Цього разу в центрі уваги опинилися захоплені у Мексики землі - Нью-Мексико, Юта і Каліфорнія. Вони швидко заселялися, особливо Каліфорнія, де були знайдені поклади золота (тільки у 1849 р. сюди прибули 80 тис. емігрантів). Законодавче оформлення нових адміністративних одиниць - штатів - вимагало вирішення питання про їхній характер. Оскільки серед колоністів переважали вихідці з південних штатів, вони оголосили їх рабовласницькими. Противники рабства це заперечували, посилаючись на законодавчі акти 1787 р. про заборону поширення рабства на північний захід. Рабовласники запропонували передати вирішення проблеми колоністам, які самі мали визначити характер нових штатів.

Проблема була знята новим компромісом 1850 р., в основі якого лежав план сенатора Г. Клея. У штаті Каліфорнія було заборонено рабство, у штатах Нью-Мексико та Юта рабство не заборонялося, але його поширення обмежувалося. Компенсацією рабовласникам Півдня став новий закон про рабів-утікачів, що дозволяв ловити втікачів на території всієї країни. Закон обурив жителів північних штатів, які замість обіцяної грошової винагороди за втікачів почали ефективніше їм допомагати.

У 1854 р. знову спалахнув конфлікт серед законодавців щодо питання поширення рабства на території Канзасу і Небраски. За законом 1850 р. на ці території рабство не мало поширюватися. Південні плантатори-рабовласники докладали всіх зусиль, щоб під час утворення штату Канзас було дозволено рабство. Проблему спробував вирішити сенатор від штата Іллінойс С. Дуглас, який запропонував проект, що дозволяв поширювати рабство на ці території, а характер нових адміністративних утворень мали визначати самі поселенці.

Законодавці з Півдня підтримали законопроект Дугласа і його було прийнято. Посилаючись на принцип "народного волевиявлення", можна було узаконити рабство на всій території країни. Рішення законодавців натрапило на шалену критику жителів північних штатів, які у 1856 р. під час передвиборчої кампанії Дугласа в Чикаго влаштували йому справжню обструкцію.Білль «Канзас — Небраска», таким чином, означав фактичне скасування Міссурійського компромісу, він не тільки поглибив розкол між Північчю та Півднем, а й призвів до кривавих сутичок між прихильниками і противниками рабства в штаті Канзас.

Ситуацію в країні загострила "справа Дреда Скота" - раба зі штата Міссурі, який протягом 20 років жив зі своїм господарем у вільних штатах Іллінойс і Вісконсин. Після повернення на рабовласницький Південь Скот подав до суду прохання про звільнення від рабства, оскільки він довгий час жив у вільних штатах. Верховний суд визнав, що Скот втратив права вільного, оскільки добровільно повернувся до штату, де було узаконено рабство. Водночас Верховний суд констатував, що Конгрес не може скасовувати рабство в штатах, де воно узаконене на основі принципу "народного волевиявлення".

Рішення Верховного суду здійняло на Півночі шалену хвилю протестів. Деякі лідери аболіціоністського руху зрозуміли, що віднині боротися за скасування рабства законними шляхами неможливо і вдалися до екстремістських методів. У жовтні 1859 р. Дж. Браун підняв повстання рабів у Західній Віргінії. Разом із декількома прихильниками він захопив армійський арсенал зі зброєю, однак незабаром був заарештований і повішений за рішенням суду. Акція Брауна свідчила про наростання аболіціоністського руху та його бойовий характер. Більшість громадян Сполучених Штатів розцінили дії Брауна як замах на громадський порядок і демократичні методи вирішення нагальних суспільних проблем.

Усе більше прихильників здобувала Республіканська партія, яка виступала проти рабства й гуртувала навколо себе всіх незадоволених. Незабаром лідером республіканців став А. Лінкольн.