Період первісного стада.

Від найдавніших часів до 200 тис. років тому) - період завершення процесу біологічного становлення людини. Процес добування засобів існування зводився в основному до полювання на великих звірів та рибальства. Організованих форм виховання на цьому етапі не існувало. Досвід дорослих переймали шляхом спостереження й наслідування, беручи на рівні з ними участь у полюванні, рибальстві, збиранні плодів, будівництві житла, виготовленні примітивних знарядь праці. Однак уже в цей час виникають елементи навчання - старші передають молодшим ті абсолютні істини, які дісталися від попередніх поколінь і стосувалися збереження звичаїв, правил нехитрої житейської мудрості, зокрема, й збереження здоров'я, гігієни, статевих стосунків.

Період родової общини (приблизно 40-7 тис. Років тому).

Людські стада перетворюються на колективи родичів - роди. У родовій общині сім'я ділилася на три вікові групи: 1) діти і підлітки, які належали всій первісній общині; 2) повноцінні дорослі учасники праці; 3) люди похилого віку, які не мали достатніх сил для фізичної праці, але приносили користь тим, що годували і доглядали дітей. Це був період раннього матріархату, який до 20 тис. років до н. е. перейшов до пізнього матріархату. У цей час хлопчики та дівчатка віком до 10-12 років виховувалися разом на половині своїх матерів. У період статевого дозрівання дівчатка-підлітки переходили у стан жінок, а хлопці - у стан неодружених чоловіків і вдівців. З цього часу хлопців готували до чоловічих занять, а дівчаток - до збирання рослинної їжі, ведення домашнього господарства, догляду за малими дітьми, виготовлення одягу. Перехід юнаків у групу дорослих був пов'язаний із так званими ініціаціями - спеціальними ритуалами "посвячення", тобто випробовування, під час якого перевірялася готовність молоді до життя: уміння переносити нестатки, біль, проявляти хоробрість і стійкість.

У період переходу до пізнього матріархату, у зв'язку з виготовленням складніших знарядь праці та зачатками землеробства немічні старші люди виконують соціально важливу роль - готують дітей до життя, звертаючи особливу увагу на виконання таких законів людського співіснування, як табу і толіону. Табу (з авайської - заборона недозволеного) означає своєрідний оберіг від зла. Під поняттям толіон розумівся закон кривавої помсти.

У цей час з'являються перші в історії виховні заклади окремо для хлопчиків і для дівчаток - "будинки молоді", в яких підлітків привчали до виконання святкових ритуалів, релігійних обрядів; навчали іграм, танцям, співу, що переважно мали магічне значення; знайомили з переказами, історією роду та племені. До настанов та виховання залучали наймудріших старців та найдосвідченіших родичок - перших в історії людства вихователів.

Згодом розвиток продуктивних сил зумовлює нову організацію родового суспільства - патріархат. Родова община поступово переходить від мотижного до плужного землеробства, від розведення домашніх тварин - до скотарства. Це зумовлює новий поділ праці між чоловіками та жінками, що й визначає керівну роль у суспільстві чоловіка.

Провідне за своєю роллю трудове виховання в цей час доповнюється знайомством із релігійними культами, які допомагають сформувати уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Коли до землеробських культів "країна мертвих" знаходилася під землею, то на етапі землеробських культів її "переносять" на небо.

Поступово виховання виокремлюється як особлива форма суспільної діяльності, яка широко використовує перші в історії людства його організаційні форми; традиції, звичаї, ритуали, обряди, дитячі ігри. Змістову основу доповнює усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, пісні, казки, прислів'я, загадки.

Завершується період розвинутого патріархату особливо важливим для розвитку культури явищем - виникненням так званого вузликового, або предметного, письма - своєрідного об'єднання різних знаків, за допомогою яких передавалися найнеобхідніші знання та навички.

3) ШКОЛА В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ. Як вже зазначалось, спеціальні установи (школи) для підготовки дітей пануючих груп населення виникли вже в період розкладу первісного суспільства та формування рабовласницького ладу. На Сході за багато тисячоліть до нашого літочислення виросли великі держави і великі міста. У Стародавньому Китаї школи існували за ряд тисячоліть до нашої ери. У цих школах діти пануючих груп населення вчились читати і писати складним ієрогліфічним способом. В старовину вже існували школи підвищеного типу, де вивчали філософію і мораль (релігійного характеру), твори видатних письменників і поетів. Там давались деякі відомості з астрономії. Висока культура Стародавнього Китаю мала вплив на сусідні народи (в першу чергу китайський спосіб ієрогліфічного письма). В давні часи зародилась і зміцніла школа і в Індії. тисячоліттями там зберігала своє існування так звана “общинна школа”, яку створювали общини простих людей. Поряд з нею велике значення мали школи в містах при великих храмах і т. д. В ЄГИПТІ: Розвивались школи і в Малій Азії та Африці (Єгипті). У ряді держав, що на цей час склалися, існувало землеробство, зв’язане з штучним зрошенням, з використанням таких природних явищ, як періодичні розливи рік. Люди вели спостереження за природними явищами, вчилися передбачати поводі, нагромаджували досвід у споруджуванні гребель і різного роду будівель. Виникли початки наук: астрономії, геометрії, арифметики, медицини. Почали створюватися для будівництва найпростіші машини (коловороти, “підкати” та ін.). Усі ці відомості зосереджувалися в руках пануючих груп населення, часто придираючись в містичні та таємничі форми. Це давало велику можливість для широкої експлуатації мас. Крім замкнутих жрецьких або придворних шкіл, виникли також школи писарів, школи службовців та ін. Поступово змінювався в деяких країнах і спосіб письма. Так, наприклад, в Єгипті в жрецьких школах навчали складного ієрогліфічного письма, де знак – малюнок відповідав поняттю, а в школах для писарів було використане спрощене (ієратичне) письмо, яке поступово витіснило з ужитку ієрогліфи. Навчання письма, лічби було дуже важкою справою. Проте, поступово виникають деякі прийоми, що полегшують навчання, наприклад, лічба на різнокольорових камінцях, спрощені спроби розрахунку. В окремих найдавніших рукописах (Китаю, Індії, Єгипту) ми знаходимо деякі думки про цілі виховання, про вимоги до вчителя, про моральне обличчя вихованця. Дисципліна, особливо в школах писарів, була суровою, широко застосовувались тілесні покарання. “Вухо хлопчика на спині його”, - зазначається в одному з давніх Єгипетських рукописів. Більшість же дітей простих людей і рабів не навчались у школах. Основні знання і навички, зв’язані з працею та норми поведінки, давали їм батьки і ті, хто оточував їх. ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ. Стародавня Греція – країна, що складалась з ряду не великих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою та Аттіка з головним містом Афінами. В кожній з цих держав склались окремі системи виховання: спартанська і афінська. Різниця в цих двох системах зумовлена різним характером економічного і політичного розвитку. Хоч обидві ці держави були рабовласницькими і вся система виховання обслужувала дітей рабовласників. А раби в усій Греції розглядались як “говоряще знаряддя”. Вони були позбавлені усіх людських прав. Виховання в цих країнах поступово перетворювалось на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру. Спартанське виховання – система виховання в Спарті (Старод. Греції) в VIII – Ivст. До н. е. Спартанська держава розташувалась в Лаконії, в наслідок підкорення дорійцями  місцевого населення. Це і визначало їх соціальну структуру: малочислений привілейований – 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) тримали в покорі 250 тис. рабів, жили за рахунок експлуатації більшості безправного землеробського населення (періеків та ілотів). У Спарті були сприятливі умови для ведення землеробства. Важка експлуатація приводила до частих повстань ілотів, безперервні чвари Спарти і Афін примусили Спарту до утворення особливої системи виховання. І так, порівнюючи невелика частина рабовласників Спарти тримала в покорі велику кількість рабів, експлуатувала й інші верстви населення. Щоб тримати в покорі велику кількість рабів і примушувати працювати й інші верстви населення потрібне було сильне військо. Тому головною метою спартанського виховання було виховання рабовласника, підготувати воїна, який би повністю підтримував спартанську державу. Освіта в Спарті була привілеєм спартіатів – рабовласників. Вільні періеки одержували лише трудові навички необхідні для заняття ремеслом, торгівлею. Ілоти – пригноблювали землеробне населення, яке вважалось власністю держави і були безправні – не одержували ніякого навчання. Контроль держави над вихованням спартіатів-рабовласників розпочинався з перших днів в житті дитини. Народжене немовля оглядали члени державної комісії, яка називалася герусією. Якщо дитина виявлялась кволою, її однімали від матері і знищували, кидаючи немовля у провалля з гори Тайгет. До 7 років хлопчики виховувались в сім’ї. З семи років їх віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Від 7 до 18 років діти жили в агелах і харчувались разом, привчались гратися і проводити час один з одним. Проте виховання було суворим. Все виховання переслідувало одну мету: виробити у дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто, виростити вмілого воїна. Хлопчики одного віку об’єднувались у загони – агели або іли з військовим розпорядком життя. Керувати усією справою виховання призначали відому владі людину – педонома (пайс – дитя, номос – управляю). Він призначався старійшинами з числа знатних аристократів. Педоном вів спостереження за моральною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, карав їх за порушення правил поведінки тощо. З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаків виховували безвідмовну покору старшим. Спали вихованці на твердому ліжкові, одягали легкий одяг. Особливу увагу звертали на фізичне виховання підлітків: їх загартовували силами природи, привчали зносити холод, голод і спрагу, витримувати біль. Багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. Юних спартатів учили бігати, стрибати, метати диск і спис, боротись, користуватись прийомами рукопашного бою, співати войовничих пісень. Організовувались і спеціальні ігри, що мали войовничий характер. Фізичне виховання підсилювалось музикою, співами танцями та релігійними обрядами. Музика і співи підбадьорювали, тому дітей вчили гімнів і військових пісень. Для розвитку спритності хлопчикам дозволялась крадіжка з приватних городів або в час громадських трапез. Проте ті, хто попадався з краденим жорстоко карався. “Що ж до читання та письма, - писав грецький історик Плутарх, - то діти вчились тільки найбільш потрібного, а щодо іншого їх виховання, то мета його була одна: беззастережний послух, витривалість і наука перемагати”. Особливим завданням було виховання в молоді презирства, жорстокості до рабів. Для цього організовувались нічні облави, набіги на поселення рабів – криптії, під час яких вбивали рабів. Моральне виховання і політичне виховання давалось під час спеціальних бесід державних керівників з молоддю, в якій вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами, про героїв. Дітей привчали до чіткості і лаконічності відповідей. Юнаків у 18-20 років переводили в особливу групу – ефебів, які відбували військову службу. Молоді юнаки 20-30 років одержували право заводитись сім’ями, одружуватись, проте громадянське повноліття здійснювалось в 30 років. Велику увагу приділяли також у Спарті вихованню дівчаток. Дівчатка повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, метати спис, диск, щоб їх майбутні діти народжувалися міцні тілом. Діючі статути забороняли дівчатам сидіти дома і вести розпещений спосіб життя. Пояснюється це ще й тим, що під час походів і воєн чоловіків, жінки повинні вміти придушити непокірних рабів. В цих умовах охорона лягала на плечі жінок-спартіаток. Афінське виховання – це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції. Афінське виховання мало інший характер виховання. Економічне життя в Афінах не було таким замкнутим, як у Спарті. В Афінах були більш сприятливі умови для розвитку мореплавства, торгівлі, а також землеробства. На базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавства в Афінах утвердивсь найбільш прогресивний для того часу державний лад – античної рабовласницької аристократії. Це обумовило розквіт Афінської культури і відповідальний характер афінського виховання. Мета Афінського виховання – виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника. Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне – духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії. Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров’я і розвитку сили,  сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п’ятибор’я). Моральне виховання ставило завдання і мету – формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер. В Афінах було висунуто ідеал виховання людини в дусі калакагатії (тобто прекрасного у фізичному і моральному розумінні). Для реалізації калакагатії вимагалось поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Але цей ідеал стосувався тільки соціальної верхівки рабовласників. Фізична праця вважалася обов’язком рабів. Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні… І так до 7 років дітей виховували  в сім’ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм. Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї. Спершу хлопчики 7 – до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста (або одночасно, або послідовно – спочатку у школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі – дидаскали (“дидаско” – я вчу, пізніше – дидактика – теорія навчання). До школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог (від слів “пайс” дитина, і “агогейн” – вести, раб – дітоводій). В школі граматиста навчали читати, письму, рахунку. Для навчання письму використовували навощені таблички, на яких паличкою (стилем) писали букви. Лічити вчили за допомогою пальців, камінців і лічильної дошки (нагадує рахіфвницю). У школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з “Ілліади” і “Одісеї”). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій. З 13-14 – до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс – дитина, трибус – вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних щколах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п’ятибор’я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось. Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою. З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах. Афінське виховання носило рабовласницький характер, було класовим. Розшарування в  середині рабовласницького суспільства в афінській державі позначилось в галузі виховання в тому, що послідовна підготовка стала доступна лише дітям рабовласників. Діти основної маси населення (демосу) не могли вчитися в школах. Батьки навчали своїх дітей ремесла, деякі навчались грамоти у батьків. Це було закріплене законом, за яким малоімущі батьки зобов’язані були навчати дітей того чи іншого ремесла, інакше діти звільнялись в майбутньому від матеріальних турбот про старих батьків. На вільнонароджених, що займалися фізичною працею, рабовласницька знать дивилась з презирством. ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ СТАРОДАВНІХ ГРЕЦЬКИХ ФІЛОСОФІВ. У Стародавній Греції зародились перші педагогічні теорії, які тоді ще не виділялись з філософії в окрему науку. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних теорій античного світу. Серед них Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит. Сократ (469-390рр. До н.е.) – філософ-ідеаліст незважаючи на своє демократичне походження (син ремісника), виступав у ролі ідеолога земельної аристократії. Він заперечував пізнання світу і природи через їх ніби недоступність людського розуму, намагався доводити, що люди можуть пізнати лише самих себе. Оскільки людина може і повинна пізнавати тільки саму себе, зазначав Сократ, вона є мірило всіх речей, а найвищою її доброчесністю є знання і мудрість. Сократ негативно ставився до вивчення природи (“дерева ще нікого не навчили, як треба жити”) виходячи із своєї ідеї самопізнання, він розробив еврістичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврістична бесіда, сократичний метод навчання), на його думку розвиває мислення, сприяє розумовому розвиткові учня. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Пізніше його метод навчання – еврістична бесіда широко використовувалась в різних школах. Платон (427-347рр. до н.е.) – учень Сократа був одним з засновників філософського напрямку об’єктивного ідеалізму. Світ, на його думку, поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, і на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Виходячи з позицій релятивізму (відносний, заперечує можливість пізнання світу). Платон заперечувач пізнання світу, вважав що знання людини суб’єктивні і відносні. Пізнання, на його думку є пригадування людиною ідей їх світу, в якому колись перебувала її душа, про які вона забула. Будучи вироазником ідеології афінської аристократії, Платон своїм вченням про суспільство і державу намагався обґрунтувати необхідність створення такої аристократичної держави, в якій існували б філософи (правителі держави), воїни (охоронці держави), ремісники, хлібороби і раби, які мусять тільки працювати. У творах “Держава” і “Закон” Платон, використавши досвід спартанської та афінськоїх системи виховання, накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Він намагався поєднати спартанську і афінську системи виховання, накреслив проект нової системи виховання. Діти 3-6-річного віку повинні, на його думку, здобувати виховання на майданчиках при храмах, де жінки виховательки, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, бесіди тощо. Діти 7-12-річного віку (хлопчики і дівчатка) повинні відвідувати державні школи, в яких їх навчатимуть читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12-16 років необхідно відкрити школи-палестри, а для юнаків 16-18 років гімназії. Молодь 18-20 років повинна проходити військову службу в школі ефебів. А най здібніша молодь від 20 до 30 років може здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, музику, геометрію вони будуть готуватися до виконання важливих доручень у державі. Люди віку від 30 до 35 років, най здібніші і най освіченіші, можуть продовжувати удосконалювати свою освіту щоб стати потім керівником держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Велику увагу Платон приділяв фізичному вихованню дітей та молоді, серед них і жіночої статі засобами різних систем гімнастичних вправ. Теоретично обґрунтовуючи систему виховання в рабовласницькому суспільстві, Платон з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання непотрібно. Педагогічна система Платона мала яскраво виражений класовий характер: будучи побудована в інтересах рабовласників, вона була ворожа демократичному ладові, в ній ігнорувались інтереси народу, особливо рабів. Проте Платон висловив ряд цінних думок про виховання: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи навчання, освіти дорослих та ін. Педагогічні ідеї Платона були широко відомі у Західній Європі і в Стародавні Русі. В наш час педагогічні ідеї Платона під назвою “неоплатонізм” намагаються використати в своїх інтересах західноєвропейської та американської буржуазної філософії і педагогіки. Аристотель (384-322рр. до н.е.) – учень Платона, видатний філософ і вчений Стародавньої Греції, автор багатьох творів з філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Класики м.-л. високо цінили діалектичні елементи філософії Аристотеля. Енгельс зазначав, що “старогрецькі були всі природженими, стихійними діалектиками”, а Аристотель найвидатніший серед них, “дослідив уже най істотніші форми діалектичного мислення” (Маркс К., Ф.Енгельс, Твори, т.20, с.20.) В.І.Ленін вказував, що Аристотель на кожному кроці ставив питання саме про діалектику, але середньовічна схоластика і попівщина знищили в його вченні все живе і увінчали мертве, т.38. с358. Хоч філософська система Аристотеля в цілому ідеалістична, проте вона насичена елементами діалектики і включає деякі елементи діалектики і матеріалізму. Він вважав світ ідей і світ речей єдиним, твердив, що ідеї не можна відокремити від речей, що кожна річ має суть і форму, життя є процесом розвитку, що в основі пізнання людини лежить її чуттєвий досвід. Аристотель доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удосконалюватись у процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма. Душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні, тваринну, або вольову, що виявляється в відчуттях і бажаннях, розумова, що виявляється у мисленні і пізнанні. Відповідно до трьох частин душі має бути і три частини виховання: фізична, моральна і розумова. мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову. Відстоюючи принцип (однакового) тотожного виховання в державі, заявляючи, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть їх привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі, Аристотель все ж заперечував необхідність виховання дітей рабів. Він вважав необхідно створювати державні школи, в яких би всі діти, але тільки рабовласників, здобували однакове виховання. Аристотелю належить перша спроба встановити вікову періодизацію: І період – від народження до 7 років; ІІ період – від семи до 14 років (початку статевої зрілості); ІІІ період – від 14 років до 21 року. До 7 років дітей слід виховувати дома, в сім’ї, де батьки повинні загартовувати організм дитини, створювати режим, виховувати засобами гри, казки, пісні, музики, бесід. Аристотель був проти спілкування дітей аристократів з рабами, бо під їх впливом у них начеб то можуть виробитись рабські звички. Діти і підлітки віком від 7 до 14 років повинні відвідувати державні школи, в яких будуть займатись фізичними вправами, вчитися читати, писати, рахувати, вчитися музиці. Підлітки і юнаки віком від 14 до 21 року повинні здобувати в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст і обсяг освіти і виховання Аристотель радив переважно для дітей і молоді чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував. Він негативно ставився до спартанської системи виховання, яка на його думку, ігнорувала гармонійний розвиток людини. Великого значення Аристотель надавав сімейному вихованню, негативно ставивсь до переобтяження дітей в сім’ї різними видами занять. Неабияку увагу приділяв він моральному вихованню дітей (розумна поведінка, розвиток природних нахилів, переймання благопристойності поведінки тощо). Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність. Аристотель мав великий вплив не тільки на розвиток античної педагогіки, а й на формування педагогічних ідей, представників гуманізму епохи Відродження. Демокрит (460-370рр. до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму, який створив атомістичну теорію, визнавав можливість пізнання світу. Він вважав, що людина в своєму житті повинна виходити з того, що є в навколишній природі. Уявлення про богів, на думку Демокрита, це продукт неуцтва і страху перед грізними явищами природи. В пізнанні світу потрібно спиратись на пізнання законів природи, які знищують всякі забобони, марновірство. Демокрит відстоював принцип природовідповідності виховання, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання – підготувати молодь до реального життя на землі. Філософські ідеї Демокрита вплинули на розвиток педагогічної думки в античному світі, зокрема в галузі морального виховання. Нажаль багато творів Демокрита до нашого часу не збереглось. ВИХОВАННЯ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ. Система виховання в Стародавньому Римі склалася у VI-Іст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (рабовласники, вільне привілейоване населення – патриції і вершники, бідне населення – плебеї). Соціальне класове розшарування населення Стародавнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання: для дітей бідного населення тут існувало: І. елементарні школи, які були платні (читання, письмо, лічба). Для дітей привілейованого населення ІІ. граматичні школи в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії і літератури. У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму існували ІІІ. школи риторів, в яких діти знатних готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, природознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платне, але аристократія не шкодувала коштів для того, що підготувати своїх дітей – майбутніх державних чиновників. У середині I століття до н.е. приватні граматичні і риторські школи були перетворені в державні, вони стояли на варті інтересів рабовласників і зміцнювали імператорську владу. Проголошення в римській імперії християнства (IVст. н.е.) державною релігією мало своїм наслідком різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого церковного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючого покоління. В наслідок розкладу рабовласницького суспільства і посилення влади християнської церкви у IV-Vст.н.е. освіта і школа почали занепадати, поступаючись перед рівнем їх розвитку в античному світі.  Квінтіліан (35-92рр. н.е.) – видатний римський педагог, був учителем у школі риторів, автор твору “Про виховання оратора”, добре знав грецьку і римську системи освіти і виховання. Квінтіліан вважав, що всі діти мають здібності до навчання, яке потрібно починати з раннього віку, причому краще навчати дітей у школі, ніж дома. Навчання, на його думку, повинно чергуватись з їх відпочинком та грою. Надаючи великого значення розвитку мови дітей, він вимагав, що усі, хто їх виховують (годувальниці, няні, педагоги і батьки), добре знали мову. Значне місце у вихованні дітей він надавав музиці в естетичному вихованні. Квінтіліан зробив деяку спробу визначити дидактичні принципи навчання, він радив одночасно вивчати декілька предметів (мову, письмо, музику, геометрію та ін.), але у вивченні має бути система. Щоб знання учнів були міцні, зазначав він потрібна певна система вправ і повторень. Великі вимоги він ставив до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для учнів, вміло користуватися своїм голосом, рухами, бути гуманним і знати міру як у покаранні, так і в заохочуванні учнів.  Квінтіліан прагнув підсумувати і теоретично обґрунтувати досвід роботи шкіл і вчителів античного світу. Його педагогічні і твори мали вплив на  розвиток педагогічної думки в епоху Відродження. І так, розклад рабовласницького ладу, що почався з ІІІст н.е., привів до занепаду педагогічної думки в останні століття існування Стародавнього Риму, занепаду її також сприяло поширення влади церкви, яка особливо зміцнила своє становище у феодальному ладі.

4) Навчання і виховання у Стародавній Греції. Система спартання, виховання

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої Азії, по берегах Мар­мурового і Чорного морів, на узбережжі Південної Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовласницьких держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н. е. склало основу економічного і політичного життя суспільства. Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосередилось у рабовласницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за панування в Стародавній Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е. Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу Римської імперії.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати, рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим ступенем освіти вважалося вивчення філософії і риторики.

У Давній Греції, що складалося з невеликих рабовласницьких міст-держав, найоригінальні ня існувала в Спарті — головному місті Лаконії і в Афінах – головному місті Аттики. Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна — захисника земельної аристократії. Виховання було державним і суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лосха) і повертали батькам лише здорових дітей. З се­ми років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі на твердій підстилці, отримували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у криптіях. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування — агони.

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння до­лати труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували агели, проводили з вихованцями бесіди про державні закони і порядки, про стійкість і мужність їхніх предків, моральні якості спартіатів.

Юнаків 18—20 років об'єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з до­рослими жінками під час воєнних походів чоловіків тримати в покорі рабів і охороняти місто-державу.

Рабів у Спарті, як і в усій Давній Греції, вважали *зна-1 ряддям, що вміє говорити». Вони були позбавлені всіх прав, у тому числі й на освіту.

Афінська система виховання дещо відрізнялася від 1 спартанської. Тут виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховав була гармонійно розвинена особистість.

До семи років хлопчики і дівчатка виховувались сім'ї. Відтак хлопчики навчалися в школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Виховання дівчат було досить обмеженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого І в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях).

Школи були платними, а тому не для всіх доступні. Навчання дітей із заможних родин полягало у поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізичнї праця вважалась обов'язковою тільки для рабів.

Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. «дидаско» — навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби — педагоги. У школах граматистів навчали писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з «Одіссеї», «Еллади» та інших художніх творів.

У школі палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14—15 років навчалися п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів виховувались у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).

З IV ст. до н.е. (з часу походів Александра Македонського) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на величезній території. Цей період грецької історії називають епохою еллінізму. Нові умови життя справили величезний вплив на виховання і навчання. Освіта стає громадською справою, особливе службове становище посідає вчитель. Шкільні будівлі утримують правителі й багаті меценати. У школах починають вчитися й дівчата. З'являються систематичні навчальні плани. АлександрійськІ вчені встановлюють новий зміст освіти, тобто завершений на певному рівні. Кожен учень мав певне місце в школі, а кращих з них преміювали. Змінилися й методи навчання, з'являється письмове приладдя і практика записування лекцій. Створюються підручники та правила термінології. Виховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних подій.

Система освіти в цей час складалася з таких ланок: елементарна школа грамоти (7—12 років), граматична школа (12—15 років), гімнасії (15—18 років), ефебії (18— 19 років), філософська школа (20—22 роки).

Грецька школа еллінського періоду стала зразком для середньовічної Європи, адже цей тип виховання був загальним, не прив'язаним до певного державного ладу, кас­ти, класу.

5) Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свійвідбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існувалиелементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення- граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частинунебагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчилиписати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні людинадавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатнихбатьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтвокрасномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обохтипів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричиненийнеобхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайнятикерівні посади у державі.

Значно пізніше у Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалисядо державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство,грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. У серединіІ-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені вдержавні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперіїспричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах.Християнство надало школі яскраво забарвленого релігійного характеру, щознижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.

ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇ

Афінська система

Мета виховання: різнобічнийгармонійний розвитокособистостіФорми та зміст:0-7 р. - сімейне виховання;7-13 р. - музична школа: школаграматиста (навчання грамоті і лічбі);школа кефариста (літературно-музичневиховання);13-18 р. - гімназійні школи: палестра(школа давнього п'ятиборства); гімнасія(риторика, гімнастика, музика);18-20 р. - ефебіяТрадиційні цінності полісного виховання:єдність, рівність перед законом, ідеалгероїчного і безкорисного служіннярідному місту.

Спартанська система

Мета виховання:підготовка мужніх, дисциплінованих,загартованих воїнів.

Форми навчання і виховання:0-7 р. - сімейне виховання;7-18 р. агелли (військові загони);18-20 р. - військова служба (ефебія).Зміст навчання і виховання:володіння зброєю, розвиток сили івитривалості; елементарне навчання читаннюй письму, розвиток кмітливості, вміннявисловлювати думки аргументовано ілаконічно; естетичне виховання черезвійськові пісні і танці, розвиток почуття краситіла.

Методи виховання:особистий приклад, змагання, формуваннязвичок, покарання, бесіди; общинневиховання.

ЕТАПИ НАВЧАННЯ У ДАВНЬОМУ РИМІ

Сімейне виховання (від народження до 7 років)

Елементарна школа (від 7 до 11-12 років) - з V ст. н. е. - мала сутопрактичний характер (хлопчаків і дівчат

навчали читанню, письму, лічбі).

Школа граматики (від 11 до 12-15 років) - передбачалосявивчення латинської і грецької мови та літератури (граматика,поетика, стилістика на основі творів Гомера, Вергілія, Теренція)(оволодінню основами "вільних мистецтв" приділялось другоряднезначення), здійснювалося формування "досконалого оратора".Школа ритора (від 15 до 20 років) - незначна кількість

юнаків теоретично і практично детально вивчалаораторське мистецтво за зразком промов Цицерона для підготовки до судової діяльності.

Творчі завдання і реферати

Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях.

Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософівщодо виховання особистості.

Характеристика змісту освіти й виховання у перших школах (порівняльнийаналіз).

Становлення виховання дітей у доісторичний період з ХХ ст. до н.е. до поч. н.е.

7) Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”.

Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання ("лаконічна мова").

З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів (напівкріпаки інших національностей).

Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони.

Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.

^ Особливості афінської виховної системи. Тут виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям "калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: “пайс“ – дитина, “аго“ – веду за руку)

Школа (“схоле“) з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою.

Мусична школа (з гр.: “мусична“ – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали (“дидаско“ – я вчу).

У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався "буквоскладальний метод". Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.

У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.

У гімнастичній школі – палестрі (палестра – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.

8) Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло, - це тільки частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утрачено в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Все ж таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили і таланту давніх письменників. Яскравим прикладом оригінальної творчої праці є "Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним воно є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах (на київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р.) – одна з найвидатніших постатей свого часу. Він був онуком Ярослава Мудрого. Від свого батька перейняв Володимир замилування до книжок, до освіти. Його матір'ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха. Залишив по собі світлу пам'ять як розумний князь і добрий організатор. Поруч із тим Володимир Мономах – це приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов'язком бути гостинним, а в житті керується засадами християнської любові та моралі.

Своє "Повчання дітям” князь Володимир написав у досить поважному віці, однак адресував його не лише дітям, а й усім нащадкам князівсько-боярського стану, про що пише він сам: «Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться».

Володимир Мономах вважав, що виховувати дітей слід на позитивних прикладах батьків, дідів. Одним із основних засобів виховання князь вважав освіту: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п'ять мов, через те й честь йому була в інших країнах..». Повчання Володимира Мономаха – визначна пам’ятка педагогічної літератури. Великий князь радить своїм дітям любити Батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим, трудитися, бути гуманними, чуйним до людей, поважати старших, жаліти дітей, сиріт, поважати жінок: “Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі.

Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою.

Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми.

Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів …при старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.

В домі своєму не ледачкуйте… Брехні остерігайтесь і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло».

Торкаючись питань морального виховання дітей, князь Володимир у “Повчанні” багато уваги приділяє нормам і правилам поведінки людини. Він дійшов висновку, що особиста поведінка дорослих в межах цих норм є критерієм вихованості… У свою чергу етикет, манера, тон поведінки перебувають у прямій залежності від моральних вправ. «…Куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного. Найбільше шануйте гостя, звідки 6 він до вас не прийшов: простий чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною.

Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні.

Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою.

На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє.

Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю: і мені не буде соромно, і вам буде добре…”.

9) Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох типів: монастирські, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що готувалися до релігійної діяльності (так звані "внутрішні школи'1''), та для синів світських феодалів {"зовнішні школіГ)', єпископські чи кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також поділялися на дві категорії; церковно-приходські школи, які утримувалися повітовими священниками.

Повітові та "зовнішні1'1 монастирські і єпископські школи відвідували хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення ), Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й роз-^рковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання

проводилось катехізичшш способом (запитань і відповідей). Учні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змісту.

Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, відсутність елементарних методичних знань у вчителів призводили до того, що навчальний матеріал вони "втовкмачували" в голови учнів за допомогою різок та інших форм покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у "внутрішніх" школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати процес проходження церковних ритуалів.

У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала мимовільною Їхньою хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах, називались "сім вільних мистецтв". Під ними розумілися: граматика, риторика, діалектика (так званий "тривіум" - три шляхи знань, чи перша ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий "квадривіум" - чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання). Але "вільні мистецтва" Середньовіччя були лише віддаленою подобою того, що викладалося в античних школах,

На межі ХІ-ХП ст. церковні школи перестали задовольняти потреби суспільства в освічених людях. У цей період відбувається швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику потребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати різні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилось би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівель-них справах та розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вчили цитати, писати, лічити та знайомилися з основами релігійних чнань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони коштами, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіченість перестала бути привілеєм вузького кола представників церкви.

^ ТИПИ ШКІЛ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Тип шкіл

універси­тети (вищі факульте­ти: теоло­гічний, юридич­ний, ме­дичний)

факульте­ти мис­тецтв в

універси­тетах

соборні, монастир­ські

парафі­яльні

міські, це­хові, гіль­дійські, приватні знання

елемен­тарні знан­ня

латинська граматика

Ігіуіит

їгіуіит ^иа.бп-уіит

загальні та фахові

ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ ДЛЯ ДІВЧАТ

Виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодалізму мали жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувались в сім'ї під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалось також віддавати дівчаток із заможних сімей на виховання до жіночих монастирів, де вони знаходилися протягом кількох років.

Багато хто з юних вихованок залишали монастир вже для того, щоб вийти заміж за волею батьків. Тому все навчання в монастирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. В

монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. Молоді жінки повинні були навчитися танцювати, вишукано схилятися в реверансі, грати на лютні та клавесині, підтримувати бесіду на визначену тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства. Передбачаючи лихі часи, які можуть спіткати будь-яку з вихованок, дівчат змушували виконувати і так звану "чорну роботу". Вони по черзі працювали на кухні і в пральні, запалювали і чистили світильники, прибирали та мили підлогу. І, нарешті, в монастирі майбутні "зірки" світського суспільства одержували елементарні відомості з історії та географії, викладені досить сухо, з міфології, арифметики, теології та латини.

ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ УНІВЕРСИТЕТІВ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. "/асиїїаз"- здібності). Пізніше під словом "факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. "Молодший", або "артистичний" (від лат. "аг5" - мистецтво) - найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчались "сім вільних мистецтв". Крім того було ще три "старших" факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише по закінченні "артистичного" факультету.

Таким чином, навчання мало приблизно такий вигляд. До п'ятнадцяти років хлопець навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. По закінченню школи він - учень університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто "семи вільних мистецтв". Це відбувалося протягом двох років. Юнака вчили Аристотелевій логіці та фізиці, залучали до участі в студентських диспутах, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав вчителювати. Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці - іспит на ступінь ліценціата. Перша лекція в новій якості - і він вже магістр мистецтв. Ще два роки молодий викладач навчає студентів, але й навчається сам. Двадцять один рік - початок кар'єри магістра, а за плечима вже шість років університетської науки. Паралельно з обов'язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось "старшого" факультету. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському (Ьакуль-найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Для того, щоб здобути вище звання "доктора наук", потрібно закінчити повний курс навчання в університеті (11-13 ро-ків).0сновними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи - трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут).

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.

10) Виникнення перших університетів у Західній Європі та організація навчання

У зв´язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в ХІІ-ХІІІ ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів - університети (від лат. - сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота - аналог цеху середньовічних ремісників: школяр - учень, бакалавр - підмайстер, магістр чи доктор - майстер. Навчаючи вчитися - формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень - завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали так звані вагами (від латинського дієслова - бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю. Про них казали, що "вони збирають знання по школах, як бджоли свій мед по квітах". Університети виникали по всій Європі: у Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Парижі (1200), Кембриджі (1209), Празі (1348), Кракові (1364) та в інших містах.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. - здібності). Пізніше під словом "факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. "Молодший", або "артистичний" (від лат. "аг5" - мистецтво) - найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчались "сім вільних мистецтв". Крім того було ще три "старших" факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише по закінченні "артистичного" факультету.

Таким чином, навчання мало приблизно такий вигляд. До п´ятнадцяти років хлопець навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. По закінченню школи він - учень університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто "семи вільних мистецтв". Це відбувалося протягом двох років. Юнака вчили Аристотелевій логіці та фізиці, залучали до участі в студентських диспутах, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав вчителювати. Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці - іспит на ступінь ліценціата. Перша лекція в новій якості - і він вже магістр мистецтв. Ще два роки молодий викладач навчає студентів, але й навчається сам. Двадцять один рік - початок кар´єри магістра, а за плечима вже шість років університетської науки. Паралельно з обов´язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось "старшого" факультету. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському мабуть найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Для того, щоб здобути вище звання "доктора наук", потрібно закінчити повний курс навчання в університеті (11-13 років). Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи - трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут).

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.