2. Соціокультурні перетворення в Україні в 90-х роках XX ст.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку. Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування.

Все ж таки в часи перебудови все радянське суспільство зробило певні кроки в своєму культурному та ідеологічному розвитку, що підготувало передумови для подальшого поступу. Відбувався процес наростання гласності, що сприяло подальшій демократизації, плюралізму ідеологічних і мистецьких позицій, відходу від тієї єдиної державної ідеології, яка зумовлювала однозначність оцінок суспільних явищ, духовної спадщини та відображення художньо - мистецькими засобами світу. [28, с. 136]

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по - перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по - друге, - в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. «Основ законодавства про культуру». Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ «Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин», завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії. [36, с. 115]

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції «Світ культури», Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Загальнонаціональною подією стало святкування в 1991 р. 125-річчя від дня народження видатного історика України М. Грушевського. В серпні у Львові відбулася конференція, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з України, США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини і Ватикану. 22 листопада 1991 р. вперше ювілей М. Грушевського відзначався в столиці України на державному рівні. В театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України, в музеї історії Києва було відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування відбулися і в інших містах України. [37, с. 210]

Великого резонансу набув скликаний в Одесі наприкінці 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні. [88, с. 152]

Великомасштабні культурно - політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури «Україна» розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства - Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засідання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На державному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято «Слобожанський Великдень». [41, с. 65]

Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цінностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьогодні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину істерико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо. [69, с. 3]

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам'ятника Т. Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські). А 22 серпня цього ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Цього ж року пожвавив свою діяльність український фонд «Відродження», закладений як філіал навесні 1989 р. відомим американським меценатом Дж. Соросом. У серпні відбулося святкування 50-річчя Української Повстанської Армії, в рамках якого пройшли урочисті збори в Палаці культури «Україна» і похід ветеранів УПА по Хрещатику, відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді - Волинському проведено літературно-мистецьке свято «Лесині джерела». На Галичині відзначено 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепкого. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрито музей О. Гончара. В с. Кульчиці на Львівщині відкрито пам'ятник гетьманові П. Сагайдачному, а в с. Підгірки на Івано - Франківщині - музей-садибу родини І. Франка. [63, с. 39]

В перші роки Незалежної України відбулися великі зрушення в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. [88, с. 89]

В роки незалежності виникають недержавні культурно - мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції «Світ культури», громадські об'єднання театр-студія «Арабески», «Артекзистенція», асоціація «Артгалереї України», асоціація «Нова музика», мистецьке об'єднання «Дзиґа», Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду «Відродження» створено благодійний фонд «Літературна скарбниця» при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, «Центр сучасного мистецтва», «Деметра», «Мистецьке бере зілля», Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

В роки Незалежності починає активно працювати колектив Українського центру духовної культури. Як науково - методичний і культурно - просвітницький заклад він об'єдную багатьох відомих в Україні фахівців з історії, філософії, соціології, права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При центрі діє «Літературна світлиця», «Музична вітальня», літературно-музичний театр «Біля Святої Софії», дискусійний клуб «Інтелект України. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного суспільства». Центр видав, зокрема, такі унікальні літературні серії, як «Духовні скарби України» (50 томів), «Український історичний роман» (30 томів), «Українська соціологічна думка» (15 томів), «Історія релігії в Україні» (10 томів). [45, с. 15]

Державні премії ім. Т. Шевченка за визначний вклад у розвиток української культури отримали В. Маняк та Л. Коваленко (посмертно), В. Голобородько, О. Лупій, О. Апанович, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична (США), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Тельнюк, А. Антонюк, В. Зінкевич, М. Герц, В. Осійчук, Б. Янівський, Р. Конквест (США), Л. Большаков (Російська Федерація), Р. Рахманний та ін.

Влітку 1993 р. у Вашингтоні в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України «Україна: образи V - IV тисячоліття до народження Христа», приурочена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. На виставці експонувалися 162 археологічні знахідки трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів. [37, с. 321]

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада – «Закон про бібліотеки» та «Закон про музеї», укази Президента «Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва», «Про державну підтримку клубних закладів», видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення. [41, с. 94]

До соціокультурних надбань незалежної України слід зарахувати систему державних нагород. Окрім впровадженої в 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність», ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов´язане з відродженням релігії і церкви, досягненням реальної свободи совісті. У 1991 р. в Україні діяли три організації християнських церков: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату на правах так званої автономії, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка визнавала верховним ієрархом митрополита Мстислава (Скрипника), резиденція якого знаходилася в США. За УПЦ, яку очолював митрополит Філарет (Денисенко), виступали владні структури на сході і півдні України, УАПЦ підтримувала частина інтелігенції та населення Наддніпрянщини, УГКЦ - більшість населення і місцева влада Галичини. Уряд України та деякі депутати Верховної Ради в 1991-1992 pp. намагалися домогтися згоди Московського патріарха Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату в Українську автокефальну церкву. У відповідь він позбавив Філарета сану і поставив на його місце Володимира (Сабодана), митрополита Ростовського. Однак у червні 1992 р. за ініціативи Філарета створюється Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ-КП). Відбувся масовий перехід священиків УПЦ-МП в УПЦ - КП на Волині та Київщині. Після тривалої боротьби та реорганізацій, з приходом Л. Кучми на посаду Президента, урядові кола України надають певну підтримку УПЦ - КП. Одночасно урядова політика спрямовується проти розширення впливу УГКЦ. В цілому в Україні у 1988-1992 pp. між конфесіями велася непримиренна боротьба за приміщення церков і церковне майно. Особливо гострим було протистояння віруючих УГКЦ і РПЦ. Уніати захоплювали храми РПЦ, виганяли священнослужителів та віруючих, вдавалися навіть до терору. Мали місце масштабні міжконфесійні конфлікти не лише в Галичині, а й на Київщині та Вінниччині між УАПЦ і РПЦ. В результаті РПЦ майже витіснили із Західної України і ослабли її позиції на Правобережжі. [91, с. 87]

Цим скористалися і значно активізували свою діяльність секти євангелістів, баптистів, РУН-віри, сатаністів, а також кришнаїзм та буддизм. Восени 1993 р. секта «Білого братства», більшість членів якої прибула з Росії, навіть спробували захопити Софіївський собор у Києві. Поряд з цією реакційною організацією були створені ще кілька агресивних, антигуманних сект. І хоча українське законодавство забороняє діяльність іноземних місіонерів на території держави, однак багато з них закуповували ефірний час на радіо і телебаченні і пропагували свої ідеї. [91, с. 94]

Попри всі труднощі, чвари та посягання іноземних держав на українські церковні конфесії, законодавство України в церковній сфері відзначається демократичністю і толерантністю, і це сприяє поступовому релігійному замиренню в державі. У 1996 p. уже не було серйозних конфліктів між конфесіями навіть на рівні невеликих парафій. Вплив церкви в українському суспільстві посилюється. У 1995 р. найбільшим авторитетом користувалася УПЦ-МП, яка охоплювала 6132 релігійні громади. УПЦ - КП поширює свій вплив на 1753 парафії, УАПЦ - 616, УГКЦ - 3032, римсько - католицька церква - 651, союз євангельських християн - 1420, а «п´ятидесятники» - на 680 парафій.

В 90-х роках зростає не лише кількість віруючих і їх громад, а й конфесій. Наприкінці 1994 р. в республіці нараховувалося 64 різних конфесії, що майже вдвоє перевищувало їх кількість у 1991 р. Розвиток численних релігійних течій надає населенню можливість вільного вибору духовних ідеалів. Однак у 1996 - 1997 pp. посилюються православні конфесії. В умовах демократизму незалежної України релігійне життя значно активізувалося. Водночас внаслідок глибокого розколу в православ’ї та існування в ньому кількох течій виникло небезпечне для української церкви протистояння. Політична ситуація диктує необхідність об´єднання православних конфесій в єдине ціле та створення єдиної національної церкви. [76, с. 90]

Взагалі можна сказати, що подальший розвиток української культури залежить як від створення для цього соціальних умов, так і від духовних прагнень кожної людини. Від того, які цінності стануть пріоритетними для людини, які ідеали вона буде втілювати в життя, залежатиме спрямування української культури, її зміст. Орієнтація на особистість в українській культурі є природною і має глибокі історичні корені. Тому потрібна розробка такої державної політики, головною метою якої було б духовне вдосконалення людини. Це заклало би міцний фундамент національного культурного відродження. У цілому розв’язання проблеми збереження та піднесення української культури вимагає зосередження уваги на таких питаннях, як поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; створення умов для вдосконалення й реалізації творчого потенціалу людини; входження у світовий культурний процес і збереження власної самобутності; звернення до національної культурної традиції та її всебічне засвоєння.

Висновки до розділу 2

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Створення незалежної Української держави починалося за дуже складних умов: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної, з обмеженим суверенітетом до статусу повністю незалежної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях державотворення, який передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

У короткий період незалежної України було ухвалено найважливіші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон «Про громадянство України», «Закон про свободу совісті і релігійні організації» тощо. 1992 р. були затверджені Гімн, Прапор і малий герб України - тризуб. Дуже важко проходив процес ухвалення Конституції України, який розтягнувся на п'ять років. Вона була ухвалена тільки 28 червня 1996 р. Ухвалення Конституції заклало основи становлення Української держави як демократичної, соціальної і правової.

Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм.

У 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази.

Час становлення України як самостійної держави ознаменував собою нову віху в історії українського народу, визначальними рисами якої є зміцнення реального суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, забезпечення міжнаціонального і соціального миру в суспільстві.