5. 6. Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії

Заборона церковної цензури поширювати альманах «Русалка Дністрова», жорстока розправа над його укладачами ускладнила їх участь у літературному житті, що надовго унеможливило їх вплив і на літературну критику. Законодавцями «літературних норм» були церковні діячі — насамперед М. Левицький. Він виступав найактивнішим опонентом «Русалки Дністрової», яку критикував у спеціально присвяченій альманахові брошурі «Listy tyczące się рismiennictwa ruskiеgo w Galicyi» (Перемишль, 1843). Тоді ж він у варшавському журналі «Денница» виступив із статтею «Доля галицько-руського язика», в якій глумився над своїми сучасниками І. Могильницьким, Й. Лозинським, які дотримувалися рідномовної орієнтації. У полеміку з ним вступив Й. Лозинський, і це дало привід торкнутися питань ролі і суті самої критики. Й. Лозинський твердив, що «розумна критика є все пожадана», а «замітки без помірковання лише приносять шкоду». «Критика, — на його думку, — повинна визначуватися правдою, основанностию і поміркованєм, вона повинна оцінювати річ, а не особу, а обов’язком критики є сторонити від глузування, від якого світ відвертається з погордою»²².

Характер літературного критицизму на західноукраїнських землях визначався зіставленням місцевої літератури з літературною творчістю інших слов’янських народів, ретроспективним поглядом у минуле України-Русі, політичними стосунками розділених між Росією та Австро-Угорщиною українського та польського народів, ставленням до них росіян та німців. За таких умов інформація надходила листами із запізненням, була неповною. Тому рецензії, бібліографічні анотовані огляди-реєстри містили тільки елементи літературно-критичних суджень, які були виявом суб’єктивних, емоційно-смакових оцінок (як відгук М. Шашкевича про «Ластівку» в листі до М. Козловського 1843 року чи «Замітки о руській літературі» І. Вагилевича зі стереотипними оцінками типу «знакомитий поет», «особенно ударяє» (тобто вражає), «повно реального чуття» тощо. Революційні заворушення в Польщі 1843–46 рр., події в Австро-Угорщині 1848–49 рр., породивши численну пресу, громадські організації польського і русько-українського населення, активізували журналістську, літературну і літературно-критичну діяльність І. Вагилевича як редактора «Дневника Руського», що був органом «Руського собору», Я. Головацького, який виступав на сторінках «Зорі галицької» — органу Головної Ради Руської, М. Устия­новича як редактора «Галицько-руського Вістника», А. Могиль­ницького — активних тодішніх літераторів і учасників «Собору учених руських», І. Головацького як першого редактора «Вістника».

Писання Я. Головацького 40-х рр. ХIХ ст. мали власне історико-літературний характер, хоча призначалися до планованого ним з братом І. Головацьким збірника «Галичанка». Видання задумувалось як спадкоємець «Русалки Дністрової». Одержуючи матеріяли від І. Срезневського, Я. Головацький готував життєписи східноукраїнських письменників, рецензію на альманах «Ластівка». Оскільки видання «Галичанки» не вдалося здійснити, то Я. Головацький публікувався в різних західноукраїнських часописах, а «Три вступительнії преподаванія о руськой словесності» він, як перший завідуючий кафедрою української літератури у Львівському університеті, видав окремою брошурою у Львові 1849 року.

Для історії літературної критики літературознавча спадщина Я. Головацького цікава тим, що наочно демонструє залежність характеру оцінки літературних явищ від політичних позицій їх автора, від його офіційного становища в адміністративно-культурній ієрархії. Листування Я. Головацького зі І. Срезневським, П. Кулішем, М. Погодіним, його виступи на хвилі революційного піднесення, в часи політичної реакції — все це по-різному позначається і на доборі матеріялу (авторів, їх творів), і на оцінках, і на структурі статей. Характерна з цього погляду його академічна праця «Три вступительнії преподаванія... », в якій жодним словом не згадано політичного в’язня Т. Шевченка, впливу літератури з підросійської України на галицьке відродження, — про що не раз раніше писав сам Я. Головацький. Тепер акцент ставиться не тільки на тому, що «новії літорості виростают із старожитнього накорінку народного биту», що «всякий нарід має своє особенне наличчє» (ХІЛК-I. — С. 175), а й на декреті цісаря Йосифа II про відкриття у Львівському університеті україномовних філософської і богословської кафедр.

У рецензії Я. Головацького на «Ластівку» домінує, часто повторюючись, оцінний епітет «незрівнянний». В інших статтях він користується сумарним критерієм «вірності поетического ізображенія природи і жизні України» (с. 172), згадує «требованія взискательної критики», не конкретизуючи їх, вдається до образних аналогій, до зіставлень поодиноких творів і цілих національних літератур. Він полюбляє подавати історико-літературні контексти, звичайно, не розгорнуті, а чисто номінативні. Уникаючи категоричності критичних суджень, Я. Головацький тяжів до співвідносно-корелятивних, власне історично-функціональних оцінок. Так, статтю-спогад «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу» він закінчив так: «Потомність найлучче оцінить заслуги, для того не хочемо багато розводитися. Най же буде і Маркіяну Шашкевичеві від нас щира подяка за єго труди і роботи, а коли не за множество і досконалість його діл, то за щире родолюбиве серце, за вплив і науку єго, за те, що сам дорогу праву знайшов і другим показав, і що твердо устояв напроти супротивних хвиль» (с. 164).

Зразком публіцистично піднесеного, риторично оформленого літературного критицизму, надиханого широким суспільним поглядом, є промова М. Устияновича на Соборі учених руських у Львові 19/31/ жовтня 1849 р. Характеризуючи особливості, красу і переваги української мови, письменник звертається до творів Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котлярев­ського, Т. Шевченка, М. Шашкевича, до богослужбових книг, які докладно «толкують найвищі правди християнські» (с. 181). Традиційний жанр передмови до власного твору розвиває А. Могиль­ницький, публікуючи поему «Скит Манявський» (1852). Вона спирається на розгорнутий історико-літератуний екскурс в рідну словесність, на характеристику народної творчості, української мови і даєвзірець автокритики в стилі бароко:«Далекий єсьм від того честолюбного вмінія, яко би-м хотів нинішньому моєму сочиненію поетичеському який-небудь степень удачності признати або тоє комусь за образ наслідування натручати. Знаю я аж надто добре, що і кілько нам ще не достає, але, зложивши руки, ждати, доки щось совершенного, класичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним... » (с. 186).

Крім відомих культурних діячів, функціонуванню літературної критики в Західній Україні 40–50-х років прислужилися і журналісти часописів, які регулярно виходили впродовж тривалого часу. До цього роду пресових органів належить газета «Зоря галицька».

Перше число цього тижневика з’явилося 15 травня 1848 року накладом 4 тис. примірників. Опублікована тут відозва Головної Ради Руської стала водночас програмою «Зорі галицької», яка керувалася соборницькою ідеєю. У цьому маніфесті, зокрема, проголошувалося: «... Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, а котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». На народницькому всеукраїнському ґрунті газета втрималася до 1850 р., коли виходила за редакцією А. Павенецького. Його наступник Б. Дідицький старався посідати компромісну позицію між народовцями і «погодінцями», тому ще до 1852 року газета йшла за програмою попередніх років. З 1853 року часопис присвячено тільки «литературному, общеполезному и забавному читанню». Новий редактор С. Шехович допустив на її сторінки «язичіє» і москвофільство. Повернення до попереднього напряму сталося з 48 числа газети, коли її очолив М. Савчинський. Активно почали виступати в «Зорі галицькій» молоді літератори К. Климкович, Є. Згарський, П. Костецький, які залишили помітний слід у літературній критиці. Протягом другої половини 1855 року газета не виходила через пошесть чуми, далі її програма набула невиразного характеру, міжпартійні змагання призвели до втрати передплатників і в кінці 1857 року «Зоря галицька» припинила своє існування.

Хитання газети відбивалося на літературно-критичних публікаціях, в яких акцентувалося то на місцевій, то на українській (малоросійській), то на російській літературах, але підтримувалося прагнення до «правильной литературной жизни», до творення «литературы вразумительной для народа», ставилося завдання «виказувати красоту утворов руских». Газета інформувала про новини літератур європейських народів, вела полеміку з тими пресовими органами, які виступали проти українства (зокрема, в Польщі, Румунії, Росії). Характерною для «розправ», що друкувалися в «Зорі галицькій», є постійна увага до мовно-правописних проблем — явище взагалі притаманне українській літературній критиці за умов бездержавності.

Не висунувши зі своїх рядів людини, яка була б активним та авторитетним літературним критиком, Західна Україна 40–50-х років ХIХ століття причинилася до становлення українського за суттю літературного критицизму тягою до єдиного українського духовного організму, розбудовою матеріяльно-пресового підґрунтя для нього. І цю тенденцію увиразнювали стосунки Я. Головацького і П. Куліша, що зародилися в той період. Після особистого знайомства 1858 року перший як професор Львівського університету писав Кулішеві: «Пособіт, брате, русинам галицьким, засиліт їх плодами малоруської братії, бо наша самотна билинка засхне від спеки або приглушат її сусідні бур’яни(...) Ми боїмося, щоби, відставши в руській нашій словесності від кореня історичного, не зниділа зовсім наша Русь або не злялася з ляцкою літературою... »²³. П. Куліш не відмовився від ролі духовного провідника в Галичині, ставши в центрі суспільного життя українців кінця 50-х – поч. 60-х років.