Розділ 6 українська літературна критика 60-х років хiх століття

6.1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст. 6.2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики. 6.3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій. 6.4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша 60-х рр. 6.5. Значення спадщини Т. Шевченка для утвердження і розвитку української літературної критики.

6. 1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст

60-ті роки ХIХ століття справедливо вважаються світлою епохою в поступі народів Європи. Особливо їх виділяють у Росії, яка, нарешті, тоді спромоглася скасувати кріпосництво. Уже з другої половини 50-х років, після смерті 1855 року царя Миколи I, імперські сановники, навчені поразкою Росії в Кримській війні, почали підготовку ліберальних реформ. Відносним послабленням політичного режиму скористалися патріотично налаштовані українці Наддніпрянщини. Не виступаючи проти російської державності, публічно засуджуючи будь-які сепаратистські настрої, вони пожвавили просвітньо-культурницьку діяльність, спрямовану на пробудження національної свідомості народу. Якщо в підросійській Україні 1856 року було опубліковано тільки 5 книжок, то у 1860–24, у 1861–33, в 1862–41. Якщо 1859 р. в Києві відкрито одну недільну школу з українською мовою викладання, то до кінця 1860 року їх на Східній Україні було вже шістдесят вісім¹. П. Куліш у жовтні 1858 року звернувся до Міністерства народної освіти з просьбою дозволити видавати щомісячний журнал «Хата», але III Відділ імператорської канцелярії йому відмовив, мотивуючи тим, що Куліш у літературній діяльності «продовжує йти тим самим шляхом, який був причиною особливих заходів, вжитих проти нього урядом»². Отже, поліційний нагляд за «помилуваними» братчиками, які після заслання зібралися в столиці імперії, не знімався.

Вільнодумство на теренах російського самодержавства було тимчасовим:у червні 1862 року заарештовано М. Чернишевського, тоді ж закрито всі українські недільні школи. 1862–66 роки провів у в’язниці Д. Писарєв. Жорстоко залито кров’ю польське повстання 1863 року. 20 липня 1863 р. розіслано горезвісний Валуєвський циркуляр про заборону друкування в Росії книг українською мовою, за винятком художніх творів, які попередньо мали розглядатися у цензурному комітеті. Після пострілу Каракозова 4 квітня 1866 року в Олександра II закриті російські журнали «Современник» і «Русское слово». В історії українофільства, за визначенням М. Драгоманова, наступив затяжний антракт (1863 – 1872).

Тимчасом у підавстрійській Україні складалася ситуація інша. Той же Драгоманов уважав її справедливішою для українства, оскільки після 1860 року тут «була заведена конституція», «стало вольніш печатати книги, часописі, заводити товариства для освіти людей. Молоді люди з запалом кинулись на українські книжки,... стали хлопотатись, як би укупі з українцями помножити справді народне малоруське письменство»³. «Народовці» протистояли «москвофілам». Перші створили «Просвіту» (1868), другі мали «Общество ім. М. Качковського», з січня 1861 року видавали часопис «Слово». «Народовці», не зумівши втримати журналів («Вечорниці», 1862–1863; «Мета», 1863–1865; «Нива», 1865; «Русалка», 1866), з 1867 року видавали часопис «Правда», який з певними перервами протримався 20 років.

У Петербурзі, Липську (Лейпціґ) вийшов «Кобзар» Т. Шевченка, «Основа» публікувала його давні і нові твори, галичани оприлюднили політичні поеми Шевченка. Увагу читачів і критиків все більше привертали Марко Вовчок, Юрій Федькович, Леонід Глібов, Степан Руданський, Олекса Стороженко, Олександр Кониський. На сторінках преси з’явилися нові прізвища літераторів: Іван Нечуй (Левицький), Анатолій Свидницький, Яків Щоголев. Різножанрові твори продовжував публікувати П. Куліш.

Цим матеріялом мала живитися критика, за таких складних умов — функціонувати. Відчутним і дійовим стимулом її дальшого розвитку та утвердження теоретичних засад став журнал «Основа».