Білет №15

Педагогічна майстерність - проблема, яка в педагогічній галузі є найбільш дослідженою. Якщо б зібрати літературу, яка написана про майстерність, то можна було б створити окрему бібліотеку.

Різні дослідники по-різному визначають педагогічну майстерність: як систему знань, умінь і навичок; як якості і властивості особистості; як здатність виконувати різні види професійної діяльності.

Методичні рекомендації щодо навчання виразного читання

І. Необхідною умовою досягнення високої професійної майстерності педагога є оволодіння основами теорії і практики мистецтва слова, ораторського мистецтва та виразного читання. Ефективність здобуття освіти учнями напряму залежить від того, наскільки слово учителя або читаний ним текст спонукатиме учнів до активної діяльності, критичного мислення, розуміння і поціновування ними змісту і значення слова.

„Майстерність мовлення, виразного читання, – зазначає І. Олійник, – необхідні вчителю не тільки тому, що за самою специфікою його роботи доводиться багато говорити, читати, а й тому, що виразне слово допомагає ефективно застосовувати методи педагогічного впливу на учнів, розвивати їхню пізнавальну діяльність”. [5. С.5] Учителеві необхідно розуміти певну відмінність між художнім та виразним читанням.

Художнє читання – засіб пропаганди кращих зразків художньої літератури, засіб культурного, духовно-естетичного виховання, який розуміється у сценічних умовах.

Виразне читання – один із головних засобів впливу на всебічний гармонійний розвиток дитини через художні твори різних жанрів, інших джерел писемності і безпосереднє слово вчителя.

Виразне читання – це не менше мистецтво виконання художнього тексту, а й предмет навчання цього мистецтва. Мету цього навчання визначила проф. О.Ісаєва: „формування естетично розвиненого читача, здатного відчувати художнє слово, уміння насолоджуватися прочитаним” [4. С.21]

 

ІІ. Зміст мовлення вчителя диктується змістом уроку, його метою і завданнями і виявляється у: слові вчителя, бесіді, поясненнях, відповідях на запитання, безпосереднім читанням з книжки чи напам’ять, тощо.

Кожен вчитель, при чому незалежно від спеціальності, має досконало оволодіти основами теорії виразного читання:

Добре володіти технікою мовлення у єдності усіх її елементів (керування диханням у процесі мовлення, читання, володіння правильною і чіткою дикцією, силою, чистотою і висотою голос, орфоепічними правилами вимови).

Досконало знати положення, зміст і значення засобів логіко-емоційної виразності і читання (мовні такти, паузи, логічні наголоси, мелодика, темп, емоційне забарвлення тексту) і вміло користуватися ними. Для цього необхідно знати послідовність застосування засобів логіко-емоційної виразності тексту; способи членування тексту на мовні такти, шляхи визначення логічних і основних наголосів у єдності з мелодикою і темпом; способи визначення емоційної функції наголошуваних слів.

Знати принципи застосування позамовних засобів виразності у процесі мовлення та читання (поза, жести, міміка).

Знати особливості читання і переказу творів різних жанрів.

Уміти підготувати художній твір до читання й аналізу.

 

ІІІ. Процес підготовки вчителя до виразного читання може проходити у такій послідовності:

Сприйняття тексту. Відчуття естетичного задоволення від прочитаного через уяву і почуття.

Аналіз тексту. Розмірковування над твором, відтворення в уяві створених автором картин, перечитування окремих епізодів, зіставлення своїх міркувань з висновками дослідників.

Визначення виконавських задач, значень засобів логіко-емоційної виразності читання;  шліфування своєї манери читання.

Тренування в декламації.

Визначення і уточнення запитань, що потребують пояснення і уточнення.

 

ІV. Підготовка учнів до виразного читання

Можна запропонувати таку послідовність роботи:

• Вступне слово (бесіда). Коментар (історичний, біографічний, лексичний).

• Зразок читання (вчителем, підготовленим учнем, прослухування запису).

• Читання учнями тексту („мовчки”). Сприяє заглибленню в текст, відчуттю звучання, підготовки до аналізу.

• Запис всього тексту або уривка у робочий зошит (через рядок, залишаючи місце для позначок).

• Поділ тексту на частини. Сприяє акцентуванню уваги до композиції твору чи окремої його частини, підготовці до наступного читання кожної частини зокрема.

• Читання окремих частин тексту. Включає коментар до тексту, вправи у вимові важких слів, словосполучень, зворотів, обговорення інтонації, техніки мовлення (дихання, голос, дикція, орфоепія), логіки читання та емоційно-образної виразності.

• Прийоми навчання виразного читання Урахування інтонаційного забарвлення, кожного розділового знаку.

• Прийом показу (як наочна ілюстрація для виклику в уяві образних картин, бажання прочитати твір).

• Прийом зіставлення (спонукає до обговорення і вибору правильної інтонації, запобігає помилкам тощо).

• Прийом усного малювання (сприяє розвитку творчої уяви, допомагає розумінню образів).

• Бесіда (сприяє розумінню змісту твору, визначенню позиції автора, підбору правильної інтонації).

• Хорове читання (позбавляє сором’язливості, невпевненості тощо).

• Читання в особах (пошук варіантів виконання, прояв здібностей).

• Аналіз досягнень і недоліків у техніці мовлення, емоційно-образній виразності (конкретні, доброзичливі зауваження).

• Уважне слухання (зіставлення свого виконання з інтонаційною редакцією артиста).

 

Vі. Вимоги до виразного читання

• Відтворення емоційної насиченості твору.

• Розуміння ідейно-художнього смислу, а не лише фактичного змісту твору.

• Уміння висловити своє особисте ставлення, передати зміст і настрій слухачам.

• Уміння складати партитуру художнього тексту.

• Партитура художнього тексту – графічне відтворення звучання художнього твору.

• У партитурі позначають паузи, наголоси, підвищення і зниження тону, інтонаційні переломи тощо. Партитура допомагає запобігти можливим помилкам у процесі читання твору.

Основні партитурні знаки:
/	словесний наголос
—	логічний наголос
- – -	наголос послаблений
/	пауза
//	пауза середня
///	довга пауза
…	уповільнення вимови
	підвищення тону
	зниження тону
	рівний тон
[:]	заміна авторських розділових знаків

Vіі. Пам’ятки

Пам’ятка виразного читання віршованого твору.

1. Вдумливо прочитайте вірш.

2. З’ясуйте лексичне значення незрозумілих слів.

3. З урахуванням змісту та ідеї твору визначте настрій, з яким будете читати твір.

4. У кожному рядку визначте основне за смислом слово, на яке падає логічний наголос (його необхідно інтонаційно виділяти).

5. Позначте олівцем паузи  (короткі, середні, довгі); позначте стрілками тон читання. Прочитайте кілька разів вірш із дотриманням усіх позначок.

6. Читаючи вірш, уявляйте картини, які виникають у вашій уяві, намагайтеся запам’ятати їхню послідовність.

7. Вивчіть вірш напам’ять, прочитайте його комусь із знайомих, врахуйте їхні побажання та зауваження.

Пам’ятка декламатору

1. До читання повторіть напам’ять про себе текст.

2. Перед декламуванням займіть зручну й правильну позу (з урахуванням принципів позамовних засобів).

3. Назвіть автора й твір, який будете читати.

4. Під час декламування вміло використовуйте пластику і міміку.

5. Не поспішайте під час читання, регулюйте своє дихання, набираючи повітря рівними частинами під час пауз.

6. Намагайтеся відповідним темпом і настроєм передати картини, що виникають у вашій уяві під час читання твору.

7. Пам’ятайте, не варто надто голосно читати твір, оскільки майстерність у читанні визначається насамперед темпом, інтонацією, дотриманням пауз, використанням позамовних засобів.

ЛІТЕРАТУРА

Блинов И.Я. Выразительное чтение учителя-словесника /И.Я. Блинов. – М.: Просвещение, 1983. – 177с.

Захарова Б.Е. Мастерство актера и режиссера /Б.Е. Захарова. – М.:  Просвещение, 1973. – С.148

Запорожец Т.И. Логика сценической речи / Т.И.Запорожец. -  М.: [б.в.], 1974  -  С.101.

Ісаєва О.О. Організація читацької діяльності школярів /О.О.Ісаєва. – К.: Ленвіт, 2001 – 170с.

Олійник Г.А. Виразне читання /Г.А.Олійник, – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001.- 224с.

Никольская С.Т. Техника речи / С.Т. Никольская. – М.: [б.в.], 1979.- С.69

Язовицкий Е.В. Выразительное чтение как средство эстетического воспитания / Е.В. Язовицкий.- Л.: [б.в.], 1983.- 126с.

 

Світлана Сафарян,

доцент кафедри методики мов і літератури

ІППО КУ імені Бориса Грінченка

2)

Засоби інтонаційного увиразнення мовлення. Наголос як засіб виразності мовлення. Дуже важливо, щоб мовець, особливо викладач, був обізнаний з інтонаційними особливостями мовлення, міг правильно відтворити необхідну інтонацію, легко змінити її у разі потреби. Викладачеві досить часто доводиться бути актором і грати ту роль, яка відповідає навчальній чи виховній меті. Тому треба володіти своїм голосом, інтонацією, надаючи їм того забарвлення, якого потребує ситуація. Інтонація викладача вищої школи у багатьох випадках має бути не тільки контрольованою, а й служити засобом емоційного впливу на студентів. Досить часто буває так, що сприйняття інтонації випереджає розуміння змісту висловлювання. Слухач спочатку реагує на тембр голосу, своєрідність інтонування, а потім сприймає зміст й осмислює його. Викладач повинен знати обов’язково мету свого висловлювання, перш ніж виголошувати фразу (що саме необхідно передати, якого результату досягти, − інформувати, переконувати, похвалити, покарати, підтримати, заперечити, погодитись тощо). Також треба чітко визначити, яка частина цього наміру реалізується словесними, а яка – інтонаційними засобами. Наприклад, якщо мовець має намір висловити докір співрозмовникові, то це він може зробити, використавши багатослівний монолог або ж коротку репліку з відповідним інтонуванням. Як показує практика, нерідко саме другий шлях виявляється ефективнішим і здатним викликати потрібну реакцію співрозмовника, коли мова йде про прийоми інтонаційного увиразнення мовлення (зміни тембру мовлення, варіювання мелодики, уповільнення або прискорення темпу мовлення, логічний та інші наголоси тощо). Значну частину праці педагога становить публічне мовлення (читання лекцій, монологічне мовлення викладача під час пояснення нового матеріалу, виступи перед студентами тощо), тому воно має бути інтонаційно яскравим. Отже, в міжособистісному спілкуванні та публічному мовленні доводиться вдаватися до різноманітних прийомів виразного інтонування. До таких прийомів належать:  1) зміни в тембрі голосу. Це найефективніший засіб, який дозволяє передати емоційні компоненти комунікативного наміру мовця. Практично кожна людина може надати своєму голосові різноманітних відтінків: підкресленого спокою, байдужості, розважливості, суворості, вимогливості, ніжності, лагідності, насмішкуватості, зверхності, співчуття тощо. Викладач постійно перебуває в ситуації, коли йому доводиться виявляти свій емоційний стан. Ефективність емоційних проявів, їх реалізація не завжди може бути забезпечена змістом мовлення. За допомогою того чи іншого тембрового забарвлення можна передати емоційну оцінку ситуації, яка або збігається зі змістом висловлювання, або суперечить йому. Наприклад,Ну й молодець! Може бути промовлено з інтонацією схвалення. У такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, підсилюється завдяки відповідному темброві та іншим елементам інтонування. Це ж речення може бути промовлене з іронією, незадоволенням або навіть обуренням – у такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, суперечитиме інтонації. І, як бачимо, емоційна оцінка, виражена тембром голосу, виявляється сильнішою за лексичне значення, оцінний зміст якого може бути повністю зруйнованим унаслідок відповідного інтонування; 2) варіювання мелодики, яке здійснюється в межах тих інтонаційних типів, які характерні для кожної мови. Середній рівень уважається нейтральним, хоча і для нього можливі прояви експресивності. Такий тон прийнятний для розмовного мовлення, позначеного рисами стриманості, а також для наукового та офіційно-ділового стилів. Більш низький рівень тону пов’язаний з настроєм серйозного роздуму, самоаналізу, а також суму, депресії тощо. Високий тон характерний для схвильованого, радісного, урочистого мовлення, сповненого яскраво виражених емоцій: захоплення, радості, здивування і водночас гніву тощо. Варіювання мелодики є доцільним прийомом у будь-якому типі мовлення: у виразному читанні, публічному виступі, а також у процесі педагогічного спілкування; 3) наголошування, яке є ефективним засобом грамотного і виразного інтонування. Для досягнення виразності мовлення слід не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідим, рівним; у морфологічному аспекті – нерухомим чи рухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закритим-відкритим та ін. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним. У поезії, наприклад, наголос буває ритмічним – як засіб організації віршового ритму, і надсхемним (вставним) – з’являється у слабкому місці вірша з логічних причин. За роллю в звуковій організації мовлення розрізняють функціональний наголос, що бере безпосередню участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові. Основні функції наголосу такі: 1) об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

2. розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов із фіксованим наголосом); цю роль виконує і логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби; теж –те ж);

3. словорозрізнювальна - розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му ^ка - мука // за ^мок - замо >к;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів (сто'рони - сторони'; но 'ги - ноги'). Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи про себе зразків – мовлення оточення, мовлення письменника, його твору та зі словників, у першу чергу орфоепічних. Головний акцентуаційний закон полягає в чіткості звучання слова: наголос у слові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова. Друге правило полягає в тому, що всі власні назви іншомовного походження зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. Це особливо стосується тих мов, що мають постійно фіксований наголос: фр. – на останньому (Барбю 'с, Стенда’ ль), англ. − на першому складі (Га 'млет, Ба’^йрон, але Шекспі’р). Отже, акцент – засіб виразності мови і мовлення, без якого неможлива їх евфонічна і смислова довершеність. Щоб володіти цим засобом, необхідно знати діючі акцентуаційні норми та окремі явища історії наголошування слів (хоча в наукових розвідках здебільшого констатується норма, а не з’ясовується її причина). 

Білет №16