Розділ 2. Україна в умовах незалежності (1991 - 1996 рр).

2.1. Політичні перетворення в Україні в 90-ті роки XX ст.

У сучасній вітчизняній і західній політології не бракує оцінок того складного періоду, який почався в середині 80-х років в наслідок перебудовчих процесів. Відомий бізнесмен і громадський діяч Дж. Сорос впевнений, що у колишніх республіках Радянського Союзу відбувається перехід від закритого суспільства до відкритого, перетворення тоталітарного суспільства на плюралістичне. Він виокремлює дві альтернативи: або цей регіон інтегрується у відкриту систему Європи, або розпадається на дрібніші замкнуті одиниці, що експлуатуватимуть постулати націоналізму. [30, с. 163]

На початку 1990-х років українське суспільство перебувало на гребені великого оптимізму стосовно свого майбутнього. Це був час, коли панувала впевненість, що Україна разом із незалежністю одержала шанс на процвітання в сучасному світі. Ця віра мала важливе політичне значення, оскільки стала потужною стабілізуючою силою. Ідея державності і демократизації наповнює зміст політичного процесу, починає сприяти конкретним перетворенням, просуванню українського суспільства у глобальну життєву систему світу. Це не тільки те, що безпосередньо оточує людину, сукупність предметів суспільних відносин, серед яких проходить її життя. Це також система ієрархічно значущих для неї стосунків та обставин у теперішньому і майбутньому світі в цілому. [40, с. 9-11]

Аналіз політичних перетворень в Україні в роки незалежності ускладнюється відсутністю єдиного методологічного підходу. На рубежі 1980-1990-х рр. у політичній науці домінували так звані тразитологічні підходи. Ключова їх ідея полягала в тому, що постсоціалістичні країни здійснюють перехід від тоталітарних держав з командно-адміністративною економікою до демократичних держав з ринковою економікою, а період, який вони переживають, отримав назву перехідного. [29, с.86]

Жорсткіші оцінки дають вітчизняні дослідники. І це не дивно, оскільки вони самі перебувають у бурхливому потоці соціальних змін, а не є спостерігачами ззовні. Звідси - песимістичні уявлення про процеси, які відбуваються у власній країні. Так, одні вважають, що в результаті суперечливих і непродуманих економічних і політичних реформ, розриву горизонтальних зв'язків, відбувся непередбачений стрибок униз - від тоталітаризму до анархії й хаосу. [58, с.104]

Інші переконані, що основою нинішнього етапу політичних змін є перехід від комуністично - тоталітарної політичної системи до неототалітарної посткомуністичної. «Що стосується України, суть трансформації політичної влади в ній після розпаду колишнього СРСР, можна зрозуміти лише в контексті відносно безболісного, навіть органічного для правлячої політичної еліти переходу від комуністично-номенклатурного тоталітаризму до посткомуністично - номенклатурного неототалітаризму». [38, с. 4]

Розглядаючи політичні події початку 90-х років варто підкреслити, що найчутливішим барометром, який визначав зміну українського електорату, було погіршення економічної ситуації в республіці. Особливих сподівань на її покращення населення не мало. За даними соціологів, у Києві в травні 1990 року, чекали поглиблення негативних тенденцій 77,3% опитаних. Саме наростання кризових явищ спричинило втрату довіри до партійно-державної еліти. Відтак, з огляду на ситуацію, досить легко було на хвилі критики завоювати політичні дивіденди.

У 1990 роках для вітчизняних політиків достатнім було поставити розвиток України в світовий контекст, засвоїти загальні схеми переходу до сучасного ринку й демократії і оголосити відповідні гасла про перетворення в республіці. Разом із тотальною критикою минулого і запереченням старої cистеми, це відкрило багатьом шлях до влади.

Розглядаючи наступний етап політичних змін в Україні можна зазначити про вужчий аспект проблеми - про динаміку політичних процесів у країні на початку 90-х років. Політична ситуація, що змінилася у багатьох республіках, у тому числі в Україні, вимагала адекватних дій політичних лідерів. Залишити все як було у структурі економічних і політичних зв'язків між республіками і центром було неможливо. Тому в листопаді 1990 року на сесії Верховної ради СРСР керівники республік висловилися за розширення їх суверенних прав і проти диктату центру.

Республіки вимагали суттєвих змін у взаєминах із центром. Відтак, був запропонований проект Договору про Союз Суверенних Республік. Його планувалося підписати 20 серпня. Але, як відомо, воно зірвалося із-за опереточного путчу, здійсненого консервативними силами, які спробували постати на перешкоді цивілізованому і в цілому поступальному руху до певного політичного консенсусу між республіками. [76, с. 42]

Звичайно ж, розглядаючи ці несподівані чи прогнозовані процеси, потрібно враховувати конкретні політичні реалії, які склалися задовго до осені 1990 року. Адже Союз РСР почав розвалюватися вже тоді, коли союзні республіки перестали вносити платежі у держбюджет СРСР, коли проголосили про верховенство республіканських законів над союзними і почали зневажати союзне законодавство. Особливо стрімким і незворотним став цей процес після схвалення союзними республіками декларацій про державний суверенітет (23 червня 1990 р. в Молдові, 12 липня 1990 р. в Росії, 16 липня 1990 р. в Україні, 27 липня 1990 р. в Біларусі). Таким чином, центробіжні процеси були зумовлені не лише національними почуттями, але й іншими, позанаціональними причинами. [54, с. 20]

Всі ці центробіжні тенденції закінчилися підписанням біловезької угоди лідерами трьох провідних республік Союзу. Останнім часом дослідники дедалі частіше називають цю угоду «біловезьким розлученням». Інколи висловлюються міркування, мовляв це розлучення було необхідне Л. Кравчуку, аби створити антинародний режим і утримувати його за допомогою обіцянок «допомоги Заходу». Такий аргумент навів, зокрема, в одному з інтерв'ю політичний оглядач радіостанції «Свобода» В. Малинкович. [52, с. 44]

Однак життя виявилося складнішим, ніж будь-які узагальнення і схеми. Біловезька угода виглядає потрібною і корисною самій Україні, хоч в часи першого Президента це досить часто ігнорувалося з огляду на кон'юнктурні міркування. [76, ст. 83]

Досі нерозв'язаною залишається дилема стосовно того, чим є ця угода - таємною змовою керівників трьох республік чи закономірний розвиток політичних реалій. Дослідник В. Колесник впевнений, що створення СНД було правомірним, закономірним і кращим за будь-який інший варіант, оскільки унеможливив розвиток подій за югославським сценарієм. Разом з тим він вважає, що під час створення СНД було допущено суттєві прорахунки. Більш ніж некоректно діяли лідери Бєларусі, Росії та України стосовно інших союзних республік. Цей же автор підкреслює, що інші дослідники, зокрема В. Литвин, роблять висновок, мовляв «розвал» Союзу став результатом змови лідерів трьох республік, котрі переймалися передусім власними інтересами. Думається, таке звинувачення не зовсім коректне, бо той же В. Литвин буквально через рік після згаданих подій писав: «За таких умов Біловезьку угоду, можливо, треба розглядати як визнання політичних реалій. Союз на той час практично припинив своє існування. Однак з точки зору норм Закону, процедури, це були неконституційні дії. Якщо ми хочемо створити правову державу не лише на словах, про це потрібно говорити. Зрозуміло: СРСР себе пережив, центр необхідно ліквідувати, Горбачов став гальмом на шляху реформ. Так чому б не обговорити це гласно, відкрито, а не таємно, порадившись із Бушем. Можна зрозуміти декабристів, які таємно готувалися вийти на Сенатську площу, але ніяк не можна зрозуміти лідерів трьох республік». [39, с. 19]

Можна вважати, що політичних лідерів Білорусії, Росії й України як раз зрозуміти можна, враховуючи їх номенклатурне минуле, перед партійною дисципліною, ієрархізацією, а також постійний страх втрати високого становища, репресій, зради найближчих соратників тощо. Ось чому на кінець 1991 року політично визрілі події було реалізовано у досить загадковій суб'єктивній формі діяльності президента Росії й колишніх політичних лідерів України й Бєларусії.

Цей процес, безумовно, підштовхнув події кінця серпня 1991 року, які підвели риску під епохою, що уявлялася творцями як перебудова суспільства на основі соціалізму. З середини 1991 року перебудова поступилася місцем національному самовизначенню республік, розпаду СРСР, радикальним закликам і заміні старих суспільних структур новими стосунками власності, державними і політичними інституціями. [64, с. 72]

У той же час, якими б значущими для України не був би розпад Союзу і утворення СНД, все ж здобуття нею незалежності затьмарило всі інші політичні події - хоч спочатку це не вповні усвідомлювалося, переважала звичайна ейфорія від досягнення суверенітету. Всеукраїнський референдум 1 грудня дав легітимне обгрунтування проголошенню Верховною Радою 24 серпня 1991 року України незалежною державою. Важливість цього референдуму для історії України важко переоцінити, оскільки вперше в нашій країні конституційним, мирним шляхом була проголошена незалежність. Окремі політичні діячі у нас, і за кордоном прагнуть применшити значення цієї події, зводячи наступні кроки уряду України до рівня «звичайного авантюризму». Під цим слід розуміти ніщо інше, як буцімто відмову української нації у праві будувати власну державу на власний розсуд.

Потрібно погодитися з думкою більшості дослідників про те, що проголошення незалежності України було історично об'єктивним результатом, підштовхнутим серпневим путчем 1991 року в Москві. З кон'юнктурно-політичних позицій - це було реакцією на московські події. Тому суспільна думка і політичний істеблішмент спочатку не усвідомив масштабів завдання створення в Україні якісно нового суспільства. Відсутні були також наукові концепції, економічні передумови, у масовій свідомості домінували старі цінності. Тому перші спроби прилаштувати адміністративно - державну економіку до ринкової поклали початок дезінтеграції єдиного господарського простору, оскільки це не грунтувалося на економічних законах. [62, с.54]

Але якими б все-таки не були перші результати досягнення Україною незалежності, потрібно підкреслити головне: політичні трансформації в країні відбулися цивілізовано, без крові. Втім, в останньому окремі дослідники вбачають не лише позитивні, але й негативні моменти. Зокрема, один із них відзначає: «Кінцевий етап народження незалежності був безкровний, безболісний і нереволюційний. Здавалося, потрібно було б сказати, що це чудесно: хоч цього разу ми досягли незалежності без жертв. Але чи справді це добре? Згаданий процес не вимагав тотальної зміни політичної, адміністративної, економічної верхівки. Саме завдяки цьому постає головна проблема України: як нам здійснювати тотальні зміни чи, можливо, навіть мутацію нашого суспільного устрою з такою великою інерцією роздумів, процедур, механізмів, які виросли на недержавних основах і які ми зберегли як колоніальний спадок?» [49, с. 36] На мій погляд, автор знаходить до певної міри ілюзорний вихід із ситуації, що склалася. На його думку, створення нової держави можливе, якщо ми знайдемо, скажімо, десять тисяч людей, котрі були б адміністративно компетентними, відданими державі, з добрими знаннями про зовнішній світ і нові економічні механізми. Звичайно ж, одним умінням, компетентністю та ентузіазмом важко зрушити з місця Левіафан, що розрісся - колишнього партійно - державного монстра.

У більшості робіт вітчизняних політологів головна увага приділяється внутрішньополітичному значенню здобуття незалежності. І меншою мірою усвідомлюється зовнішньополітична значимість того, що відбулося. Можна зрозуміти наших дослідників, які перебувають в центрі своєрідного політичного потоку, адже значне видно здалеку. Воно передусім помітне з огляду на те, що незалежна Україна змінила всю геополітичну карту Європи. На думку З. Бжезинського, «її поява - одна з трьох найважливіших геополітичних подій ХХ століття. Перша подія - розпад в 1918 році Австро - Угорської імперії. Друга - розподіл Європи 1945 року на два блоки. Появу незалежної України можна вважати третьою подією, оскільки вона ознаменувала крах Російської імперії. Це більше, аніж кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, у свою чергу, зумовлює цілу низку інших важливих політичних змін». [5, с. 69]

Зрозуміло, справа не лише у геополітичних змінах, адже в Україні поки що дислокується ядерна зброя, вона володіє могутнім людським потенціалом, значними ресурсами, високорозвинутими виробничими силами. Загалом, за ефективного використання цього потенціалу Україна могла б перетворитися на сильного конкурента для країн європейського континенту. На жаль, за кілька років незалежності ми умудрилися розгубити стільки, скільки не набули за найближчі десятиліття.

Отож, 1991 рік виявився етапним, переломним в історії України, бо саме цього року Верховна Рада схвалила Акт про державну незалежність України, а референдум 1 грудня 1991 року легітимізував рішення вищого законодавчого органу країни. [2]

Відзначимо ще дві дуже суттєві політичні події, які вирішальним чином вплинули на політичні зміни у нашому суспільстві. По-перше, консолідувалися полярні політичні сили, які були об'єднані спільною метою - утвердити державну незалежність країни. Заради неї вперше після появи розмаїтих політичних рухів став можливим консенсус, оскільки всі прагнули зайняти місце у рядах патріотів, при цьому представники окремих політичних рухів і партій переслідували свої далекосяжні цілі.

По-друге, в Україні була заборонена діяльність комуністичної партії. Марксизм-ленінізм став суто декларативною ідеологією для партійної еліти, тому, коли з'явилися перші ознаки небезпеки, партійні лідери раніше інших відмовилися від цієї ідеології й від «зовнішньої партії».

Наприкінці 1991 року на виборах першого Президента України значна частина виборців підтримала поміркованого Л. Кравчука. Головну увагу він приділяв питанням зовнішньої політики, у внутрішніх же справах явно прагнув не форсувати подій, займаючи вичікувальну позицію. Що стосується представницьких органів влади, Президент тримався лінії обмежених кроків. При цьому «ми зіткнулися з досить цікавою особливістю пострадянського політичного розвитку: з крахом могутньої складової виконавчої влади - апарату КПРС - КПУ - політичні інтереси традиційних груп економічного панування радянського зразка (директорату, «аграрників» та ін.) змістилися головним чином у систему Рад. Президентські й урядові структури сприймаються нами як елемент бюрократичного контролю. Аби його уникнути, прихильники Рад прагнули до якомога більшого поглинання виконавчих органів. Спротив же останніх стає рушійною силою реалізації принципу розподілу влад. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме бюрократія, а не представницькі органи опиняються в ролі захисника найголовнішого принципу конституційної теорії - розмежування гілок державної влади». [79, с. 9]

Дещо пізніше виконавча влада почала вимагати особливих повноважень, які і було їй надано. Однак Верховна Рада залишила за собою право призупиняти будь-який урядовий акт. Таким чином, українські парламентарії вирішили, за образним висловлюванням відомого мислителя К. Поппера, фундаментальну проблему будь-якої політики - проблему «контролю над контролерами». [37, с. 164]

На середину 1993 року націонал-демократичні і комуністичні сили під впливом економічної кризи, що загострювалася, знову зайняли свої місця по різні боки барикад. Як і пів року тому, більшість політиків знову розглядали головне питання суспільного життя через формулу протистояння комуністів та антикомуністів. Причому націонал-демократичний рух опинився в кризовому стані. Його представники розділилися на два табори - стосовно ставлення до проблем розбудови суверенної держави. Одні вважали, що, не зважаючи на проголошення незалежності, комуністи залишилися при владі. Отже, необхідно просуватися до демократичних перетворень у політичній та інших царинах суспільного життя. Інші були переконані, що самостійна держава - це надцінність і головне завдання полягає в тому, щоб не допустити реставрації імперії, а реформи можуть почекати. [83 с. 267]

У даній політичній ситуації дослідники виокремлюють слідуючі особливості українського політикуму: по-перше, вони зумовлюються певною безпомічністю багатьох політиків і аж ніяк не рідкісною істеричністю опозиції. Вони сприймають події виключно у «двоколірному» вимірі. Особливостями нинішнього політикуму є різні, нерідко - полярні сприйняття й тлумачення загальноприйнятих цінностей людства. Третьою характерною рисою українського політикуму є прагнення організувати політичне життя за допомогою чергових гасел без урахування соціально-історичної ситуації в країні. [15, с. 32]

У цій складній політичній ситуації виникли й інші проблеми: загострилося становище в Криму, Верховна Рада практично заблокувала процес приєднання держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, катастрофічно втрачалася довіра громадян України до політичної системи вцілому і до політичних лідерів зокрема - про що свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України. Маси відчули себе вкотре обдуреними, засобом в руках політиків з далекосяжними цілями. Відтак, суттєво змінилося ставлення до політичних лідерів і до їх партій - від доброзичливо-критичного до різко негативного.

Зміна ставлення до політичних лідерів у гірший бік можна було спрогнозувати, враховуючи катастрофічне погіршення економічної ситуації. Біда полягала в іншому: до середини 1993 року Україна «не визначилася з концептуальними підвалинами подальшого суспільного розвитку, що не дає змоги владним структурам розробити і здійснити ефективні соціально-економічні перетворення. Причин тут, як мінімум, дві. Перша - у слабкій теоретичній розробці і недостатньому спілкуванні стосовно існуючого в світі досвіду переходу від авторитарно - бюрократичних режимів до ефективних форм демократії й господарювання. Друга - пропорція політичних сил у вищих органах влади, передусім у Верховній Раді, які невповні репрезентують інтереси населення України і не дають змоги виробити і прийняти визначальні принципи концепції розвитку держави». Згадані фактори настійливо вимагали динамічніших змін у різних сферах суспільного життя. [85, с. 108]

Головною політичною подією 1994 року стали вибори нової Верховної Ради України. Результати виборів не лише відбили загальну радикалізацію суспільних настроїв, але й розкололи парламент на два непримиренних табори з дуже слабким центром. Ця обставина практично унеможливила прийняття конституційних рішень. Що стосується президента, йому потрібно було встановити контроль за роботою Кабінету Міністрів і його органами на місцях.

Подальший розвиток політичного процесу в Україні залежатиме від того, які сили почнуть визначати політичний клімат в країні, як вони будуть представлені у її вищому законодавчому органі, на підтримку яких із цих сил може розраховувати у своїй діяльності глава держави. Загалом, динамічна рівновага різних політичних сил сформувала осердя українського політикуму, а політична структурування українського суспільства покликала до життя і структурування Верховної Ради. [46, с. 52]

Після виборів, як правильно вважали політологи, основні внутрішньополітичні питання зосередилися навколо взаємин президента і парламентської більшості. На відкриту боротьбу проти президента ліва більшість не наважувалася, однак виявила спротив, коли глава держави вніс на розгляд Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Постала своєрідна дилема: ви з Президентом - за президентську диктатуру; чи ви з комуністами - за радянську владу. «Ця дилема хибна вже хоча б тому, що президентський Закон «Про державну владу і місцеве самоуправління в Україні» є нічим не іншим, як старою радянською системою управління, жодним чином не адаптованою до сучасних умов - коли ні ради, ані будь-які інші органи влади на місцях не становили собою нічого, крім підпорядкованої центральній виконавчій владі ланки в бюрократичному механізмі». [68, с. 131]

За нинішньої політичної ситуації краще за все виходити з усвідомлення принципу розподілу влади як рівноваги соціальних сил, передумов політичної свободи та концепції соціального консенсусу.

Якщо узагальнити основні результати аналізованого періоду, можна зробити скоріше песимістичний, ніж оптимістичний висновок про незадовільне становище в різних сферах суспільного життя. Передусім - це нечіткість, непослідовність, половинчатість реформаційного курсу в економіці; неоптимальна пропорція між мірою власної автономії і мірою взаємної інтеграції країн СНД; недооцінка ролі держави, управлінських структур, хоч особливості української промисловості спонукають до необхідності активного застосування методів державної регульованої економіки. «Специфіка сучасного стану політичної влади в Україні, - писали на початку 1993 року вітчизняні політологи, - полягає, по-перше, в сильній дифузії джерел влади; по-друге, в розмежуванні влади і відповідальності її носіїв за наслідки своєї діяльності; по-третє, у загостренні непорозуміння між владними структурами і громадськістю; по-четверте, у запеклій боротьбі як між горизонтальними й вертикальними структурами влади». Автори цілком справедливо підкреслювали, що очікувана динаміка політичних процесів після здобуття Україною незалежності не відбувалася через об'єктивні й суб'єктивні фактори. «Не визначившись із власним баченням шляхів розвитку, писали вони, Україна не могла стати на шлях динамічних і ефективних соціально-економічних перетворень, які б мали цілісний характер. Її дії нерідко були наслідком «сліпого» запозичення чужого досвіду, або тією чи іншою мірою змушеного слідування за перебігом подій у сусідній Росії. Звідси непослідовність і безсистемність практичних дій, ефект тупцювання на місці, розгубленість частини керівництва. Така політика значно поглибила об'єктивну складність перехідного періоду, спровокувала різке погіршення становища у суспільстві, особливо у царині економіки, зубожіння людей, зумовила у багатьох напрямках сповзання від кризового стану до катастрофи». [42, с. 48]

Разом з тим не можна змальовувати лише у чорних тонах політичні реалії аналізованого етапу. Справедливості ради слід відзначити, що у цей період в країні мали місце спроби створити соціально - політичні інститути за європейським цивілізованим зразком, поступово набувала професіоналізму Верховна Рада, було запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Однак відсутність системного підходу до формування політичних структур призвело до протистояння різних гілок влади і, врешті решт, до кризи влади в цілому. Це виявилося в очевидній неефективності владних структур, неузгодженості й протистоянні їх дій, втраті авторитету у населення. Під тиском цих факторів Верховна Рада прийняла рішення про дострокові вибори 1994 як парламенту, так і Президента. [67, с. 3]

Нині перед Верховною Радою і Президентом України постало два головних завдання. По-перше, необхідно чітко визначити стратегічні орієнтири соціально-економічного розвитку; по-друге, важливо створити діючу, структуровану систему влади.

В цілому ж обрано курс на радикалізацію політичного та економічного розвитку країни. Президент запропонував піти шляхом прискорення ринкових перетворень в економіці. Однак успіх економічних реформ ставиться у безпосередню залежність від докорінної реорганізації державно-політичної системи. Тому не випадково найсерйознішим кроком Президента стала підготовка його командою проекту Закону про владу.

Центральною і найсуперечливішою ланкою у даному проекті Закону, безумовно, стало питання про співвідношення виконавчої і законодавчої влади. Спочатку взяли гору емоції, коли парламентарії відчули себе упослідженими. Однак емоції - не доказ, не аргумент на обгрунтування необхідності зміцнення владних структур. Тому пізніше почався грунтовний аналіз президентського проекту. Зрозуміло, що його команда деякі положення зумисно сформувала надто жорстко і не на користь законодавців, аби мати «запас міцності», роблячи певні поступки. Проте, подібна тактика досить скоро була розгадана і парламентарії, у свою чергу, зайняли жорстку позицію. Загалом, почалася конфронтація між законодавчою і виконавчою гілками влади яка ні до чого доброго призвести не може.

Спочатку створилося враження, що з приходом нової адміністрації і нової Верховної Ради відбудуться конкретні зміни як у політичному, так і економічному житті суспільства. Але невдовзі стало зрозумілим, що неправомірно означувати зміни, що відбуваються, декоративними, однак кардинальними вони поки що не стали. «Зміни, що торкнулися всіх гілок влади, можна було б схарактеризувати як зміни якісного характеру, коли б не виявилося, що у більшості випадків має місце лише перетасовка кадрів. Фактично кардинальних змін в органах влади не відбулося. Однак човен влади зробив крен на лівий борт і частина її представників випала у бурхливу річку «середнього й нижчого рівня» політичного життя. Окремі політичні постаті буде занесено течією, інші випливуть і матимуть майбутнє. Внаслідок цього крену з бурхливої річки до човна потрапили представники «нового» покоління владної еліти, які насправді виявилися або давно відомими фігурами, або тими, хто виплив на багажі старих ідей. 1994 рік проходить, на перший погляд, у гострій політичній боротьбі, котра могла би дати позитивні результати. Однак твереза оцінка засвідчує: у верхніх ешелонах виконавчої влади рішучі дії, спрямовані на подолання економічної кризи поки лише декларуються». [55, с. 35]

Дещо кращою виглядають справи команди Президента на зовнішньополітичній арені. Як відомо, прихильність адміністрації Л. Кравчука до європейському шляху розвитку України особливих дивідендів не принесла. Сильний конкурент нікому не потрібен, а слабкий і роздратований, та ще з ядерним арсеналом надто небезпечний. «Прояви євроцентризму в питанні визначення України в історичному минулому й сучасному світу - це не лише наслідок самоідентифікації й культурного прагнення українського суспільства. У перехідний період розв'язання дилеми «з ким бути» на користь Заходу значною мірою мотивується прагматичними міркуваннями. Близькість України до європейських культурно-історичних центрів, пробіли у вітчизняному сходознавстві також впливають на формування активного «західництва». Однак до осмисленого раціонально - прагматичного «західництва» нам ще далеко».

Прохолодне ставлення європейських грандів до України змусило низку дослідників і політиків звернути увагу на азіатський континент, з яким у неї були тісні економічні взаємини. Нинішній Президент, на відміну від свого колишнього колеги, азіатським партнерам явно приділяє більше уваги. Думається, за соціально-політичної ситуації, що склалася, це правильне рішення. Дилеми «або-або» бути не може, краще використовувати формулу «і-і». Лише зміцнівши економічно й ствердившись політично, можна заявляти про себе як про цивілізовану європейську державу. А поки що слід шукати оптимального балансу використання різних моделей співробітництва: 1) економічна і політична інтеграція з Росією та Бєларуссю типу «слов'янського союзу» у рамках СНД; 2) модель економічної й політичної інтеграції України з Центральною та Західною Європою (нині нереальна); 3) модель розвитку державності, що спирається лише на власні сили; 4) найперспективнішим для України є шлях розвитку державності за допомогою балансування між Сходом і Заходом. Останні кроки команди президента дозволяють стверджувати, що вона намагається вести не лише зважену, але й динамічнішу зовнішньополітичну діяльність, порівняно з попередницею. Щоправда населення країни це покищо мало чим радує. [89, с. 13]

Підбиваючи підсумки короткого екскурсу в сучасний політикум України, передусім, згодимося з тим, що для досягнення цілей перетворення і забезпечення стабільності у політичного діяча повинно бути розвинуте чуття політичного часу, тобто вміння своєчасно вживати необхідні заходи. Це особливо важливо в умовах перехідного суспільства, коли ситуація динамічно змінюється, має місце підвищений ризик, конфліктність, у зв'язку з чим необхідний високий рівень оперативності у прийнятті рішень.

Аналіз основних етапів формування перехідного суспільства в Україні дозволяє стверджувати, що політичні процеси тут відбуваються почасти хвилеподібно, можливо навіть стрибкоподібно, певними поштовхами. Коли політична ситуація заспокоюється, політики не спішать здійснювати подальші реформи, однак як тільки вона знову накаляється, слідує низка радикальних рішень. Віддамо належне нинішній адміністрації: часто вона діє динамічніше, аніж попередня. Однак не завжди ця динамічність органічно пов'язана з компетентністю. Іноді корисно зупинитися, озирнутися і проаналізувати пройдений шлях для прийняття подальших рішень, пошуку ефективних засобів.

Нині очевидною є та обставина, що прихід до влади нової політичної еліти ще далеко не означає, нібито всі тенденції розвитку суспільства зазнають кардинальних змін. Обов'язково залишається місце для наступництва, традицій, подолати які водночасся не можна і непотрібно. Тому нині представники багатьох політичних сил, рухів і партій більше схиляються до об'єднання зусиль для досягнення визначених цілей. Думаю цей процес набуде подальшого розвитку і провідні політичні сили звернуть особливу увагу на основні напрями політичних змін у нашій країні.