Як розуміли активність і пасивність великі мислителі

У філософській традиції доіндустріального суспільства поняття «активність» і «пасивність» вживалися не в тому розумінні, в якому вони вживаються в наші дні. Та й не могли вони означати те ж саме, що й сьогодні, адже відчуженість праці в ті часи не сягала такого рівня, який можна було б порівняти із сучасним. З цієї причини деякі філософи, наприклад Арістотель (Aristotle), навіть не проводили чіткого розмежування між активністю і простою зайнятістю. В Афінах відчужену роботу виконували самі лише раби, фізична праця, судячи з усього, була виключена з рrахіs (практики), бо цей термін стосувався лише тих видів діяльності, якими личило займатися вільній особистості, й Арістотель, по суті, вживає його для позначення вільної діяльності особистості (див. працю Ніколаса Лобковіца «Теорія і практика» [70]). Враховуючи це, можна зробити висновок, що у вільних афінян навряд чи могла виникнути проблема суб'єктивно безглуздої, відчуженої, суто рутинної праці. їхня свобода якраз і передбачала, що, оскільки вони не раби, їхня активність є продуктивною і сповненою змісту.

Арістотель не поділяв наших сучасних поглядів на активність і пасивність — це стає очевидним, якщо зауважити, що для нього найвищою формою ргахіs, тобто занять, є споглядальне життя, присвячене пошукам істини, і таке споглядання він навіть ставить вище за політичну діяльність. Твердження, що споглядання — це одна з форм бездіяльності, було для нього позбавлене змісту. Арістотель вважав споглядальне життя діяльністю найкращої нашої складової — інтелекту. Раб може відчувати тілесне задоволення так само, як і вільна людина. Але щастя (eudaimonia) полягає не в задоволеннях, а в діяльності відповідно до доброчесності («Нікомахова етика» [3], 1177а, 2 і наступні).

Позиція Фоми Аквінського, так само як і Арістотеля, передбачала розуміння активності, відмінне від сучасного. Для нього життя, присвячене внутрішньому спогляданню та духовному пізнанню (vita contemplativa), є найвищою формою людської активності. Він визнавав, що повсякденне життя (vita activa) звичайної людини теж має цін­ність і веде до блаженства (beatitudo), але за умови, — і ця ремарка має вирішальне значення, — що мета, до якої спрямована людська активність, це блаженство і що ця людина здатна контролювати свої пристрасті та свою плоть («Сума» [1], 2—2: 182, 183; 1—2: 4, 6).

Але проблема співвідношення споглядання і щоденного життя вимагала складніших тлумачень, ніж наведене вище. Якщо позиція Фоми Аквінського являє собою певний компроміс, то невідомий автор «Хмари незнання» [18], сучасник Мейстера Екхарта, зовсім не визнає цінностей активного життя; а Екхарт, навпаки, висловлюється на їхню користь. Однак це протиріччя не має істотного значення, як може видатися, бо всі згодні з тим, що активність «корисна й благотворна» лишень тоді, коли вона відбиває вищі етичні і духовні потреби й закорінена в них. Тому, згідно з поглядами всіх цих мислителів, проста зайнятість, тобто активність, не пов'язана з духовним життям, мала бути відкинута¹.

Як особистість і як мислитель Спіноза втілив у собі дух і цінності того часу, за якого жив Екхарт, — приблизно за чотири століття до нього. Але він також досить проникливо відстежив ті зміни, які відбулися в суспільстві і в людині. Він був засновником сучасної наукової психоло­гії, одним із першовідкривачів підсвідомого, і його багата наукова інтуїція дала змогу йому здійснити більш систематичний і точний аналіз різниці між активністю і пасивністю, ніж це зробили його попередники.

У книзі «Етика» [103] Спіноза розрізняє активність і пасивність (дію і страждання) як два основних різновиди діяльності розуму. Перший критерій дії полягає в тому, що вона випливає з людської природи: «Я кажу, що ми діємо (активні), коли в нас або поза нами відбувається щось таке, для чого ми є адекватною причиною, тобто... коли з нашої природи випливає щось у нас або поза нами, що може бути зрозумілим чітко і виразно тільки через неї одну. Навпаки, я кажу, що ми страждаємо (що ми пасивні), якщо в нас відбувається або з нашої природи випливає щось таке, чого ми не є причиною, хіба частковою» ([103], 3, 2).

Наведені міркування дещо заважкі для сучасного читача, який звик вважати, що термін «людська природа» не відповідає жодним очевидним емпіричним відомостям. Але це було не так і для Спінози, і для Арістотеля, — це не так і для деяких сучасних нейрофізіологів, біологів і психологів. На думку Спінози, людська природа так само характерна для людських істот, як кінська природа — для коней; більше того, за Спінозою, чесноти чи вади, успіх чи невдача, благополуччя чи страждання, активність чи пасивність залежать від того, якою мірою особистості таланить досягти оптимальної реалізації своєї людської природи. Оптимальна реалізація природи — людської природи в нашому випадку — є метою життя; наша свобода і наше щастя тим повніші, чим більше ми наближаємося до неї.

У спінозівській моделі людини атрибут активності невіддільний від іншого атрибута — розуму. Оскільки ми діємо відповідно до умов нашого існування й усвідомлюємо ці умови як реальні і необхідні, ми знаємо правду про самих себе. «Душа наша деколи є активною, а деколи — пасивною, а саме: оскільки вона має адекватні ідеї, вона неминуче активна, оскільки ж має ідеї неадекватні, вона, з необхідності, пасивна» ([103], 3, 1).

Бажання можуть бути активними і пасивними (actiones і passiones). Активні вкорінені в умовах нашого існування (природних, а не патологічно спотворених), а пасивні викликані внутрішніми або зовнішніми спотвореними умовами. Активні існують остільки, оскільки ми вільні; пасивні виникають під впливом внутрішньої чи зовнішньої сили. Всі «активні ефекти» неодмінно позитивні; а пасивні, тобто «пристрасті», можуть бути добрими або поганими. За Спінозою, активність, розум, свобода, благоденство, радість і самовдосконалення нерозривно пов'язані — так само пов'язані між собою пасивність, ірраціональність, залежність, журба, безсилля, а також стремління, що суперечать людській природі ([103], 4, 2—3; 5, 40—42).

Щоб повністю осягнути ідеї Спінози про душевні пристрасті і пасивність, розглянемо останній, співзвучний сучасності, висновок з його міркувань: на того, хто піддається ірраціональним пристрастям, неминуче чекає психічне захворювання. Тією мірою, якою ми досягаємо оптимального розвитку, ми не лише стаємо (відповідно) вільними, сильними, розумними, щасливими людьми, а і психічно здоровими; якщо нам не вдається досягти цієї мети, ми невільні, слабкі, пригнічені і не досить розумні. Як на мене, Спіноза був першим із сучасних мислителів, хто визначив, що психічне здоров'я і психічні захворювання є наслідком відповідно правильного чи неправильного способу життя.

Отже, для Спінози психічне здоров'я — це, зрештою, свідчення правильного способу життя, а психічна хвороба — симптом невміння жити відповідно до вимог людської природи. «Але якщо скнара думає лише про гроші й майно, марнославний — лише про славу, ніхто не визнає їх несповна розуму, лише бридкими; зазвичай їх зневажають. Насправді ж скнарість, честолюбство тощо являють собою різновиди божевілля, хоча й не зараховані до хвороб» ([103], 4, 44). У цьому твердженні, такому далекому від способу мислення нашої доби, пристрасті, що не відповідають потребам людської природи, Спіноза визначає як патологічні; фактично він вважає їх однією з форм безумства.

Спінозівське розуміння активності й пасивності являє собою радикальну критику індустріального суспільства. На відміну від поширеного нині уявлення, ніби люди, якими рухає жадоба грошей, наживи або слави, є нормальними і добре пристосованими до життя, Спіноза вважав таких людей вкрай пасивними і, по суті, хворими. Активні особистості в розумінні Спінози — а сам він являв собою яскравий приклад такої особистості — виняток; вони навіть вважаються в певному сенсі «невротичними», бо погано пристосовані до так званого нормального життя.

Марксу своїх «Економіко-філософських рукописах» [74] писав, що «вільна свідома діяльність» (тобто людська діяльність) становить «родовий характер людини». Праця, за Марксом, символізує людську діяльність, а людська діяльність — це життя. Навпаки, капітал, на думку Маркса, — це накопичене, минуле і, зрештою, мертве (Grundrisse). Аби повністю зрозуміти, наскільки емоційно забарвленою була для Маркса боротьба між трудом і капіталом, слід взяти до уваги, що для нього це була боротьба життя і смерті, теперішнього й минулого, людей і речей, буття і володіння. Для Маркса питання стояло так: хто ким має правити? Чи повинне живе владарювати над мертвим, а чи мертве — над живим? Суспільство, в якому живе здобуває перемогу над мертвим, — це, за Марксом, соціалістичне суспільство.

Уся критика капіталізму Марксом і його бачення соціалізму побудовані на ідеї, що капіталістична система паралізує людську активність і що метою має бути відродження людства через відновлення активності в усіх сферах життя.

Якщо не зважати на формулювання, де дається взнаки вплив класиків політекономії, то можна стверджувати, що погляди Маркса є повною протилежністю поширеному кліше, усталеному уявленню про нього як про детермініста, який перетворив людей на пасивний об'єкт історії та позбавив їх активності. У цьому може легко переконатися кожен, хто читав Маркса, а не лише ознайомився з окремими висмикнутими з контексту висловами. Погляди Маркса неможливо висловити краще, ніж він сам це зробив у такому твердженні: «Історія не робить нічого, вона не володіє жодним неосяжним багатством, вона не воює в жодних битвах. Не «історія», а саме людина, реальна жива людина — ось хто все здійснює, всім володіє і за все бореться. Історія не є якоюсь окремою особистістю, яка використовує людину як засіб для досягнення своїх цілей. Історія — не що інше, як діяльність людини, яка дбає про власні цілі» (Маркс і Енгельс, «Святе сімейство» [77]). Пасивний характер «активності» нашої доби ніхто з найближчих наших сучасників не осягнув з такою проникливістю, як Альберт Швейцер: у дослідженні занепаду й відродження цивілізації він описує сучасну людину як уярмлену, недосконалу, нецілеспрямовану, патологічно залежну й «абсолютно пасивну».