1.Слово - це основна структурно-семантична одиниця мови, яка служить для найменування предметів та їх властивостей, явищ, відношень дійсності, і має сукупність семантичних, фонетичних та граматичних ознак, специфічних для кожної мови. Характерні ознаки слова - його цілісність, відокремленість та вільна відтворюваність у мовленні.

У слові розвиваються такі структури: фонетична, морфологічна, семантична. Розрізняють лексичне та граматичне значення слова. Сукупність граматичних значень, виражених певними мовними засобами, утворює граматичну форму слова. В плані вираження у слові виділяється лексема, у плані змісту - семантема. Слово в певній граматичній формі становить словоформу. Слово - носій комплексу значень різного ступеня узагальнення, які належать до різних рівнів мови. На основі власних семантичних і граматичних ознак слово належить до певної частини мови, виражає в своєму складі зумовлені системою цієї мови граматичні значення (наприклад, прикметники в українській мові виражають значення роду, числа, відмінка). В значеннях слова закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. У слові формуються, виражаються й передаються поняття. Слово є будівельним матеріалом для речення.

Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять єдність своїх складників та утворюють граматичну категорію.

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовленілексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).Синтаксичні граматичні значення використовуються лише для зв'язку слів у реченні. Вони виступають у тому самомуслові і є змінними. Ніякого реального змісту ці значення самі по собі не виражають. Такими є рід, число і відмінокприкметників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників.Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день). Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.

Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах. Наприклад рід дієслова в минулому часі, він ніяк не впливає на семантику слова — ту саму дію означає, наприклад, змінив і змінила.

Критерієм розмежування лексичної і граматичної сфери є критерій, що відноситься до характеристики виразимих відповідними одиницями значень. Так, лексичним значенням приписують речовий, конкретний характер, а граматичним значенням — формальний, абстрактний характер. У багатьох випадках, проте, важко інтерпретувати відмінність між цими двома типами значень в термінах «конкретності/абстрактності». Так, сумнівною є велика абстрактність позначення кількості в порівнянні з позначенням якості або величини. Проте відмінність між значеннями форм «будинок» і «удома» вважається граматичним, а відмінність між значеннями слів «хороший» — «поганий» або «будиночок» — «будинок» визнається лексичним. Багато лінгвістів вважають за краще тому говорити про відмінність між лексичним (або номінатівним) і синтаксичним (або реляційним) значеннями і про незалежне від цієї відмінності зіставлення граматичного значення неграматичному. Відмінність між номінатівнимі синтаксичним значенням зводиться до того, що перше безпосередньо відображає («називає») внеязиковую дійсність (предмети, події, ознаки, стосунки і так далі), тоді як друге відображає лише здатність даною словоформи вступати при побудові фрази в певних типів синтаксичні зв'язки з певними класами словоформ. З цієї точки зору словоформи «столи», «стіл», «столик» володіють різним номінатівним значенням, а словоформи «столу» і «столом» (або що «біжить» і «біжить») — різним синтаксичним значенням.

2. Граматика належить до знакового рівня, або, за тер­мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле­нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма­ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк­том і дією, дією та об'єктом тощо).

Граматична система мови складається з двох рів­нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч­ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе­чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами від­різняє морфологію від лексикології, яка вивчає зна­чення коренів і цілих слів.

Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику ре­чення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «амор­фних» мовах її вартість нульова.

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві­домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не­обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво­рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ­цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

4. Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас­тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значен­ня. У морфології — це значення предметності, процесуальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев­них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від­ношень між предикативними одиницями в складному реченні,

На відміну від лексичного граматичне значення ха­рактеризується такими ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред­мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен­ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман­не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки внутрішньомовну природу. Про необов'язкову співвіднесе­ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середньо­го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно­чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого.

4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед­ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за­лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен­ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від­мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна­чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер­шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста­ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то­що. До другого типу відносять граматичні значення мо­дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов­ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від­мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен­ням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним.

5. Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто­ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.

Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти­ставлення) закономірно може виникнути запитання,як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про­тивників опозиційного трактування граматичної кате­горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав­лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра­матичної категорії — формального вираження, то во­на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз­нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на­приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку­ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать.

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво­го історичного розвитку мова може втрачати чи набува­ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль­кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам­перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май­бутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче­видно, сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення. Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка­тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике).

6. Cловозміна—це зміна одного й того ж слова за відмінками (імені частини мови), за числами, за особами й за часами (дієслово).

　　Словозміна тісно пов'язана із формотворення, тому що змінюючесь слово набуває іншої граматичної форми.  Так, слово “земля” має  граматичну форму називного відмінка, а “землею”—орудного；“працюємо”—форма першого особи множини, а“працюють”—третього особа множини. Тому часто терміни словозміна й формотворення вживаюють як синоними. Але граматична форма слова не завжди збігається із словозміною. Це буває в тих випадках, коли засобами творення (граматичних значень) є суфікси й префікси (Наприклад： писати—написати, нести—перенести, стускати—стукнути, вмивати—вмиватися), наголос (землú—зéмли), частки (читає—чтав би—хай читає), лексичне значення ( дівчена—хлопец, курка—півень ), суплетивні форми (я—мене, поганий—гірший). Отже, формотворення—це утворення граматичне форму одного й того слова за допомогою різних мовних засобів.

　　Формотворення є проміжною рамкою між словозміною й словотворення.

ОСНОВА ФОРМОТВОРЕННЯ — це частина слова без формотвор¬чих засобів (хвилинна — хвилин-очк-а. кид-а-ти — ки-ну-ти, міцн-ий —міин—іш—ий).

7. Морфоло́гія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів(частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Поняття «морфологія» лінгвісти трактують по-різному. Відповідно до однієї з найвідоміших концепцій морфологія поширюється на структуру гра­матичних одиниць, що не виходять за межі слова, на відміну від синтаксису. Традиційний поділ граматики на морфологію і синтаксис деякі мовознавці заперечують. Зокрема,Фердинанд де Соссюр вважає, що з лінгвістичного по­гляду морфологія позбавлена свого реального об'єкта вивчення і не може становити відмінної від синтаксису дисципліни. Існує також надто ши­роке розуміння морфології, за яким вона є наукою про форми, які стосуються не тільки внутрішньо слів, засобів вираження у їх зовнішньому вияві, а й будь-яких елементів, зокрема позаслівних засобів типупорядку слів, інтонації, службових слів. У зв'язку з цим ряд дослідників пропонує роз­різняти флективну морфологію і нефлективну(синтаксичну, аналітичну).

8. Части́ни мо́ви — це основні лексико-граматичні розряди (категорії, класи, групи) слів; це великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Принципи поділу на частини мови

• 1. Смисловий (сематичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

• 2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

• 3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

• 4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація

• Неповнозначні частини мови — лексично службові, несамостійні слова (прийменник, сполучник, частка, артикль).

• Вигуки здебільшого не зараховують до частин мови.

• Повнозначні частини мови — лексично самостійні, повнозначні слова (іменник, прикметник, дієслово, числівник,прислівник, займенник).

Нові слова можуть творитися шляхом переходу слів або окремих словоформ з однієї частини мови в іншу. Явище переходу слів виявляється у поступовій зміні значення і синтаксичної ролі окремих слів або словоформ, внаслідок чого втрачаються і морфологічні ознаки, хоч зовнішня форма залишається старою. З остаточним переходом слова в іншу частину мови воно набуває загального значення і морфологічних та синтаксичних ознак, властивих тій частині мови, до складу якої увійшло. Наприклад, прикметник військо- вий виражає ознаку предмета чи особи за відношенням до війська, військової служби: військовий літак, військова частина, військовий загін, військова людина. Пов’язу­ ючись з іменником, прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, узго­ джується з формою іменника. У реченні виступає означенням. З часом цей прикмет­ ник, що позначав ознаку особи за відношенням до служби у війську, почав вживатися без іменника і став назвою особи за родом заняття, відповідно у реченні виступає як іменник — у ролі підмета чи додатка. Поступово змінилися і його морфологічні ознаки: він уже не змінюється за родами, а відноситься до іменників чоловічого роду і позначає тільки особу, а не предмет (відповідає на питання хто? кого? кому? і т. д.). Явище переходу слів властиве усім частинам мови: спостерігаються різні пере­ ходи між самостійними словами, перехід самостійних слів у службові, взаємоперехід між службовими словами.

9. Іменник — це частина мови, що об’єднує слова з предметним значенням, вираже­ ним у граматичних категоріях відмінка і числа та у формах певного граматичного роду. В іменнику об’єднуються спільним значенням предметності семантично різні сло­ ва: назви конкретних предметів (човен, ліс, золото), істот (дівчина, ведмідь, синиця), явищ природи (блискавка, дощ), узагальнених властивостей і ознак (доброта, сміливість, блакить), станів (відпочинок, дрімота) і т. д. На відміну від прикметників, прислівників, дієслів, іменники називають ознаки і дії або стани самостійно, неза­ лежно від тих предметів і явищ, яким ці ознаки або процеси властиві, хто є їх носіями. Загальнокатегоріальне значення предметності в іменнику дістає вияв у граматич­ них категоріях і в словотворчих засобах. Основні граматичні ознаки іменника — це наявність категорій роду, відмінка і числа. Кожний іменник належить до одного з трьох граматичних родів — чоловічого, жіночого або середнього. Не мають грама­ тичного роду лише іменники множинної форми (ворота, висівки, дріжджі та ін.). Іменники змінюються за відмінками (крім деяких слів іншомовного походження, деяких абревіатур і прізвищ) і характеризуються граматичним значенням числа (одні мають співвідносні форми числа, інші виступають лише в однині або у множині). Категорії роду, числа і відмінка іменників відрізняються від прикметникових, займенникових і частково числівникових: в іменнику вони є визначальними, а в інших іменних частинах мови повторюють граматичні значення пояснюваного іменника, отже, є синтаксично зумовленими значеннями, наприклад: солона вода, солоної води, солоній воді, солоною водою; мій друг, мого друга, моєму другові, моїм другом. В іменнику значення числа досить часто виражається допоміжним засобом (наго­ лосом), а значення роду сприймається в процесі зіставлення, флексій усього пара­ дигматичного ряду (порівняйте: ткач і піч, день і сіль) та врахування семантичної віднесеності до статі в назвах істот (порівняйте: батько і яблуко, Микола і Марина) і Ще ряду ознак. 179 СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА У прикметниках, в частині займенників і числівників усі три граматичні значення (роду, числа і відмінка) виражаються флексією. Іменник як назва предмета виступає в типовій для нього синтаксичній функції підмета (в початковій формі — називного відмінка) або додатка (в непрямих від. мжках). Іменник може також виконувати вторинні функції: означення (узгодженого — прикладки та неузгодженого), обставини, іменної частини складеного присудка, напри, клад: Синок Омелько — невеличке хлоп ‘я — стояв біля матері й дивився, що вона робила Морфологічні ознаки Відмінювані слова. Змінюються за відмінками і числами. Мають рід. Початкова форма: називний відмінок однини, а для тих, що вжи­ ваються тільки в множині, — називний множини. За лексичними і морфологічними ознаками поділяються на власні і загальні, конкретні і абстрактні, назви істот і неістот, збірні та одиничні Синтаксичні ознаки Основна: підмет (називний відмінок або родовий, коли поєднується з кількісним числівником або іншим словом із кількісним значенням - у складеному підметі), додаток (у непрямих відмінках). Неосновна: обставина (частіше іменник з прийменником, особливо в місцевому відмінку), неузгоджене означення, прикладка, іменна частина складеного присудка.

10. Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят,книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тількиоднину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери:Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій,); назви по­мерлих (мрець, покійник,); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, пи­тання. До цієї групи належать також іменники, що позна­чають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен­ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від­мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни­ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед­нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підло­га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе­них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко­гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле­на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

11. Іменники-назви істот і неістот

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

До назв істот належать іменники, що називають:	Приклади:
людей	хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина
тварин, птахів, комах	ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар
міфологічних істот	демон, лісовик, відьма, русалка
карт, шахових фігур	валет, пішак, туз
померлих	мрець, небіжчик, покійник

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

До назв неістот також належать іменники, що називають:	Приклади:
сукупності осіб	група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій
назви організмів	бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

• для істот-хто? кого?

• для неістот-що? чого?

Морфологічні характеристики:	Приклади:
у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини	родовий відмінок — друга, друзів знахідний відмінок-друга, друзів
у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини	книги (стоять)-(бачу) книги столи (стоять)-(перенесуть) столи