1.2. Джерельна база дослідження.

Історія проголошення та становлення незалежної україни ще чекає своїх дослідників. у науковій літературі останнього десятиліття для висвітлення цього періоду автори послуговуються здебільшого не архівними джерелами, з архівних документів використовуються лише документи Цк кПу, які з осені 1991 р. зберігаються в ЦдаГо україни [ 71 ] і це зрозуміло: не всі документи 90-х років ХХ століття встигли «відкластися» на полицях сховищ державних архівів.

Декларація про державний суверенітет україни - один з унікальних документів ЦдаВо з фонду Верховної Ради україни і у цій справі, що має заголовок «Закони та Постанови, прийняті на першій сесії Верховної Ради української РСР дванадцятого скликання, оригінали» та об’єднує документи з 15 травня по 26 липня 1990 р., і у інших справах фонду містяться документальні свідчення перших кроків до незалежності.

Оригінали всіх цих документів, а також їх проекти, підготовчі матеріали, протоколи і стенограми засідань, на яких вони обговорювалися, прийняті на постійне зберігання до ЦДА ВО України і є важливим джерелом для вивчення історії України на шляху від республіки до держави. [ 27 ]

Також дуже важливим джерелом для нашої теми є Акт проголошення незалежності України, як один з основних етапів розбудови держави і права в Україні. З цього джерела нам стає очевидно, що за Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів. Ним проголошувалося, що територія України є неподільною і недоторканою та закріплювалося, що з моменту проголошення незалежності на території України мають чинність виключно Конституція та закони України. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава - Україна.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 року республіканський референдум. За його допомогою потрібно було нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, які заявляли, що народ, буцімто, не підтримує Акт про незалежність. [ 2 ]

Цікаво, що День Незалежності України уперше було відзначено 16 липня 1991 року. У липні 1990-го Верховна Рада Української РСР прийняла ухвалу Декларації про державний суверенітет України та постанову «Про День проголошення незалежності України». У цьому документі зазначено, що день 16 липня вважається Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначається як державне загальнонародне свято України. 18 червня 1991 року були внесені зміни до ст. 73 Кодексу законів про працю Української РСР, після чого в переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня - День Незалежності України».

Після 24 серпня 1991 року виникла потреба змінити дату святкування   цього Дня. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову, відповідно до якої 24 серпня відтоді вважається Днем Незалежності України.

Цінною для нашої роботи є спогади очевидців. Одним з очевидців даного періоду був Леонід Кравчук. Президентство Кравчука з 1991-го по 1994-й роки припало на найскладніший для незалежної України період.  Свої перші кроки країна робила на чолі з чоловіком, який значну частину життя був експертом з радянської пропаганди. З його спогадів ми можемо краще зрозуміти ті зміни які відбувалися у період незалежності «То був об’єктивний час об’єктивних дій, суб’єктивних оцінок. І по при все, ми зробили те, про що мріяв народ наш український народ. І сьгодні, коли я розмовляю сам із собою, я кажу собі:  «Це щастя, це велика відповідальність: доля так визначила, що я повинен був прийняти таке рішення, яке я прийняв; і що були, можливо, дії більш зважені, більш точні, але не було альтернативи тому, щоб Україна стала незалежною державою, щоб народ одержав волю, щоб народ став, принаймі,  на дорогу демократії, до цивілізованого життя, щоб народ повірив у свої сили, в свої можливості господарювати на своїй власній землі.» А дуже потаємна мрія моя, бо завжди, коли дивлюся - я живу за містом - прекрасна природа, ну прекрасно  просто, і вода, і ліс, і пташки, і солов’ї співають, дуже б хотілося побачити Україну багатою, демократичною, а людей щасливими. Дуже хотілося б... Знаю, що це поки що мрія, але аби ми діяли більш організовано і відповідально перед Украіною, перед народом то, можливо, якусь частину тої мрії я зміг би попобачити.» [ 40 ]

Також не можна оминути увагою спогади Івана Плюща, який яскраво розповідає про роль Леоніда Кравчука: «Особливо хотілось би відзначити роль Леоніда Макаровича Кравчука - у той час Голови Верховної Ради України та членів Президії. Вони засвідчать, що зробити це тоді було непросто і нелегко.

Але я глибоко переконаний, що кожний, хто стояв біля витоків незалежності, безпосередньо брав участь у її проголошенні, пишається сьогодні своєю причетністю до цієї історичної події.» [ 67 ]

Не менш яскравими є спогади Степана Волковецького який в своїх спогадах приділив більше уваги Акту проголошення незалежної України «В цьому доленосному для України документі був закладений не тільки фундамент держави, але й майбутні проблеми. Комуністи не хотіли відновлення української держави, як це було зроблено у Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, бо це б означало будівництво національної держави, продовження державотворчих традицій. Комуністи погодилися на таку державу, де б їм було добре жити й продовжувати керувати, лише іншим способом, через владу й гроші. Але яке значення має спосіб? То чи треба дивуватися, що через двадцять років незалежності перший Президент України Л. Кравчук заявив, що в Україні побудована кланово-олігархічна система влади. Це справді так. Стверджую, що це почалося саме з цього історичного документа. І пов’язане з розумінням більшістю комуністів суті української держави не з точки зору національних традицій, а з точки зору власних інтересів.» [ 89 ]

Джерельна база є дуже головним елементом для моєї роботи. Завдяки документам прийнятим в роки незалежності та спогадів політичних діячів, які стояли при владі на той момент, ми можемо краще зрозуміти період України в роки незалежності.

Висновки до розділу 1

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати те, що стан розроблення зазаначеної теми в сучасній історіографії широко поданий навчальною літературою, якій більшою мірою притаманний позитивістський підхід до дослідження проблеми, а саме - наповнення її фактологічним матеріалом, що на сьогодні відходить у минуле.

Науковий доробок дослідників історії державотворення хронологічно

можна розділити на два періоди:

І. Праці, видані між 1991-2003 роками, що тематично охоплюють дослідження української незалежної держави.

ІІ. Праці, що видані після 2004 року, містять також і аналіз подій

«помаранчевої революції».

Перші дослідження історії незалежної України кінця ХХ століття з’явились у формі підручників та поодиноких монографій. Лише з підготовкою до святкування п’ятої та десятої річниць проголошення незалежності України відбувається сплеск досліджень з історії української держави періоду 1990 -2001 рр.

Особливо значний масив робіт з’являється з наближенням другої ювілейної дати, що було викликано значним часовим відрізком існування держави, який дозволяв дати оцінку пройденому шляху в економічній, внутрішньо та зовнішньополітичній сферах діяльності держави.

Поява монографічних досліджень, що грунтовно розкривають різні аспекти державотворення, за винятком поодиноких праць, присвячені лише окремим питанням становлення державності України, що не формує цілісної картини досліджуваної теми, оскільки внаслідок низки причин вони були обмеженими хронологічними чи тематичними рамками власного дослідження.

Таким чином, проблематика становлення і розвитку української держави останнього десятиліття в досліджуваному нами аспекті залишається актуальною.