ekonomika_ta_organ_inform_biznesu_lazareva / Додаток 2

Додаток 2

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАДАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ГРОМАДЯНАМ І ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У КАНАДІ^*

У Канаді Закон про доступ до інформації (Access to Information Act: Minister of Supply and Services Canada, 1991), прийнятий ще у 1983 р., забезпечує право на отримання інформації, що міститься в державних установах Канади. Його прийняття надало канадцям широкі права на інформацію, яка записана в будь-якому вигляді та контролюється основними федеральними державними установами. Метою Акта є забезпечення права громадян на доступ до інформації у записах, що знаходяться під контролем державних установ. Закон реалізовує принцип, відповідно до якого державна інформація має бути доступна громадськості. Встановлюється, що виключення з цього права мають бути обмеженими і специфічними, рішення про розкриття інформації приймаються незалежно від уряду, а ціна доступу до інформації не повинна ставати бар’єром.

Закон регламентує такий порядок розгляду запитів на інформацію. Запит подається у відповідну держустанову в письмовому вигляді, і на нього має бути дана відповідь протягом 30 днів; його можна переадресувати іншій установі, якщо вона має необхідну інформацію. Час відповіді на запит можна подовжити у випадку, якщо кількість записів, які необхідно переглянути, дуже велика або необхідні додаткові консультації. За надання інформації може бути запропоновано оплату, яка частково відшкодовує витрати на підготовку її. Керівник держустанови може відмовити в наданні інформації у випадку, якщо її було конфіденційно отримано від іноземної держави, міжнародної організації, урядів провінцій. Відмова також можлива, якщо запитувана інформація може завдати збитки державним інтересам Канади, як внутрішнім, так і зовнішнім. Це положення поширюється на інформацію про військову тактику і стратегію, підготовку до військових акцій, кількість і склад військ, озброєнь, розвідданих, відомостей про вразливість будівель, систем комунікації, у тому числі комп’ютерних, тощо. В Законі досить багато статей, що передбачають можливість відмови в інформації, проте ці обмеження обґрунтовуються. Відмову у наданні інформації може бути оскаржено в офісі Інформаційного комісара (Information Commi­ssioner), який розбирає скарги громадян на відмову в наданні інформації, надмірну оплату, перевищення ліміту часу і видачу потрібної інформації не на мові прохача. Інформаційний комісар — це спеціальний чиновник, що призначається рішенням Парламенту терміном на сім років для розслідування скарг громадян на те, що держава порушує їх права на доступ до інформації. У його розпорядженні є офіс зі штатом співробітників, які й проводять розслідування, що є додатковим стимулом для держустанов дотримувати положень Акта.

Отримавши скаргу, Інформаційний комісар починає розслідування, письмово повідомляє керівника держустанови, на яку надійшла скарга, і намагається вирішити питання шляхом переговорів. У разі обґрунтованих претензій Інформаційний комісар направляє свій висновок до держустанови й просить повідомити, чи буде надано інформацію, а якщо ні, то з якої причини. Кожний, хто звертався зі скаргою до Інформаційного комісара, може звернутися до суду для перегляду свого запиту. Комісар також може звернутися до суду за згоди тієї особи, яка подала незадоволену скаргу. Комісар подає щорічну доповідь про свою діяльність Парламенту.

Акт — це не просто документ, що дозволяє вимагати у держави інформацію, а й гарант демократії, рівносильний такому її інструменту, як вибори. Акт виходить з презумпції відкритості інформації, а державні установи повинні доводити, що інформацію не можна відкрити. Акт важливий для членів Парламенту так само, як і для звичайних громадян, оскільки на його основі вони можуть отримувати необхідну інформацію.

Одним з проблемних питань, недостатньо врегульованих Актом, є ціна інформації. Дія Акта поширюється не на інформацію, яка міститься у файлах, а на людину, якій ця інформація потрібна. Тому не проводиться відмінність в залежності від характеру інформації для приватного або комерційного споживання.

Відповідно до Акта плата у 5 дол. покриває перші п’ять годин роботи держслужбовця з пошуку інформації та підготовки відповіді. Якщо потрібно більше часу, навіть високопоставлених чиновників, то оплата за цей вид послуги не може перевищувати 10 дол./год. Захисники свободи інформації вважають це справедливим — платники податків платять за збирання інформації, тому вони не повинні платити великі суми за надання її. Однак державні установи не переконані, що інформація вартістю в мільйони доларів повинна йти одному заявнику. Наприклад, за оцінками Revenue Canada, інформація на 400 тис. сторінок, надана одному юристу з Монреаля, відповідно до Акта коштувала платникам податків 1,1 млн дол., тобто більше, ніж він за неї заплатив. Визначати істинну вартість інформації дуже складно, оскільки цифри оцінки витрат часу дуже різні й не завжди надійні. Оцінювання витрат, прирівненням їх до зарплати співробітників є також досить умовним, оскільки дуже незначна частина співробітників повністю зайнята пошуком інформації, що запитується, і до цього процесу можуть бути залучені інші співробітники на різних рівнях.

Досвід Канади показує, що гроші, отримані за надану за Актом інформацію, покривають усього лише 1% від загальних витрат на задоволення запитів, що надійшли. Основна частина витрат припадає на розслідування скарг, що особливо часто повторюються. Теоретично, платник податків, який не використовує Акт, покриває витрати того, хто ним користується. Наприклад, значна частина осіб, що користуються Актом, — це комерсанти (40,1%). У державних інтересах запропонувати їм оплачувати, хоча б приблизно, витрати, пов’язані з наданням інформації. Поки що питання щодо вартості інформації в Канаді однозначного рішення не знайшло.

Стиль роботи офісу Інформаційного комісара — переговори і переконання держчиновників у необхідності дотримуватися закону. У результаті з 400 випадків, які розбиралися в офісі та в яких винними виявлялися держустанови, в 96% випадків удалося влагодити питання без офіційного звертання Інформаційного комісара до відповідної установи. Іншими словами, співробітники офісу не тільки розслідували заяви, з’ясовували причини відмови, але й вели переговори з чиновниками, на яких надійшла скарга.

Акт будується за принципом, згідно з яким не повинні розкриватися записи, які можуть завдати збитків бізнесу. Але з цього правила є виключення — суспільні інтереси переважують можливий збиток бізнесу від розкриття інформації. Інтерес до приватного життя високопоставлених чиновників, що особливо виявляється журналістами, та їх право на подібну інформацію мають урівноважуватися правом на таємницю приватного життя. Держслужбовці меншою мірою володіють правом на нерозголошування відомостей про їх особисте життя, ніж пересічні громадяни, але проте це не означає, що всі подробиці мають ставати надбанням гласності. Закон про доступ до інформації доповнюється іншим законом — про охорону персональної інформації (The Privacy Act). Цей закон забезпечує громадянам захист персональних даних і право на доступ до відомостей про себе. Під персональною розуміється інформація про конкретного індивіда, записана у будь-якій формі, в тому числі дані про національність, расу, колір шкіри, релігію, вік, освіту, стан здоров’я, фінансів, особисті погляди тощо. Під дію Акта не підпадає інформація про індивіда, який був або є співробітником держустанови, його посада, службова адреса і телефон, рівень зарплати та службові обов’язки.

Персональна інформація не може бути використана організацією без згоди індивіда і на інші цілі, заради яких вона збиралася. У ряді випадків персональна інформація може бути розкрита, наприклад, за рішенням суду, для члена Парламенту, який допомагає цьому індивіду, з метою передачі в архів, збирання статистичних даних.

Якщо в установі ведеться банк персональної інформації, то його керівник зобов’язаний періодично, не рідше за один раз на рік, публікувати списки банків персональної інформації, їх опис, реєстраційний номер, назву держустанови, яка контролює цей банк, посаду та адресу службовця, відповідального за використання і збереження його, мету збирання інформації.

Згідно із законом кожний громадянин або особа, яка постійно проживає в Канаді, може отримати доступ до інформації про себе, що міститься в держустановах. Індивід може вимагати виправити інформацію про себе, якщо вважає її неправильною. Процедури запиту та отримання відповідей схожі з тими, які визначаються Законом про доступ до інформації.

У разі виникнення спірних ситуацій громадяни можуть опротестувати дії влади в офісі Комісара із захисту персональної інформації (Privacy Commissioner), який є спеціальним чиновником, що призначається Парламентом і відповідальний перед ним. Він, як і його колега — Інформаційний комісар, спостерігає за виконанням цього закону, тобто за збиранням, використанням і поширенням державою персональної інформації про клієнтів і працівників, а також розглядає скарги.

Оскільки Комісар із захисту персональної інформації відстоює інтереси громадян у 160 держустановах, в яких технологія роботи з інформацією, в тому числі й персональною, постійно змінюється, йому доводиться вирішувати всі нові питання. Цьому сприяє, наприклад, перехід урядових установ на електронний обмін даними (Electronical Data Interchange) для збирання податків на товари і послуги, особисті прибутки, митного збору, відомостей про імігрантів і біженців тощо.

Одне з нововведень офісу Комісара — інтерактивна мережа урядових інформаційних кіосків «Інфоцентрів» (government information kiosks «Infocentres»), які дають змогу клієнтам отримувати інформацію про державні послуги, наявність робочих місць, про різні програми, направляти відомості про зміну своєї адреси тощо.

Згідно із Законом уряд при обробленні персональної інформації має бути впевненим, що є гарантії збереження її, що вона використовується в заздалегідь відомих цілях, розкривається за чітко визначених обставин, доступна індивіду, про якого зібрана.

Політика відвертості державних установ перед громадянами простежується не тільки щодо інформації, а й щодо забезпечення комунікаційних послуг.

Д

ержустанови відповідальні за доступність і поширення інформації про федеральну політику, програми і послуги в усіх регіонах Канади. У зв’язку із цим установи зобов’язані відповідати на запити, призначати спеціального спікера для зв’язку із громадськістю, засобами масової інформації і Парламентом, вести перелік доступних для придбання матеріалів, забезпечувати можливість придбання населенням необхідної інформації за доступними цінами.

* Аналіз наведено відповідно до [74].

90